ЗБРОЯ
Вся історія людства є історією збройних сутичок, війн, малих та великих збройних конфліктів. Мабуть, неможливо знайти в масштабах земної кулі більш-менш значний відрізок часу, коли б не гинули в бою люди, не йшли воєнні зіткнення. Можна впевнено казати, що війна з’явилася майже одночасно з появою людини. Змінювалися масштаби сутичок, кількість в них людей — від швидкоплинних двобоїв, до тривалих конфліктів, битв за участю десятків, сотень, тисяч, сотень тисяч воїнів і до світових війн з участю мільйонних армій. Не мінялося одне — людина брала в руки зброю, щоб убити іншу. Змінювалась зброя — від каменя та дрючка, дубини і до найсучаснішої зброї масового враження.
Зброя, яка першою опинилася в руках людини, була універсальною, придатною для полювання на дичину і на людину. Людина є єдиним представником ссавців, що на протязі багатьох тисяч років регулярно займається самознищенням.
Збагатило козацтво вітчизну й самобутнім озброєнням. Як і в усьому світі, у той час основна роль належала холодній зброї, застосування якої диктувалося недосконалістю зброї вогнепальної. На озброєнні у козаків були чекани, списи, ножі, кинджали. На початку визвольної війни, тобто до 1648 р. основною зброєю козаків стала шабля, що була символом волі та бойового побратимства і разом з тим, найефективнішою на той час зброєю. Були й шаблі різноманітного походження. Найбільш поширеною була шабля Львівського цеху мечників. На озброєнні козаків були також турецькі, перські, польські, молдовські шаблі.
Помітну роль в озброєнні козаків відігравав спис, який використовувався як піхотою, так і кіннотою. Простота конструкції та технології виготовлення, можливість вражати ворога на відстані робили його дуже популярним видом зброї не тільки серед козацтва, а й серед повсталих селян. Козаки використовували спис і в індивідуальних зіткненнях, але найчастіше – під час атаки у зімкнутому кінному строю.
Чекан – ударна зброя у вигляді гострокінцевого молотка на короткому ратищі застосовувався для пробивання панцира. Володіння ним вимагало неабиякої вправності та швидкості рухів, тому він зустрічається рідко і вийшов з ужитку в другій половині XVII ст.
Також на озброєнні окремих козаків були турецькі ятагани та керначі – ударна зброя на короткому ратищі з голівкою, що складалася з 6-7 загострених пластин – кер.
Наприкінці XVI – на початку XVII ст. козаками починає широко застосовуватись вогнепальна зброя. Широко застосовувались самопали, аркебузи, мушкети, пістолі та рушниці.
Як і холодна зброя, вогнепальна зброя у козаків також була в основному трофейною. Використовувалися важкі турецькі рушниці з масивними нарізними стволами і кремінно-ударними замками іспанського типу, а поряд із ними – стройові армійські рушниці різних країн з кремінно-ударними замками французького батарейного типу і навіть легкі мисливські.
Слід згадати про ще один вид озброєння козаків – лук, який мало чим поступався в ефективності вогнепальній зброї, вигідно відрізняючись від неї скорострільністю і надійністю. Добрий лук в ті часи майже не поступався в далекобійності рушницям, не кажучи про влучність.
Козацька артилерія складалася з гаківниць, мортар та гармат.
Надаємо ілюстрації зразків козацької зброї за книгою «Україна козацька держава» (Упорядник Володимир Недяк). К.: В-во «Емма», 2004.
Розвиток воєнного мистецтва українського козацтва охоплює майже три сторіччя, починаючи з кінця ХV ст. За цей час з невеликих ватаг склалося Військо Запорозьке, військове мистецтво якого було високо оцінено тогочасною Європою та привернуло увагу багатьох полководців різних країн світу.
Одним з найважливіших етапів його розвитку була перша чверть XVII ст., бо саме тоді, згідно з науковими дослідженями, була створена дисциплінована, добре підготовлена козацька армія під керівництвом відомого гетьмана Петра-Конашевича Сагайдачного.
Досліджуючи воєнні дії, які відбувалися в першій чверті XVII ст. за участю козацького війська П.Сагайдачного, виявимо особливості його воєнного мистецтва, завдяки яким Військо Запорозьке виходило переможцем у багатьох війнах та походах не тільки в той час, а й в майбутньому.
У ту пору, наприкінці XVI – початку XVII ст., політична мета війн західноєвропейських країн відзначалася обмеженістю й глибокою суперечливістю.
