ГНАТ ГОЛКА

ХРОНІКА

ШОСТОЇ ПАЛАТИ
Літературні пародії

ПЕРЕДМОВА
«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.»

Цими рядками починається Свята Євангелія від Іоанна, і, напевно, немає людини, яка би

їх не чула. Але чути і розуміти – це, на жаль, різні речі. Особливо неприпустимим є

оце нерозуміння для тих, кому подаровано Творцем чи не найкоштовніший дар – дар

володіння Словом, адже Слово – це першооснова і першопричина всього сущого, це –

сакральна суть всіх речей і подій, це – потужна енергетика і неймовірна сила, це –

наймогутніша зброя. Воно може нести у собі як спасіння, так і руйнацію, як любов, так і

ненависть, як світло, так і темряву. Не можна бавитись і загравати зі Словом, не можна

до нього ставитись несерйозно, не можна його ігнорувати та зневажати, не можна його

нівелювати, перетворювати у нісенітницю, порожній набір звуків чи символів, безглузду

абракадабру. Це – великий гріх. І за нього доведеться відповідати. Відповідати перед Тим,

Кому очей не замилиш, а Він спитає суворо, і спитає перш за все у тих, кому це Слово

було подароване для того, щоб творити предивну красу, а не вичворяти брудне

потворство, осявати світлом знання, а не занурювати в темряву профанації, свідчити святу

правду, а не засліплювати лицемірним лукавством, віщувати глаголи істини, а не

вивергати отруту ідіотизму, пригощати плодами радості, а не жбурляти лушпинням

вульгарності, підносити чистоту любові, а не сіяти чорноту ненависті, прославляти велич

почуттів, а не вип’ячувати гниль розпусти.

Поет – це воїн, і його зброя – це Слово. Він повинен нести відповідальність за кожне своє

написане слово, адже з того часу, як він його накреслив на папері і випустив у світ, це

слово уже йому не належить. Воно починає жити своїм життям, несучи те, що в нього

було вкладено, значною мірою змінюючи навколишнє середовище та вибудовуючи цей

світ.

Майбутнє творять не політики і товстосуми, а художники і поети, не війни та революції, а

краса і мистецтво, не гроші та ресурси, а Слово і ще раз Слово.

Тому дуже гірко і боляче дивитись на сьогоднішню так звану «поезію»: на те

віршомазництво, яке безсоромно витворяють сучасні літератори, на те словоблудство, яке

бездумно виливають нинішні піїти, на те безглуздя, яке тупо шпурляють «неповторні

дарування».

Цікаво, а чи маститі, короновані, цяцьковані, премійовані «митці» самі читають все те,

що вони пишуть, і чи бодай замислюються над тим, хто їхні «шедеври» здатен зрозуміти, і

кому, взагалі, це потрібно? Напевно, що ні – ґонор не дозволяє. Зате вони дозволяють собі

повчати та правити інших, забувши (а, може, і не знаючи) слова генія: «…Хай спів твій

буде запахуще миро/В пиру життя, та сам ти скромно стій/І знай одно – рoeta semper

tiro(поет завжди учень).»

А чого варті молоді модерні поети-двотисячники – «майбутнє української літератури» (як

вони самі себе називають)? Спаси нас, Господи, від такого «майбутнього», бо якщо це і є

майбутнє української літератури, то в української літератури немає майбутнього.

Неможливо на це все дивитись і мовчати. В даному випадку мовчання є не золотом, а

злочином.

Ця книга і є отаким немовчанням.

«Хроніка шостої палати» − це збірка зі 100 літературних пародій (а подекуди вже і не

зовсім пародій, і зовсім не пародій) на твори сучасних українських поетів − і знаних, і

юних, і волинських, і не тільки.

Цією працею волинський поет-сатирик Гнат Голка висловлює своє відношення (інколи в

доволі жорсткій формі) до того, що зараз називається «сучасною українською поезією» та

до тих, хто цю «поезію» робить.

