Леся Українка: А щодо другої частини? Я розумію, що йде мова про Наполеона, Ви сприйняли його тоді як носія французької революції. Чи Ви і зараз погоджуєтесь з цим?
Гайне: Звичайно ж – ні! Якби Наполеон був живий, то мені довелось би розпочати боротьбу з ним.
Леся Українка: Думаю, що, створюючи книжку про Наполеона і Французьку революцію, складаючи натхненний гімн Свободі, Рівності і Братерству, ви мали на меті завдати удару німецькій реакції.
Гайне: Я зі свого боку зробив своє і соромлю тих жорстокосердних друзів моїх, які мали намір здійснити так багато, а тепер мовчать... справжню відвагу проявляє той, хто стоїть на полі бою один.
Гайне читає «Гімн»:
HYMNUS
Ich bin das Schwert, ich bin die Flamme.
Ich habe euch erleuchtet in der Dunkelheit,
und als die Schlacht begann, focht ich voran, in der ersten Reihe.
Rund um mich her liegen die Leichen meiner Freunde, aber wir haben gesiegt.
Wir haben gesiegt, aber rundumher liegen die Leichen meiner Freunde.
In die jauchzenden Triumphgesänge tönen die Choräle der Totenfeier.
Wir haben aber weder Zeit zur Freude noch zur Trauer.
Aufs neue erklingen die Trommeten, es gilt neuen Kampf —
Ich bin das Schwert, ich bin die Flamme.
Студент-переклад вірша:
Я – меч, я – полум'я.
Я світив вам у темряві, і, коли битва розпочалась,
я бився попереду, в першім ряду.
Круг мене лежать трупи моїх друзів, але ми перемогли.
Ми перемогли, але навколо скрізь лежать трупи моїх друзів.
У радісних вигуках тріумфальної пісні похоронні хорали звучать.
Та в нас нема часу ані для радості, ані для суму.
Знову сурмлять сурми, провіщаючи нову боротьбу.
Я – меч, я – полум'я.
Переклав Павло Тичина
2 ведучий: Це заповіт і пророцтво поета. Вершина поетичної поезії Гайне – поеми « Німеччина. Зимова казка». Книгу поет написав для своєї країни, для свого народу. Твір написаний у формі подорожнього щоденника. Він описує все побачене і пережите ним на батьківщині, яку відвідав після 12 річної розлуки. У передмові до найкращої політичної поеми читаємо:
Гайне: «Beruhigt euch…ich liebe das Vaterland ebensosehr wie ihr.Wegen dieser Liebe habe ich dreizehn Lebensjahre im Exile verlebt, und wegen eben dieser Liebe kehre ich wieder zurück ins Exil, vielleicht für immer, jedenfalls ohne zu flennen oder eine schiefmäulige Duldergrimasse zu schneiden. Ich bin der Freund der Franzosen, wie ich der Freund aller Menschen bin, wenn sie vernünftig und gut sind, und weil ich selber nicht so dumm oder so schlecht bin, als dass ich wünschen sollte, dass meine Deutschen und die Franzosen, die beiden auserwählten Völker der Humanität, sich die Hälse brächen zum Besten von England und Rußland… ich bin des freien Rheins noch weit freierer Sohn, an seinem Ufer stand meine Wiege, und ich sehe gar nicht ein, warum der Rhein irgendeinem andern gehören soll als den Landeskindern…»
2 ведучий: «Заспокойтесь! Я люблю батьківщину не менше, ніж ви. Через цю любов я тринадцять років свого життя пробув у вигнанні, можливо, назавжди, але не скиглю й не корчу кривих страдницьких мін. Я приятель французів, як і всіх розумних та добрих людей, бо й сам не такий дурний і поганий, аби жадати, щоб мої німці і французи, два обрані народи, скручували в’язи одні одним задля добра Англії та Росії..., бо я син вільного Рейну...на його берегах стояла моя колиска, і я не розумію, чому це Рейн повинен належати комусь іншому, а не уродженцям Рейнського краю».