Війни цього періоду велись в основному не в національних інтересах, а в інтересах панівних класів з метою їх збагачення й носили загарбницький характер. Все це вело до обмеженості стратегічної мети. Досягнення політичних цілей відносно малого масштабу без крайньої напруги сил було найбільш доцільним способом ведення війни. З іншого боку, і воєнні засоби, якими розпоряджалися країни Західної Європи, були обмеженими. Спосіб комплектування військ, прийнятий в цих державах (вербовка), не забезпечував можливості утворення численних збройних сил і швидкого поповнення втрат у ході війни. Особливо тяжким було відновлення підготовлених кадрів.
На такій основі склалася в Західній Європі стратегічна концепція, згідно з якою питання про знищення армії противника у вирішальній битві не ставилося. Битва розглядалася як один із способів впливу на противника. Рішучий наступ в глибину території ворога, як правило, вважався неможливим через недостачу сил і засобів. Задача оволодіння територією вирішувалася в основному шляхом взяття розташованих на ній найважливіших фортець. Тобто географічні об’єкти набували першорядного значення, а битва відсовувалась на другий план. Особливе значення в тиловому забезпеченні військ набували шляхи сполучення.
Все це привело до формування у той час однієї з керівних ідей західноєвропейської стратегії – вирішити стратегічні задачі шляхом маневрування, спрямованого проти комунікацій противника, не завдаючи ударів по живій силі. Сутність маневрування полягала в тому, щоб прикрити свої шляхи сполучення і створити умови для завдання ударів по комунікаціях противника. Таким чином необхідно було відтіснити ворожу армію, а потім оволодіти необхідними об’єктами.
Це загальні риси маневрової стратегії, як способу підготовки та ведення війни.
Такої ж стратегії наприкінці XVI – початку XVII ст. дотримувалось в основному і Військо Запорозьке, яке було пов’язане багаторічними й надто своєрідними відносинами з рядом європейських армій, зокрема польською і російською, які виступали як союзниками українського козацтва, так і його противниками. Тому і не дивно, що воєнне мистецтво українського козацького війська, яке брало участь у збройній боротьбі з арміями багатьох країн, зазнало впливу з боку західноєвропейського воєнного мистецтва.
Але ж запорожці творче підходили до цього процесу, переймаючи і відпрацьовуючи лише ті прийоми бою, що були їм властиві. Козацькі ватажки не дотримувалися сліпо загальноприйнятих способів ведення війни, а використовували відповідно до обставина більш рішучі форми ведення збройної боротьби. Про це переконливо свідчить військова діяльність у першій чверті XVII ст. козацького гетьмана Петра-Конашевича Сагайдачного.
Він зрозумів, що на той час перемогу можна здобути лише рішучими наступальними діями. Саме тому, на противагу західноєвропейській стратегії, він старається уникати безплідного маневрування по тилах противника та облоги фортець і обирає за основу своїх дій – швидкий і несподіваний маневр з метою створення для своїх військ найбільш сприятливих умов і, користуючись цим, нав’язати противнику польову битву та розгромити його. Тобто, прагнення діяти наступально, намір завершити усякий маневр ударом – стає для Сагайдачного одним з основних принципів на протязі всієї його полководницької діяльності. Причому застосування цього принципу в кожному бою було різне. Він кожен раз шукав саме той шлях, який в даних конкретних умовах найкоротшим шляхом вів до перемоги. Виходячи з цього, Сагайдачний відкинув таку форму стратегічних дій, що була притаманна найманим європейським арміям того часу, як то маневрування на комунікаціях району воєнних дій з метою ухилення від битви, і виробив свою стратегію, основними напрямками якої були: – блокування головних комунікацій та стратегічних об’єктів в районі воєнних дій (фортець, шляхів сполучення, зв’язку та постачання); проведення серії битв перед Генеральною битвою з метою виснаження або введення в оману противника; та масування основних сил і засобів війська Запорозького на головному напрямку як у наступі, так і в обороні, з метою розгромити ворожу армію, або досягти вирішального результату в ході воєнних дій найкоротшим шляхом і з мінімальними втратами. Яскравим свідоцтвом цього є похід козацького війська на Москву у 1618 р., а також Хотинська війна 1621 року, які підтвердили відповідність козацької стратегії й тактики вимогам часу, та забезпечили Війську Запорозькому набуття міжнародного авторитету.
Все це стало можливим завдяки високому ступеню підготовленості війська до війни, яка досягалась завдяки унікальності організаційної побудови Запорозької Січі, де для забезпечення Війська Запорозького людськими та матеріальними резервами через територіальну, паланково-курінну, а пізніше полково-сотенну систему, залучалося все покозачене населення Украйни. Для Європи це не було властиво через феодальну роздробленість.
