Дмитро ДОНЦОВ

МЕМЕNТО

Процес, що відбувається тепер у Парижі, полишить в тіні всі процеси-монстри, не виключаючи справи Дрейфуса й Золя.

Ніби велетенський фільм з недавнього минулого пливе перед нами: перший сплеск революції, горожанська війна, про яку поняття не має новітня Европа, дим пожеж, підвали Чека, походи, нелюдська посвята, і нарешті героїчний катабазіс „лицарів абсурду" і виття гієн, що зібралися на падло.

Пекельним вереском лящить воно: з промов комуніста Тореса, який щодня каляє честь української армії; з реплік засудженого за крадіж „местника" жидівських „кривд" Шварцбарта, нарешті з цілої жидівської преси, як львівська „Сгоіlа", яка відбирає народові українському право на незалежність, називаючи його „бандами убійників", не зупиняючись в своїм нахабстві навіть перед прибитою горем жінкою, яку вона „іронічно" називає „дамою в чорнім"... Слабий відгомін великої боротьби, що точилася від 1917 до 1921 р. між молодою нацією і цілою зграєю пасожитів на її тілі: „байстрюків Єкатерини", жидівських спекулянтів і правдивих ініціяторів замаху на отамана — опричників з Кремля.

В чому річ? Звідки цей вереск? Про що гієнам ходить? Про погроми... Які погроми? Погромів на Україні не було. Була горожанська війна, в якій масово гинули і жиди, і москалі, і українці: під Крутами, під Базаром, в льохах Чрезвичайки, під шомполами гетьманських і денікінських карних експедицій, в спалених селах, які — на наказ Раковського — щезали з лиця землі за одного, знайденого в них повстанця, — скрізь. Що, жидів у цій горожанській війні згинуло більше? Смійтеся з того! Досить прочитати про ці „погроми" клясичний „твір" Черіковера, щоби переконатися; якою свідомою брехнею і фальшивими датами оперують оборонці Шварцбарта. Що до мене, я б не заложився, що в списках „погромлених" не фігурують і „чесні" імена Шварцбарта і Тореса... для статистики, для того, щоби з одиниць зробити сотки тисяч.

А коли б навіть і без цих зер були тисячі жертв, чи винні в тому ми? Та ж починаючи від кінця минулого віку, від перших спроб організації українських мас під національними гаслами, хто ж, як не росіяни й жиди, кидали нам на кожнім кроці колоди під ноги — в праці легальній і нелеґальній? — Хто ж, як не вони, не давали нам зробити з людського пороху, яким тоді була Україна, карну й свідому своїх цілей націю? A тепер, коли — в значній мірі завдяки цим Шварцбартам — в анархії задушили вони останній наш зрив, — мають чоло до нас заносити претензії, що другим кінцем анархія збила їх з ніг? Яким правом?

Причини погромів, — писав Жаботинський,—„лежали не в суб'єктивному антисемітизмі осіб, лише в активнім „антисемітизмі" обставин... На Україні (пише він) обставини проти нас. Сьогодні це так, сьогодні там витає в повітрі антисемітська отрута".

Звідки ж ця отрута взялася ?

Звідки? Прочитайте-но лише один вірш жидівського поета Переца Маркуша під заголовком „Купа":

І ось прилетіла вороняча зграя

Й ворона такий повела їм розказ:

- „Земля, де були ви, — безводна, сухая,

А тут нам удобіль, а тут нам якраз!"

І любо на купі: кагал такий, дим!

…………………………………………………

То тут щось наглядять, ухватять щось там,

Живуть собі добре циганським життям.

На стерві окублилась чорная масть.

Плодіться і множтесь — і бог вам подасть!

Ось вам практика жидівського месіянства, якого товмачем для Українців є Тичина, а практичним виконавцем — Чубар та інші землеміри, що відбирають селянські землі під оселю, де б могла „окублитись чорная масть".

А хочете знати теорію цього месіянства, то ось вона, в автентичній інтерпретації Шолома Аша з „Хвілі": „У нас, жидів, каже Аш, є звичай в нашу ідею месіянства вплітати не тільки визволення власне, але й визволення світа" — очевидно, чи хоче того світ, чи ні.

До світа, зрештою, покищо далеко, але Україну (з допомогою Москви) Шоломи Аші дійсно стараються „визволяти" на свій фасон. Ось вам і розгадка того „активного антисемітизму обставин", про який говорить Жаботинський.

Горожанська війна — це погром! — кричать Шварцбарти.

Сільська кооперація — це тихий погром! — пишуть жидівські часописи.