Поет не має сумніву в тому, що на рідній його землі визрівають нові сили, здатні повалити насамперед ненависну йому Пруссію. Великі надії поет покладає на молоде покоління:
Es wächst heran ein neues Geschlecht,
Ganz ohne Schminke und Sünden,
Mit freien Gedanken, mit freier Lust –
Dem werde ich alles verkünden.
Schon knospet die Jugend, welche versteht
Des Dichters Stolz und Güte,
Und sich an seinem herzen wärmt,
An seinem Sonnengemüte.
Нове покоління, що вироста,
Не піде стежками старими!
Я – з вільним духом новими людьми,
І всі мої помисли – з ними.
Квітує вже молодь, яка збагне
Поетову честь і гідність,
Зігріється в сонці його душі,
Свою з ними відчувши рідність.
Переклав Леонід Первомайський
„Deutschland. Ein Wintermärchen.“, Titelblatt der ersten Separatausgabe, 1844
(Mitte der 40er Jahre entstanden Heines große Versepen Atta Troll und – angeregt durch seine Deutschlandreise von 1843 – Deutschland. Ein Wintermärchen. Darin kommentierte er äußerst bissig die staatlichen, kirchlichen und gesellschaftlichen Verhältnisse in Deutschland. So schildert er in den Eingangsversen eine Szene gleich nach dem Grenzübertritt, in der ein Mädchen eine fromme Weise singt (Zit. nach Willi Jaspers: Ludwig Börne. Keinem Vaterland geboren, Aufbau Taschenbuch Verlag, Berlin 2003, S. 277):
Sie sang das alte Entsagungslied,
Das Eiapopeia vom Himmel,
Womit man einlullt, wenn es greint,
Das Volk, den großen Lümmel.
Ich kenne die Weise, ich kenne den Text,
Ich kenn auch die Herren Verfasser
Ich weiß, sie tranken heimlich Wein
Und predigten öffentlich Wasser.
Ein neues Lied, ein besseres Lied
O Freunde, will ich euch dichten!
Wir wollen hier auf Erden schon
Das Himmelreich errichten.
Wir wollen auf Erden glücklich sein,
Und wollen nicht mehr darben;
Verschlemmen soll nicht der faule Bauch
Was fleißige Hände erwarben.
Schon seit Beginn der vierziger Jahre des 19. Jahrhunderts hatte sich Heines Ton zusehends radikalisiert. Beispielhaft dafür ist sein Gedicht Die schlesischen Weber vom Juni 1844. Es war von dem Weberaufstand inspiriert, der im selben Monat in den schlesischen Ortschaften Peterswaldau und Langenbielau ausbrach.)
Гайне: Ласкава пані Лесю, Ви така молода, а Ваші вірші чомусь сумні, трагічні – чому?
Леся Українка: Справа в тому, що життя зіграло зі мною кепський жарт. Взимку 1881 року у Луцьку на річці Стир у сильний мороз промочила я ноги у крижаній воді. Спочатку боліла нога, пізніше рука. Лікували спочатку домашніми засобами від ревматизму. Але коли показали мене хірургу, він визначив тяжкий діагноз: туберкульоз кісток. Після операції лівої руки у жовтні 1883р. я вже не могла мріяти про майстерність музиканта, а музикою я захоплююсь з дитинства, і якби не хвороба, то хтозна, чи з мене не вийшов би далеко кращий музикант, ніж поет. Хвороба спричинилася до того, що я зовсім не ходила до школи, Не закінчила жодного навчального закладу. Все доводилось опановувати самотужки.
Пекуче боліла нога, вражена туберкульозом. Нестерпні болі, безсонні ночі, безкінечне лікування обмежували можливості творчої праці, товариського спілкування. А так багато хотілося зробити. Якби мені не та нога, чого б я в світі натворила. Мені багато треба писати, що якби жила навіть три життя, то й не знаю, чи встигла б те все переробити. Лікарі радили мені теплий клімат. З того часу почались мої мандри в південні краї, в добровільне вигнання. Як наставала весна, мене, як птаха, тягнуло у вирій. Перша моя поїздка до Чорного моря викликала багато вражень і згодом з’явився цикл «Подорож до моря».