ТАКТИКА
Що ж до тактичного рівня, то тут слід відзначити, що на той час, а саме в першій чверті XVII ст., у Європі панувала лінійна тактика. Її суть полягала у рівномірному розподілу сил по фронту, побудова їх для бою у 2-3 лінії (по 4-8 шеренг в кожній при дистанції між лініями 50-200 кроків) та в прагненні вести бій переважно вогнем. Лінійна тактика передбачала, щоб кожний полк, батальйон, рота, взвод, гармата і солдат займали у бойовому порядку визначене місце, і зобов’язані були діяти як одне ціле, інакше порушувалася вся побудова армії. Як що потрібно було провести будь-який маневр, то його здійснювали всією армією цілком. Внаслідок цього, війська мали можливість наступати у порядку лише на рівній місцевості. Кінець битви вирішувався вогневим боєм. Основним методом ведення вогню – був залповий вогонь. До рукопашного бою справа як правило не доходила.
Лінійна тактика призвела до захоплення оборонними та вогневими боями і недооцінки активних наступальних дій, оскільки в обороні легше було зберігати лінійний бойовий порядок й забезпечити високу вогневу міць. Більшість полководців того часу тому й прагнули виграти битву не наступом, а обороною.
На відміну від них, П.Сагайдачний, навпаки був прихильником активних дій. Він усвідомлював, що склад козацького війська і якість запорожців дають йому можливість отримати в особі своєї армії засіб до вирішення різноманітних і найскладніших тактичних завдань. Тому Сагайдачний відхиляє пасивну західноєвропейську тактичну систему й розробляє свою, яка ґрунтується на як найбільшій рухливості, наглих нападах і воєнних хитрощах, так званих “воєнних фортелях”. При цьому основними її напрямками щодо засади бою були:
висування авангарду, маневрування двома флангами, удар центром у вирішальному місці,
Про це переконливо свідчать битви під Галацом у 1616 р. і Хотином у 1621 р. в яких всі ці положення знайшли своє практичне застосування.
До речі, ці напрямки простежуються в майбутньому і у Наполеона, який у свій час дуже уважно вивчав воєнне мистецтво українського козацького війська.
Суттєвим моментом тактики запорожців досліджуваного періоду, виявилось поєднання вогню мушкетів з дією холодної зброї. У країнах Західної Європи при застосуванні ручної вогнепальної зброї робилася ставка на залповий, неприцільний вогонь. У козацькому же війську навпаки. Основним прагненням було досягнення підвищення влучності прицільного індивідуального вогню. Торкаючись майстерності козаків як стрільців, венеціанський посол А. Віміна у той час записав, що бачив на власні очі, як запорожці “гасять кулею свічку відсікаючи нагар так, що можна подумати, наче зроблено щипцями”. Разом з тим українські козаки, завдяки Сагайдачному навчилися створювати інтенсивний і щільний вогонь. Досягли вони цього завдяки тому, що Сагайдачний зменшив стрій козацької піхоти під час бою до трьох шеренг, де перша шеренга вела вогонь, друга шеренга передавала заряджені рушниці, а третя безперервно заряджала їх. Це дозволяло, при забезпеченні безперервності вогню, залучити до одночасного пострілу (залпу) максимальну кількість стрільців і цим самим створити широку фронтальну смугу щільного вогню. З іншого боку, побудова козацької піхоти у тришеренговий стрій зводила до мінімуму людські втрати від артилерійського вогню противника. За підрахунками, така своєрідна технологічна лінія, дозволяла запорожцям робити до 3 пострілів за хвилину, що перевершувало можливості західноєвропейської піхоти майже в 8-10 разів. Якщо останнім було потрібно близько трьох хвилин, щоб бути готовим до нового пострілу, то в козацькому війську, шеренга яка зробила постріл, була готова до наступного вже через 20-30 секунд.
Під час бою, українські козаки зближувалися з противником на дійсний постріл (300-350 кроків), поражали його влучним і інтенсивним вогнем, і переходили до рішучої атаки холодною зброєю.
Вогонь повинен був частково розладнати і деморалізувати противника, дезорганізувати його вогонь і понизити його дієвість. Крім цього, дим від пострілів служив свого роду маскуванням для атакуючого.