Протестувати проти жидівської кольонізації на Україні — це погром! — заявив на залі суду в Парижі адв. Торес.

А всі разом думають: пробудження міліонових мас українського народу, спеціяльно селянства, до економічної й політичної самостійности — це погром! До цього не можна допустити, це був би кінець блаженних часів, коли „циганська зграя" могла „тут щось наглядіти, вхопити щось там", трактуючи Україну, наче завойований край.

Ось звідки й їх гнів. Ось звідки нагла потреба забити того, хто зробився символом незалежницьких змагань України. Ось звідки московсько-жидівська спілка, для якої Україна однаково ненависна.

Ось звідки цинічне цькування російсько-жидівської преси, ось звідки огидні виступи жидівського оборонця, жидівського „местника" на Україні, яка осмілилась струсити з себе пасожитів.

Шолом-Ашівський месіянізм на Україні та український незалежницький рух себе взаємно виключають, і доки перший буде паношитися не в Палестині, лише в нашім краю, доти „витатиме там в повітрі антисемітська отрута".

Але чому саме Україну вибрали вони для свого месіянства?

Тому, що вона себе дозволила вибрати. Тому, що забивати Пурішкевичів і Крушеванів, Денікіних і Вранґелів Шварцбарти бояться. Тому, що в нас є шляхетні постаті Тичини, які складають гімни „чорній зграї", тому, що в нас є Севрюки, Ґаліпи, Борщаки і Винниченки, які разом з „Хвілею", з Ашами, Торесами і Пінхасами Красними виводять свій огидний танець над свіжою могилою замордованого отамана, і — не вільно цього забувати! — над могилами десятків тисяч, що полягли за ідеал нації. Тому, що: „на стерві окублилась чорная масть", тому, що уважає вона нас за трупа. А уважаючи нас за трупа, має чоло вимагати, щоби ми виреклися замордованих, виреклися „погромщика" Хмельницького, як Москалі вимагали, щоб ми виреклися Мазепи, виреклися їх мрій й минулого, і — зачали складати оди „воронячій зграї" та її московській протекторці.

Але не вимагайте цього від нас! Це ж є річ смаку. Лишіть нам наших Мазеп і Петлюр, — ми ж готові залишити вам ваших Шихасів, Штайґерів і Шварцбартів…

Не вимагайте цього від нас! Пригадайте, що писала про українську збунтовану стихію в своїй „Пожозі" пані Коссак-Щуцька :

„Назверх сліпі, в бездушній руїнницькій фурії своїй, удари (цієї стихії) не слушно здавалися нам потворними. Вони були одним з перстенів цілого ланцюгу причин і і наслідків, яких наші короткозорі очі не можуть розрізнити... Мабуть на кожний з тих домів (поміщицьких) кинуто колись каміння слушного гніву або жалю. Прийшов день, ті каміння ожили, а оживши, спали дощем на безпечні дахи. Якими б страшними й не здавалися нам ці події, Бог так хотів, отже так повинно було бути.” Не для оправдання антижидівських ексцесів наводжу я цей уступ, лише — для їх пояснення. Бо, коли йде про „погроми" большевицьких комісарів, чекістів, начальників продовольчих комісій і тим подібних урядовців жидівського походження, то анальоґія з випадком, про який говорить Коссак-Щуцька, накидається сама собою. Не наша то була вина!

Ні, ми не виречемося нічого, чого жадає від нас месіянська преса: ні наших ідеалів, ні надії на дальшу боротьбу, якої наслідки необчислимі.

А нарід, який раз засмакував п'яного повітря свободи, про нього ніколи не забуде і в рабстві не лишиться.

І тому ми не думаємо виступати як обжаловані, лише як ті, що обвинувачують. Погромів не робитимемо, бо це — соціялізм дурнів, а ми соціялістами не є, а дурнями бути не хочемо. Більше того! Ми будемо всякими способами з погромами боротися, але ми покличемо до суду їх правдивих винуватців.

Всіх фальшивників історії і адвокатів єдиної і неподільної Росії на Україні. Всіх Троцьких, Апфельбавмів і Паршаків, що, криючись за совєтською звіздою, приносили на Україну ідею Шолом-Ашівського месіянізму. Всіх Черіковерів та інших „спеців" від брехонь і наклепів на добре ім'я армії і нації. Всіх Пінхасів і Красних, які в момент трагічного фіналу з'явилися з своїм ослячим копитом, — всіх!

І не перед чужий трибунал покличемо ми колись їх, а перед український, який дбатиме про справедливість і тільки про справедливість, і не робитиме собі багато з одуреної „публічної опінії", ані з перекупленої преси.