Леся Українка в Криму. Фото 1897 р. Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1977 р., т. 6, с. 96.
2 ведучий: Коли поетеса ділиться з матір’ю своїми гіркими роздумами над покликанням письменника, своїми сумнівами у зв’язку з недугою, вона знову згадує Гайне.
Леся Українка: «Коли в мене справді є талант, що погибає від туберкульозу чи гістерії! Нехай і заважають мені ці лиха, але зате хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в здорових людей.
«Nennt man die größten Schmerzen, so wird auch der meine genannt»,-сказав Гайне, а я скажу за ним:
«Згадають людей найкращих –
Назвуть і моє ім’я».
Тридцятилітня війна з туберкульозом гнала мене світами. Крим, Німеччина, Болгарія, Італія, Єгипет, Грузія. Але ні краса, ні лагідність чужих країн не приносили мені душевного спокою. Чужина завжди викликала велику тугу за рідним краєм. Куди б я не їздила, де б не була, та серцем рвалася на батьківщину. Саме про це – вся моя поезія.
Студент читає вірш «І все-таки до тебе думка лине».
І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, -
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, -
Що сльози там, де навіть крові мало!
Леся Українка. Сан-Ремо (?). Фото 1902 р. Подається за виданням:
Косач-Кривинюк О. Леся Українка : хронологія життя і творчости. – Нью Йорк : 1970 р., с. 882 (тут фото сильно обрізано знизу і дана конкретніша дата – травень 1902 р.).
Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 96.
Гайне: Які джерела живлять Ваш талант? Звідки ж черпаєте Ви свої могутні сили?
1 ведучий: Відповідь на ці питання найкраще дав І.Франко: «Бо у самої в душі горить могуче полум'я любові до людей, до рідного краю, широких людських ідеалів, ясніє сильна віра в крашу будущину».
2 ведучий: У листі до французького видавця Жака – Жульєна Дюбуше від 29 серпня 1848р. читаємо:
Гайне: Напередодні революції 1848р. я тяжко захворів. Мене спіткало страшне нещастя: мене розбив параліч, я зовсім не володів ногами і тому не вставав з ліжка. Тяжко бути прикутим до матраца, коли весь світ рухається вперед. Новини з Німеччини ще збільшують мої муки, тепер, коли я мав би щонайактивніше виконувати справу всього мого життя, мене приречено до бездіяльності.
(Im Februar 1848, als die Revolution in Paris ausbrach, erlitt Heine einen Zusammenbruch. Fast vollständig gelähmt, sollte er die acht Jahre bis zu seinem Tod bettlägerig in der von ihm so bezeichneten „Matratzengruft“ verbringen. Sein Nervenleiden hatte sich seit 1845 in mehreren Schüben dramatisch verschlechtert. 1846 war er sogar vorzeitig für tot erklärt worden. Aufenthalte in Kurorten, etwa 1846 in Barèges in den Pyrenäen oder 1847 auf dem Lande bei Montmorency, brachten keine merkliche Linderung mehr. Dazu kamen die Belastungen des jahrelangen Erbschaftsstreits mit seinem Hamburger Cousin Karl Heine, der erst Anfang 1847 beigelegt wurde. Heines Gesundheitszustand war zu diesem Zeitpunkt bereits weitgehend zerrüttet.
Der kranke Heinrich Heine. Bleistiftzeichnung von Gleyre, 1851
Heine selbst schien überzeugt, an Syphilis erkrankt zu sein. Diese Diagnose wurde zunächst von zahlreichen Biografen übernommen, wird neuerdings jedoch verstärkt in Frage gestellt. Eine eingehende Untersuchung aller zeitgenössischen Dokumente zu Heines Krankengeschichte weist die wichtigsten Symptome eher einer komplexen tuberkulösen Erkrankung zu ( DHA, Bd. 13/1, S. 294 f.), während eine Untersuchung von Haaren des Dichters im Jahr 1997 nahelegt, dass er an einer chronischen Bleivergiftung gelitten hat. (Zit. nach HSA, Bd. 22, S. 287)
Dennoch spricht weiterhin einiges für den syphilitischen Charakter seiner Krankheit.(Aus dem Anhang zum Romanzero, zit. nach: DHA, Bd. 3/1, S. 240.)