Автор заздалегідь хоче зауважити, що ніяких вибачень і перепрошень нікому приносити

не збирається, позаяк він служить тільки Слову, а, як уже було зазначено вище:

«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.»

Гнат Голка

Миттєвовічний пеклорай,

Падіннєзлетів сльозосміх:

Злиденноцарственна пора –

Обман правдиво допоміг!

Тікаючи, вже не втечеш ніку-

Ди. Хоч ізусюд ще: “Бережись!”

Жагучі жала бджолокуль,

Закон барвистих міражів.
Віктор Вербич, “Зблиски задзеркалля”, 2002 р.

ПЕКЛОРАЙНОБДЖОЛОКУЛІ
В миттєвовічнім пеклораї

Літають жала бджолокуль,

І мухобомби позирають

Вухоочима п'ятодуль.

Обман правдиво помагає –

Закон снарядокомарів.

Сюдитуди стоїштікаєш

В злиденноцарственній порі.

Міраж смердючоароматний –

Дупосердець падіннєзлет.

Я так пишу, я ницознатний

Прутнеголовий ваш поет.

Собаки з бруку

Злижуть блювотину,

Лишивши купки екскрементів, –

Як пам'ятники

Про людину

Із хворої на смерть

Планети.
Віктор Вербич, “Зблиски задзеркалля”, 2002 р.

ЕКСКРЕМЕНТИ ДЕКАДЕНТА
Собаки з бруку лижуть блювотину,

А я пишу-творю у цю хвилину...

...Це видиво мене так надихає...

А ще коли хтось розум засирає,

Лишивши людству купку екскремента,

Як пам'ятник про чудо-декадента.

Дзеркало в формі нуля.

Тиші утомлений стогін.

Хоч як

Вдивляюся я,

Але –

Нікого

Й нічого.
Віктор Вербич, “Зблиски задзеркалля”, 2002 р.

ПОВНИЙ НУЛЬ
У дзеркалі в формі нуля

Не бачу нікого й нічого.

Ану ще погляну здаля

Із самого ґанку-порогу:

Не видно навіть бджолокуль.

Можливо, тому що я – нуль?

Духи...Гріхи...

Верхи...Міхи...

І що я чую?

Кахи...Кахи...
Василь Простопчук, “Рубаят”, 2006 р.

ДУХИ... ХИХИ...
Верхи... Міхи...

Паси... Баси...

Низи... Шизи...

Сади...Лади...

Тари...Бари...

Гулі... Люлі...

Тюті... Муті...

Сюсі...Пусі...

Ціці...Піці...

Каки...Маки...

Духи... Гріхи...

Я віршик чую?

Хихи... Хихи...


І ох! І ах!

Цнотливі весталки.

Чумацький шлях

Веде на хутір Фальків.
Василь Простопчук, “Рубаят”, 2006 р

АХ – ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ
І ой! І ай! І ціле ай-яй-яй!

Я перебрав сьогодні аж за край.

Куди забрів? Це хутір? Ох і ах!

Не винен я – це все Чумацький шлях.

Космологічні – не логічні...
Теологічні – архаїчні...

Всі теми вічні – полемічні...

Непересічні ми у січні.
Василь Простопчук, “Рубаят”, 2006 р.

НЕПЕРЕСІЧНИЙ СІЧЕНЬ
Непересічні ми всі у січні,

Проте у грудні – ми незабутні.

У листопаді – врочисто-раді,

Зате у червні якісь непевні.

Якісь безмовні ми всі у жовтні,

І однотипні такі у липні,

Але у серпні стаєм нестерпні.

У теплім квітні – ми неліквідні,

Приходить лютий – ми шизануті.