Тобто, ми бачимо, що Сагайдачний віддавав основну перевагу удару холодною зброєю, не відмовляючись при цьому від розумного використання всіх властивостей вогнепальної зброї. Рушничному вогню він відводив роль підготовки удару. Прикладом цьому можуть бути бойові дії проти турецьких військ у 1616 році під Галацом. Побачивши, що ворог отримує підкріплення, Сагайдачний приймає рішення розпочати наступ, незважаючи на те, що противник мав значну перевагу у кількості військ. Наступ відбувався розстрільною лавою, з використанням складок місцевості. Спустившись до Дунаю й обминувши біля самого берега турецьку флангову батарею, частина козацького війська після короткої вогневої підготовки завдала рішучий і несподіваний удар по турецькому стану і в передмістя, не давши часу туркам навіть зарядити свої гармати. Тим часом інша частина запорожців, добравшись до турецьких позицій за допомогою шанців і використовуючи рушничний вогонь, в цей же час кинулась у рукопашний бій з другого флангу і по центру. Внаслідок цього раптового наступу, турки, незважаючи на величезну перевагу, вимушені були втікати в місто.
Отже, виходячи з вищевикладеного, маємо підстави зазначити, що Сагайдачний, в умовах панування на той час в Європі лінійної тактики, яка передбачала ведення бою переважно шляхом вогневого змагання, яке не доводилося, як правило, до удару зближенням, не переоцінював рушничний вогонь, а зробив його засобом підготовки удару холодною зброєю. Саме в цьому і полягає відмінність козацького способу ведення бою й те нове, що було внесено Сагайдачним у тактику свого часу.
Таким чином, підсумовуючи зазначимо, що аналіз історичних джерел та наукових досліджень щодо воєнних дій, які відбувалися в першій чверті XVII ст. за участю козацького війська, свідчить про поступове зростання досвіду Війська Запорозького та суттєві зміни в його воєнному мистецтві завдяки полководницькій діяльності гетьмана П.Сагайдачного. У боях він довів, що перемогу можна здобути лише рішучими наступальними діями. Через це у козацькому війську було відкинуто таку форму стратегічних дій, як безплідне маневрування по тилах противника та облога фортець, і обрано за основу – швидкий і несподіваний маневр з метою розгрому противника потужним ударом. При цьому, на противагу західноєвропейським арміям, з їх прагненням вести бій шляхом вогневого змагання, яке доходило, як правило, до удару зближенням, в козацькому війську основна перевага віддавалась саме удару холодною зброєю, а рушничному вогню відводилась роль його підготовки.
Воєнне мистецтво козацького війська, яке сформувалось у першій чверті XVII ст., дійсно було самобутнім і своєрідним, і стало підгрунтям для подальшої боротьби під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.
Отож повернемося у ті далекі буремні роки, до Пляшевої
Берестечко
30 червня 1651 року . Два війська – українсько-шляхетське та козацько-селянське - зійшлися віч-на-віч і завмерли в очікуванні вирішальної битви під Пляшевою – сучасним Берестечком. Поля вкривала густа мла. Туман розвіявся пополудні і близько четвертої кіннота українського князя Яреми Вишневецького атакувала козацькі позиції Богдана Хмельницького – мазовецького поляка… І пішов вкотре брат на брат, українець на українця…, чернь проти черні.
Вояки Яреми почали гарматний обстріл пагорбів над берестецьким полем, де причаїлися кримські татари. Одне з ядер розірвалося біля ніг хана Іслам Гірея ІІІ. Той віддав наказ татарам покинути поле бою, оголивши лівий фланг козацько-селянського війська. Богдан Хмельницький зі своїм генеральним писарем Іваном Виговським кинулися слідом за ними. І чомусь не завернули Іслама Гірея …., а поскакали далі з татарами . Кажуть, від ханської “опіки” Хмельницький звільнився за тиждень – розпорядившись видати татарам значну суму зі своєї скарбниці в Чигирині. Та до свого війська так і не повернувся.
Козаки без гетьмана відступили до берегів річки Пляшівки. За ніч облаштували укріплений табір, захищений із флангів непролазними болотами. Ззаду він прилягав до болотистої Пляшівка, де залишався шлях для відступу.
Козацько-селянське військо утримувало оборону 10 днів. 9 липня на нараді козацької старшини вирішили розпочати організований відступ із укріпленого табору. В болотистій заплаві збудували мости та греблі. У ніч поти 10 липня близько двох тисяч козаків на чолі з наказним – тимчасовим – гетьманом Іваном Богуном переправилися на правий берег Пляшівки – розбили ляхів й забезпечили безпечний відступ решти війська. Але повстанці сприйняли цей відступ, як зраду козаків… Почалася паніка. “Літопис Самовидця” свідчить:, “так юже не дбаючи и приказання старших своих”, кинулися до переправ і ринули з табору. Спроби Івана Богуна й козацької старшини стримати збуджений багатотисячний натовп не мали успіху. Під натиском ворога натовп ринув в болото…
Поразка Хмельницького тут під берестечком і стала початком кінця, здавалося, нескінченних війн всередині країни, а по-нашому Національно-визвольним «змаганням», що потопили пів-країни в крові.