Heines geistige Schaffenskraft ließ in den qualvollen Jahren des Krankenlagers nicht nach. Da er kaum noch selbst schreiben konnte, diktierte er seine Verse und Schriften meist einem Sekretär oder überließ diesem seine eigenhändigen Entwürfe zur Reinschrift. Das Korrekturlesen von Druckvorlagen, das er bis zuletzt nicht aus der Hand gab, war für den nahezu erblindeten Heine eine zusätzliche Belastung. Trotz dieser schwierigen Bedingungen veröffentlichte er noch eine Reihe wesentlicher Werke, darunter 1851 den Gedichtband Romanzero sowie Der Doktor Faust. Ein Tanzpoem und 1854 drei Bände Vermischte Schriften, die unter anderem sein politisches Vermächtnis Lutetia und die Gedichte. 1853 und 1854 enthielten.
In dem Gedicht Enfant Perdu aus dem Romanzero zog er folgende Bilanz seines politischen Lebens:
Verlor'ner Posten in dem Freyheitskriege,
Hielt ich seit dreyzig Jahren treulich aus.
Ich kämpfte ohne Hoffnung, daß ich siege.
Ich wußte, nie komm' ich gesund nach Haus.
[…]
Doch fall' ich unbesiegt, und meine Waffen
Sind nicht gebrochen -–
Nur mein Herze brach. (Siehe HSA, Bd. 12, S. 36)
In den Jahren vor seinem Tod gelangte Heine zu einer milderen Beurteilung der Religion. In seinem Testament von 1851 bekannte er sich zum Glauben an einen persönlichen Gott, ohne sich aber einer der christlichen Kirchen oder dem Judentum wieder anzunähern. In seinem Testament heißt es:
Obschon ich durch den Taufakt der lutherischen Konfession angehöre, wünsche ich nicht, daß die Geistlichkeit dieser Kirche zu meinem Begräbnisse eingeladen werde; ebenso verzichte ich auf die Amtshandlung jeder andern Priesterschaft, um mein Leichenbegängnis zu feiern. Dieser Wunsch entspringt aus keiner freigeistigen Anwandlung. Seit vier Jahren habe ich allem philosophischen Stolze entsagt und bin zu religiösen Ideen und Gefühlen zurückgekehrt; ich sterbe im Glauben an einen einzigen Gott, den ewigen Schöpfer der Welt …
Im Nachwort zum Romanzero stellte er im Dezember 1851 noch einmal fest:
Ausdrücklich widersprechen muß ich jedoch dem Gerüchte, als hätten mich meine Rückschritte bis zur Schwelle irgendeiner Kirche oder gar in ihren Schooß geführt. (…) Ich habe nichts abgeschworen, nicht einmal meine alten Heidengötter, von denen ich mich zwar abgewendet, aber scheidend in Liebe und Freundschaft. (Aus: Romanzero, zit. nach: DHA, Bd. 3/1, S. 117)
2 ведучий: Ось рядки з листа поета до німецького критика Г.Лаубе від 25.01.1850р. Гайне: «Двадцять місяців я лежу в ліжку з паралічем рук і ніг, удень і вночі терплячи жахливі муки. Постійні конвульсії, страхітливі судороги, майже цілковита сліпота – нещастя, що рідко зустрічається в анналах людського страждання, нечуване, страшне, безумне лихо!»
Леся Українка: Мене завжди вражало Ваше надзвичайне вміння у простих і зворушливих рядках передати глибину й силу почуттів і переживань людини в її любові, стражданні і боротьбі. Це особливо розкривалось, на мою думку, у Вашій «Книзі пісень».