І так постійно, нудотно-вічно,

Всі теми різні і полемічні:

Космологічні – і не логічні,

Метафізичні – езотеричні,

Геометричні – екзотеричні,

Астрологічні – мезотеричні,

Філологічні і ботанічні,

Географічні та історичні,

Біологічні – анатомічні,

Економічні – геологічні,

Математичні – зоологічні,

Кібернетичні та лінгвістичні,

Астрономічні – біохімічні,

Неологічні – архаїстичні,

Теологічні – атеїстичні,

Монофонічні − поліфонічні,

Гастрономічні – алкоголічні,

Урбаністичні та ідилічні,

І прозаїчні і поетичні.

Та найгарніші – рубаїстичні...


Усе на світі – суєта,

Все пустота і марнота.

Чужі б отверзнути уста

Для слова праведного, та…
Василь Простопчук, “Рубаят”, 2006 р

ЧУЖА СУЄТА
Усе на світі – суєта,

А в суєті чужі уста.

На слово праведне не густ,

Тому чужих шукаю уст.

Сіли в дружньому ми колі

й Кумановському Миколі

наливаю чарку я,

він говорить: – До холери!

Я, аби не дати маху,

теж кажу: – Пішов ти нахер!

Не за себе п'єм – за друга,

а за себе буде друга.

Третя буде за Наталку,

за Наталку і за палку.

От якби лиш знати міру,

скільки треба того кіру,

щоб споїти все блядво?..
Іван Чернецький, “Вечірні розмови з Сірком”, 2005 р.

ПОЕТ ГУЛЯЄ!
Я − поет, натура щира,

от якби лиш взнати Міру,

чи Оксанку, чи Наталку −

всіх запрошую на палку.

Тільки би не дати маху.

Та пішли усі ви нахер!

Ще в кишенях гроші є,

то поет усім наллє.

Вип'єм першу, вип'єм другу −

за подругу і за друга −

третю, восьму, двадцять сьому −

донесіть лишень додому.

Скільки ж треба того кіру,

щоб залити душу щиру.

Гей, несіть бухло-питво –

нині споїм все блядво!

Ще звечора голуби

по-своєму туркотіли,

а сьогодні навчилися

людської мови.

Сидять на карнизах

і підвіконнях будинків

та різних підвищеннях

і скандують:

– Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!

Василь Слапчук, “Так!”, 2005 р.

ЗВІРИНИЙ ХОР
В політику я зопалу пірнув, −

і в клятій з головою потонув.

Не знаю, може, й справді я загнув,

та, чесно присягаюся, що чув:

Пернаті на будиночках сиділи:

– Так! Ющенко! – всі хором туркотіли.

Коти в підвалах вили: – Тимошенко!,

брехали пси на вулиці: – Луценко!,

осли ревли: – Геть Кучму! – на весь рот,

іржали коні: – Янек ідіот!

А їжачки, здійнявши ввись п’ястук,

ритмічно скандували: – В-Слап-чук!

...І день іде, і ніч іде,

лише апостола немає.

Та ось прийшов. Слова його – як мед.

І німб оранжевий над головою.
Василь Слапчук, “Так!”, 2005 р.

ДОПИСАВСЯ
Вірю в Бога, читаю Писання.

Але, мабуть, забув, що читав,

Бо людину одну на Майдані

Я апостолом здуру назвав.

Він медові словеса казав,

І, здавалося, німб над главою.

Третій рік вже минув – і плював

Цей «апостол» на мене з тобою.

Ну і що тепер маю писати?

Що мені, марновіру, робити?

Певно, заповідь другу читати,

Що «кумира не можна творити».

Колос. Вітер. Небо. Море.

Сміх. Кохання. Сльози. Горе.

Чорне. Біле. Кров. Роса.

Губи. Тіло. Ти. Оса.
Віктор Наумчик, “Історія однієї хвороби”, 2006 р.

КОРОТКО І ЯСНО
Луг. Будяк. Земля. Смерічка.

Сонце. Хмара. Вигін. Річка.

П'янка. Регіт. Секс. Похмілля.