Ми мали б багато дечого закинути політиці замордованого отамана, але коли ходить про „меншості", то єдине, що ми можемо йому закинути, це слабість. Безмірно жалуємо, що він показався слабим, щоби з одного боку загнуздати стихію, а з другого — в залізні обценьки взяти Красних та інших подібних ідивідуумів, що тепер з ослячою вдячністю копають пам'ять свого доброчинця... Ми жалуємо, що покійний отаман не здолав змусити всіх цих людців стояти на позір перед Володимировим Тризубом.

На всякий випадок — ліпше, коли вони заздалегідь знатимуть, що рішати про кольонізацію на Україні будуть не Тореси, лише Україна, що про національну автономію і взагалі про становище меншостей у нас рішатимуть не Рафеси, лише сама Україна, та що про те, чи бути їй самостійною чи ні, рішатимуть не Шварцбарти ані Троцькі, лише знову таки сама Україна!

Тепер ми є під возом, і відра помий виливаються на голови поконаних. Але ж так було по Полтаві, так було перед великою війною, коли Равіта Ґавронський денунціював наш визвольний рух перед світом у брошурі „Un danger рour L`Eurоре", так було під час війни, коли повстала леґенда про „Ruthenenverrat", так є й тепер, коли банда лицарів з під темної зорі в безмежнім — і на жаль не укаранім нахабстві — сміє „відбирати народові українському право на незалежність". Але все це не страшне.

Все це вже було і цього ми не боїмося. Бійтеся ви цього! Бійтеся цього, коли вам залежить на якімсь modus-і vivendі з народом України, яка буде наша і ніколи — ваша. Бійтеся й далі виступати на нашій землі „культуртреґерами" російського і жидівського месіянства, бо Україна не є така велика, щоби на ній міг зміститися інший месіянізм, опріч українського.

А головно, не думайте, що ми труп. Розстріляні вашими красноармійцями і чекістами, як той наполеонівський вояк Гайне, — не є мертві.

І коли ви в стані уявити собі хоч десяту частину того, що нагромадилось на дні збірної душі цього трупа, то швидче припніть на ланцюг „Сhrоіl-ю" та інших ваших скажених газетних псів! Швидше шукайте порозуміння з цим „трупом". Швидше відступіть від того, солідарізуючись з ким ви плямите себе самих. Завтра до цього може бути вже запізно, сьогодні — ще є час. Коли ж процес скінчиться виправданням вбивці — тоді про порозуміння з жидами говоритимуть тільки запроданці або ідіоти...

Ці рефлексії насуваються мені з нагоди процесу Шварцбарта. Не знати, як він скінчиться. Але неймовірна річ, щоб убійник, який заплямив ім'я армії і нації, що,боролись за визволення, був виправданий. Для нас його злочин не знає міри і чим би процес не скінчився, для Українців — Шварцбарт є вбивник, який повинен понести заслужену кару.

І ще одно. Всі оті „комуністи", москвофіли і „соціялісти", які „страха ради іудейська", задля наказу Москви або передвиборчих коншахтів — солідаризуються з жидівським національним „героєм" чи з тим режимом, для якого він свого злочину доконав, хай пам'ятають, що вдруге їм їхня маскарада не вдасться; що, коли впаде большевизм і вони знову з'являться масово „для державної праці", їх імена вже будуть поміщені на чорній листі, з якої їх не стерти жадними інтриґами.

Р. S. - В останній момент наспіла вістка, що на пропозицію Тореса, адв. Кампінчі зрікся переслухання дальших свідків, так що присуд може запасти скорше, ніж сподівалися. Це зґільотиновання процесу якраз тоді, коли він зачав розгортатися в акт обжаловання проти цілого російсько-большевицького режиму і жидівства, що його підтримує, — є щось дике і незрозуміле, факт, що пропозиція вийшла від Тореса та що жидівська преса кричить, буцімто вона була „несподіванкою для жидівського комітету оборони", свідчить, що ця пропозиція зроблена виключно в інтересі Шварцбартів. Недавно в пресі з'явилася нотатка про закулісові переговори обох сторін в Парижі; про подібні ж угодовські переговори мені доводилося чути ще в літі від одного сенатора, який казав, що „може це не було б навіть зле..." Коли отже ми знову є свідками 1000-ої вдалої спроби „пошити в дурні" репрезентантів нашого народу, то нам доведеться говорити про другий замах на отамана і на його пам'ять, доконаний цим разом його найближчими приятелями.
Передруковано з „Літ.-Наук. Вісника" за 1927 р.