Гайне: Віршована збірка «Книга пісень», результат моєї десятирічної праці, з'явилася 1827р. у Гамбурзі в розпал літературних битв, які я вів зі своїми ворогами. Збірка складалася з 5-й розділів: «Юнацькі страждання», «Ліричне інтермецо», «Знову на батьківщині» і «Північне море» (два цикли). До неї увійшли також вірші з «Подорожі на Гарц». Деякі з них є «перепусткою у лазарет моїх почуттів». Це щось на взірець побіжних начерків, душевних переживань ліричного героя або швидкоплинних пейзажів, що служать тлом для цих переживань. Я часто переходжу від серйозного почуття до жарту і навіть іронії над цим почуттям. «...вона на ділі довела мені всю свою любов і вірність, німецька муза! Вона втішала мене серед хатніх неприємностей, пішла за мною у вигнання, розважала мене в лихі години занепаду, в часи безгрошів’я, примудрялася навіть помогти мені, німецька муза, славна дівчина!» Ці ж слова стосуються моєї вірної дружини Матільди.
Heines Ehefrau Mathilde (Augustine Crescence Mirat)
Звучить один із віршів «Книги пісень»:
Warum sind denn die Rosen so blaß,
O sprich, mein Lieb, warum?
Warum sind denn im grünen Gras
Die blauen Veilchen so stumm?
Warum singt denn mit so kläglichem Laut
Die Lerche in der Luft?
Warum steigt denn aus dem Balsamkraut
Hervor ein Leichenduft?
Warum scheint denn die Sonn auf die Au?
So kalt und verdrießlich herab?
Warum ist denn die Erde so grau
Und öde wie ein Grab?
Warum bin ich selbst so krank und so trüb,
Mein liebes Liebchen, sprich?
O sprich, mein herzallerliebstes Lieb.
Warum verließest du mich?
Чого так поблідли ті рожі ясні,
Скажи, моя люба, мені?
Чого у зеленій траві запашні
Блакитні фіалки – сумні?
Чого жайворонок так сумно співа
Та жалібно в небі яснім?
Чого пахне так запашная трава,
Немов погребовий той дим?
Чого навіть сонце не гріє мене,
А прикро так світить на діл?
Чого на землі все смутне і страшне,
Мов сумнеє поле могил?
Чого мені тяжко, вмираю немов?
Скажи, моє щастя ясне!
О мила, коханая любко, промов,
Чого покидаєш мене?
Переклала Леся Українка
(Heine schätzte Mathilde, obwohl – oder gerade weil – sie kein Deutsch sprach und deshalb auch keine wirkliche Vorstellung von seiner Bedeutung als Dichter besaß. Überliefert ist ihr Ausspruch: „Mein Mann machte dauernd Gedichte; aber ich glaube nicht, daß dies besonders viel wert war, denn er war nie damit zufrieden.(Zit. nach DHA, Bd. 8/1, S. 118 f.“) Gerade diese Unkenntnis deutete Heine als Zeichen dafür, dass Mathilde ihn als Mensch und nicht als prominenten Dichter liebte.1843 schrieb Heine sein Gedicht Nachtgedanken mit den oft zitierten Worten.(Diesseits und jenseits des Rheins, zit. nach: DHA, Bd. 3/1, S. 276)
Denk’ ich an Deutschland in der Nacht,
Dann bin ich um den Schlaf gebracht.
[…]
Gottlob! durch meine Fenster bricht
Französisch heit’res Tageslicht;
Es kommt mein Weib, schön wie der Morgen,
Und lächelt fort die deutschen Sorgen.)
2 ведучий: „Гайне справедливо заслужив найвищої оцінки як ліричний поет, співець кохання і природи. Сильний, пристрасний голос його серця перегукується з голосами лісових пташок, гомоном річок, пахощами квітів і сяйвом золотих зірок. Все сутнє на землі він поетично одухотворював, і навіть зірки на небі у нього говорили між собою. Шаміссо у листі до Андерсена (1836) захоплено говорив про Гайне: «Ось поет від голови до ніг! Він творить: досить йому тільки доторкнутися пером до паперу, як виникає жива істота, чи то кішка, чи то людина, і віддається на суд іронії чи захоплення». Цей непримиренний, часто різкий аж до грубощів сатирик, який нещадно бив усіх своїх ворогів, був водночас одним із найбільше хвилюючих ліриків,”- слушно зауважує відомий критик творчості Гайне О.Дейч.