Шок. Скандал. Собор. Весілля.

Сльози. Нерви. Токсикоз.

Страх. Нудота. Жар. Пронос.

Біль. Перейми. Негреня.

Шльондра. Курвисько. Свиня.

АНТИЛІРИЧНИЙ
Потіли хмари.

Сонце знов брехало

Й збивало палицями сльози.

Ходила по землі трава.

Над нею виростали кози.
Віктор Наумчик, “Історія однієї хвороби”, 2006 р.

АНТИПОЕТИЧНИЙ
Брехало сонце, потіли хмари.

Збивали сльози кийків удари.

Ходили трави, гасали роси,

З них виростали козли і кози.

Вітри сміялись такі зелені,

А в них пихато пливли олені.

Дуби точили коровам роги,

Слони літали і носороги.

А я стьобуюся поетично –

Рядки кидаю антиліричні.

Солодким тілом сніг топила

І мала погляд, як багаття.

В мені якась червона сила

Знімала з тебе біле плаття.
Віктор Наумчик, “Історія однієї хвороби”, 2006 р.

СИЛА
В мені якась червона сила

Знімала з тебе біле плаття.

Пізніш вона позеленіла,

Набралась духу і завзяття –

І ліфчик з тебе враз стягнула.

А потім трохи пожовтіла,

Та, посинівши, підстрибнула

І вправно трусики спустила.

А далі в нас піде цензура,

Бо сила раптом почорніла

І в спразі голої натури

Таке...таке...таке... робила...

В чисельнику небо

В знаменнику поле

Горизонт

Рискою дробу

Прикидається

Лише Піфагор

Ніяк Всесвіту

Поділити не може
Софія Стасюк, альманах “Перевесло”, 2004 р.

МАТЕМАТИЧНЕ
Чисельник, знаменник, Всесвіт.

Риска, дріб, Піфагор.

Щось поділить не можу

Я цих дурних потвор.

А мо’, не туди я лізу?

Я – «горизонт», чи митець?

Чи тупо-безглуздий протяг,

Чи ніжний єлей сердець?

На замріяне око криниці

Приклею кучеряві вії місяця

і повіку синтетичного неба

Може і їй хоч раз насниться

Океан
Софія Стасюк, альманах “Перевесло”, 2004 р.

НАДКРИНИЧНИЙ ВЕРЛІБР
На зашпортану дупу верлібра

Приклею лагідні очі сонця

І посмішку блакитного неба.

Може й мені хоч раз насниться

Поезія.

Вперше дізнаюсь,

що молочай зветься молочаєм

і що ця жінка зветься Наталею.

Заварю коханому чай на молоці.
Ната Гранич, альманах “Світязь”, 2003 р.

ВІК ЖИВИ – ВІК УЧИСЬ
Нарешті дізналась!

Тільки б не забути.

Молочай зветься молочаєм,

Ця жінка Наталею,

А я Натою.

Корова – коровою,

А чай чаєм.

Корова дає молоко, а не чай,

А чай це не молочай.

Та ну його, той молочай.

Заварю просто чай на молоці.

Коханий зрадіє...

Тлумачу пелюстки жасмину.

Кожна пелюсточка – сніг,

що виріс у Сахарі.

Кожна сніжинка – піраміда фараона,

який щозими страчує садівників,

за невміння вирощувати лютні

з кульбабового дерева.
Ната Гранич, альманах “Світязь”, 2003 р.

ГЛЮК...
Я знову щось поплутала.

Напевно, це був не чай, а молочай,

Чи пелюстки жасмину,

Чи сік беладони,

Чи голівки маку,

Чи листя коноплі,

Чи дурман, чи ще щось...

...Ото заглючило:

Сніг в Сахарі,

Сніжинки – піраміди,

Тирани-фараони,

Кульбабові дерева,

На яких ростуть лютні.

...І щозими жахливі страти,

І щодня прекрасні верлібри,

Сповнені глибокого сакрального змісту.

Іду,

просто йду.

І нікому до мене немає ніякого діла,

і мені до всіх немає ніякого діла,

нам нікому ні до кого немає ніякого діла.

Ніяк не можу зрозуміти –

за що людям така воля?

Іду далі.
Ната Гранич, альманах “Світязь”, 2003 р.

ПРОСТО ПИШУ
Іду,

просто йду.

І мені на усіх начхати,

і всім на мене начхати.

Пишу,

просто пишу,

а що − і сама зрозуміти не можу.

І ніхто зрозуміти не може.

За що така воля?

Пишу далі...

Найбільше ти любиш грушки,

А я бути твоєю.
Ната Гранич, “Крилатий пес розлуки”, 2002 р.

НАША ЛЮБОВ
Ти найбільше любиш пожерти:

абрикоси, яблука, грушки,

вишні, черешні, сливки,

апельсини, мандарини, банани,

порічки, агруси, смородини,

суниці, полуниці, чорниці,

дині, гарбузи, кавуни,

кабачки, огірки, баклажани,

помідори, картоплю, редиску,

капусту, моркву, сельдерей,

часник, цибулю, петрушку,

сало, м'ясо, рибу, ковбасу,

сосиски, сердельки, котлети,

вермішель, макарони, локшину,

пиріжки, галушки, пундики,

кнедлики, млинці, сирники,

холодець, сальтисон, рулет,

голубці, крученики, деруни,

борщ, суп, бульйон, солянку,

і, взагалі, все, що знайдеш на кухні.

А я люблю дещо інше.

Частіше би виходив з кухні

і зазирав у спальню,

бо придурію від нестачі

і побуду ще чиєюсь.

учора знову

не померла

завадили

непередбачені

обставини
Ольга Ляснюк, “Третє бажання”, 2004 р.

ОДА ЖИТТЮ
От халепа! Знову не вмерла!

Обставини кляті завадили.

Зате верлібри які поперли –

Друзі пожить порадили:

– Ну що ти, Олю! Яке вмирати?

З твоїми цицьками – це просто злочин,

Бо, окрім вірші дурні писати,

Є ще чимало прикольних збочень.

ніч

ожинове варення

намащене на шибку

не раз

зішкрібала його

щоб поласувати

напевно

тому я брюнетка
Ольга Ляснюк, “Третє бажання”, 2004 р.

БРЮНЕТКА ВНОЧІ
Я брюнетка. Тому я голодна.

Особливо вночі так страждаю:

І варення із шибок холодних,

Як не бачить ніхто, зішкрібаю.

Просто банка з варенням розбилась

І заляпало вікна в кімнаті.

Та зате я уволю наїлась –

Ми цей рік на ожину багаті.

Жінка схожа на лампочку

сміється світлом

знімеш абажур

засоромиться

але засяє ще яскравіше
Ольга Ляснюк, “Третє бажання”, 2004 р.

ЖІНКОЛАМПОЧКА
Люблю я жінок повновидих,

На лампочку кругленьку схожих:

Прозорих, чистеньких, помитих,

Гарячих, усміхнених, гожих.

Та нині я чорно сумую –

Аж душить холодна зажура:

Всю ніч нині мацав одну я –

Та геть не знайшов абажура.

поставила крапку там

де кричала кома
забула задути свічку

щоб не втекла перша

запряжена у пару

замурованих
спіймалась на червоному

довелось розплачуватись

двокрапкою
Оксана Гундер, “Фарбую мокрий дощ”, 2002 р.


ФАРБУЮ ВАМ МІЗКИ

( рецензія на всю збірку)
Спіймався я на чорному,

Забув задути свічку:

У вислові психічному

Шукав поезій річку.

Ні в першому, ні в сотому

Ні сім'я, ні зернини –

У хворих дум болотові

Верлібри-домовини.

Ні глузду, ні експресії –

А барви ні краплини.