1 ведучий: У 1894р. Леся Українка познайомилася з революціонером С.Мержинським. Між ними виникли дружні стосунки, які пізніше переросли для Лесі Українки у кохання. Та сухоти – професійна хвороба революціонера – супроводжувала його довгі роки напруженого життя-гоніння. Сергій належав до кагорти відважних, які свій рід ведуть від Прометея, що «іскорку, вихоплену із неба, в могутній вогонь роздимає». У кінці літа 1900 р. здоров'я
С. Мержинського різко погіршало, набрало загрозливого стану. Лесі негайно треба було їхати до Мінська рятувати хворого. Там вона перебувала найтяжчі у своєму житті два місяці – до смерті товариша. Приїзд Лесі був великою радістю для Мержинського. Він ставився до неї зворушливо – уважно, не дозволяв перевтомлюватися, дбав, щоби вчасно спала. Казав, що не в змозі відпустити її від себе. А хвороба немилосердно прогресувала. У листі до О.Кобилянської Леся з розпачем говорить:
Леся Українка: «З моїм другом дуже зле, він вже сам не вірить, що міг би видужати. Стан зовсім розпачливий , і на поправку нема надії. Вже не може підвестися сам. Листи замість нього пишу я, навіть його найближчим приятелям. Каже, що любить в мені спокій, силу волі, через те я при ньому спокійна і сильна і навіть ніколи не зітхаю, інакше він би за мене боявся, а тепер він вірить, що я все витримати можу. Я не зруйную йому сеї віри в його останнього друга. Часом говорить про те, як багато для нього значить, що я з ним, і жалує, що я раніше не могла приїхати. Коли подумаю тільки, що такого друга я маю втратити!»
1 ведучий:: С.Мержинський помер у ніч 2 на 3 березня 1901р. на руках у Лесі Українки. У ту страшну ніч вона написала поему «Одержима». Мержинському присвячений цілий ліричний цикл. Це глибоко психологічна інтимна лірика, яку за силою чуття, красою ліричного переживання можна поставити в українській літературі поруч із «Зів'ялим листям» Франка, а в німецькій – «Книгою пісень» Гайне. Послухайте один із шедеврів інтимної лірики Лесі Українки «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами!
Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер , коли я знаю інше життя?
А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині.
Мій друже, мій друже , нащо твої листи так пахнуть, як зів`ялі троянди? »
Леся Українка і Гайне виходять зі сцени.
Леся Українка (зліва) та Олена Пчілка серед знайомих. Зелений Гай. Фото 1904..1905 рр. Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 112.
1 ведучий: Останні роки обох поетів проходили за межами рідного краю.
І вірші ридають ... Отак і життя промине.
Будь прокляті ті, хто відняв у мене вітчизну!
Але у вітчизни ніхто не одніме мене.
Ліна Костенко
Спливають останні роки життя, прожиті далеко від батьківщини. Неймовірно тяжкий біль охоплює душу. Доля розсудила так, що вмерти обом їм судилося на чужині. Не завжди вони були сприйняті на батьківщині, не завжди їх підтримували і розуміли, але серця їхні і душі журавлями линули до отчого дому. І повернулись вони у рідні краї уже після своєї смерті.
В останні роки Леся Українка працює в якомусь особливому напруженні, ніби поспішаючи. Сказати хотілося багато, а часу залишалось мало. І вона знала про це. Вогонь творчості змагався з гарячкою хвороби. Писати могла лише тоді, коли в неї появлялась якась непереможна творча сила. Будучи тяжко хворою, диктувала матері уривки з останніх творів, яким не судилось побачити світ. У цей же час появились драми «Бояриня», «Лісова пісня» тощо.
1 серпня 1913 р. у Грузії, далеко від рідного краю, помирала. Відходила у вічність велика поетеса і найвидатніша дочка України. Згодом тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.
Mогила Лесі Українки (1913 р.)
<предыдущая страница | следующая страница>