Скажіть, що це поезія, −

І я в вас камінь кину.

до мене ластівки

приходять пішки

в'ють гнізда

під моїм порогом

і відходять
у мене квіти

ростуть

в небо

а як тепліше

запилюють комах
до мене хмари

гримуться під вершки

щоб я їх

ковтнула десь післязавтра...
Олена Пашук, альманах “Світязь”, 2003 р.

ЧЕХАРДА
До мене ластівки приходять пішки,

і квіти в небо коренем ростуть.

Гримуться хмари, ледь не збивши ніжки,

щоб післязавтра їх могла ковтнуть.

І взагалі все дивно якось в мене:

думки, рядки, ілюзії, слова,

комахи, гнізда, пташечки, іме́на –

безглуздий тріск дівочого єства.

сонце сходить

мов хліб на дріжджах

який

бабуся замісила

на згині неба

сідаємо сім'єю до столу

пускаючи під стелю

молитву

пробачте

більше не буду

змітати зі столу

сонячних зайчиків
Олена Пашук, альманах “Світязь”, 2003 р.

НЕЗГРАБНА МАНТЕЛЕПА
Сонце сходить, мов хліб на дріжджах,

Як бабуся на згині неба.

Боже мій! Я зайців змахнула,

О, незграбна я мантелепа.

Більш не буду змітать зі столу

Ні зайців, ані хлібних кришок –

Я молитву пущу під стелю,

Щоб таке не писалось більше.

Хтось підпалив копицю неба

стрибають зорі з літака

чи може я вже не така

така яка тобі не треба

чи може я зима без снігу

гудуть джмелі в моїм волоссі

іду без слів іду назовсім

під поліетилену кригу
Олена Пашук, “Дві тонни. Антологія поезії двотисячників”, 2007 р.

ТАКА, НЕ ТАКА
Гудуть джмелі в моїм волоссі,

А в мозку лазять скарабеї,

І я, напевно, хвора зовсім –

Несу відверту ахінею.

Я з будуняри вранці встала,

Вчорашнім пивом похмелилась –

І думку першу записала,

Що в голові моїй з’явилась.

Горять снопи із літаками,

Зірки підстрибують у небі:

Іще хильну зо двісті грамів –

І я уже така, як треба.

Ну що ж я можу поробити,

Як в голові у мене каша?

Я дивна, як трава без літа

І, як без сиру простокваша.

Чудна, немов зима без снігу,

Як целофан без мармеладу,

Химерна, мов торішня крига

І загадкова, як цикада.

Кому така клінічна треба?

Іду без слів, іду назовсім.

Піду спалю копицю неба

І потрушу джмелів з волосся.

Рибою в мені, щукою

Вранці прийти до дурня.

Срібною, невідчутою,

Мертвою, а прийду я.

Як тобі, дурню, плачеться?

Як тобі щастя пружне?

Взяв би мене, а начебто

Руки тобі не служать.

Як тобі доля в’яжеться?

Ну ж бо, не бійся, сміло!

Ми на печі не зляжемось, –

Я загубила тіло.
Анна Малігон, “Дві тонни. Антологія поезії двотисячників”, 2007 р.

ЗАГУБИЛА
Вчора була я щукою,

Мертва смерділа в хаті.

Завтра я буду сукою,

Буду на всіх брехати.

Стану ще, може, куркою,

Дурню аби не дати.

Легше такою дуркою

Білий папір каляти.

Вірші мої не в’яжуться,

Може, писати прозу?

З музою ми не зляжемось, –

Я загубила розум.

Коли ти так дивишся в’їдливо на мене, в мою варикозну любов

я хочу сказати, що в мене нічого немає.

Окрім вивихів у голові. Окрім віршів цих документальних,

немов

сутінки попід очима, що їх оператор знімає

у профіль.
Софія Сітало, “Дві тонни. Антологія поезії двотисячників”, 2007 р.

следующая страница>