ГЕТЬМАНСТВО
Українське гетьманство утвердилося в геополітичній структурі Європи як держава фактично непідлегла, але номінально залежна від монарших дворів даного регіону. На території Центрально-Східної Європи з’явилося нове державно-політичне утворення на чолі з гетьманом, яке претендувало на певний міжнародний статус, що у той час могли забезпечити тільки регіонально наближені династичні двори, в т. ч. і азіатського континенту. Гетьман Б. Хмельницький був визнаний європейськими та азіатськими монархами як васальнозалежний володар, який мав право на йменування титулом«Dux», що прирівнювалося до князівського титулу.
Гетьман України уклав ряд міжнародних угод, серед яких в історіографічній традиції виділяються його домовленості з Московським царством, що з часом під впливом певних чинників набули міфологічного забарвлення щодо «возз’єднання», «приєднання», «об’єднання» і т.д. України з Росією. Відомо, що на козацькій раді 1654 р. у Переяславі не приймалася жодна угода. У результаті тогорічних лютнево-березневих переговорів між Українським гетьманатом і Московським царством виникли два документи – 23 пункти-«статті», які послав Б. Хмельницький до Москви і які мали лягти в основу майбутнього договору, та 11 пунктів-«статей», які прислав до Чигирина московський цар Олексій Михайлович. Лише окремі з цих «статей» (їх називають ще «Березневими») дотримувалися протягом наступних років. Одночасно Хмельницький, не соромлячись, намагався отримати захист турецького султана та рухався у напрямку визнання протекції угорсько-трансільванського князя та шведського короля. Отже він «лякав» одного монарха іншим та намагався протиставити один одному тогочасних династичних володарів з метою здобуття самостійності для новоутвореної козацької держави.
Особливість Переяслава 1654 року полягає у надзвичайній заміфологізованості сутності цієї події та її ролі в українській історії8. Якщо в Російської імперії ухвала ради офіційно трактувалася як «возз’єднання» Русі, то у Радянському Союзі – як «возз’єднання» України з Росією. Лише в умовах Української держави, протягом 90-х років ХХ – початку ХХІ століття сучасна українська історіографія (О.Апанович, В.Смолій, В.Степанков, Я.Дашкевич, Ю.Мицик, О.Гуржій, Д.Наливайко, В.Щербак, В.Сергійчук, В.Ульяновський, В.Горобець, В.Матях, Я.Федорук, О.Струкевич, В.Брехуненко та ін.) аргументовано спростувала наукову недолугість даних концепцій, в основі яких лежала імперська ідея етнічної й політичної єдності Русі9. Тим не менш, проблема прийняття володарем козацької України та її державною елітою протекції московського царя й, особливо, реалізація двосторонніх умов акту 1654 р. (що були зафіксовані у лютнево-березневих «статтях» Б.Хмельницького та Олексія Михайловича) у період до вересня 1658 р. (Гадяцької угоди І.Виговського з польсько-литовським королем Яном Казимиром), коли були розірвані стосунки між Чигирином та Москвою, продовжує бути дискусійною й залишається ще відкритою для досліджень. Окрім того, розробка питань, що стосуються українсько-російських відносин ранньомодерного часу актуалізується сучасним станом міждержавних взаємостосунків між Українською державою та Російською Федерацією.
Ґрунтовний аналіз джерел 50-х років XVII століття переконує, що значна частина українського населення не приховувала невдоволення необхідністю приносити присягу й відмовлялася від неї. Як свідчив сучасник, після присяги гетьмана й старшини 19 січня «переяславських міщан гнали до присяги, – якій вони дуже опиралися. Місцевий війт (аж) захворів, та його, хоч і хворого, було наказано привести до церкви пречистої Богородиці. І він мусив виконати присягу, але з розпачу помер на третій день після цієї присяги»10. Під час присяги 27 січня у Києві найвище українське православне духовенство відмовилося її приносити, а керівники київського магістрату та міщанство «опиралися і не хотіли йти, але їх козаки гнали як бидло… Але вони, присягаючи, не називалися своїм власним іменем…»11. Відмовилися складати присягу частина козаків Уманського та Брацлавського полків, а населення Полтавського й Кропивненського полків взагалі збунтувалося проти присяги й побили представників царя киями. Поза оприсяжненням із зрозумілих причин залишилися й жителі західної частини українських етнографічних земель. Окрім того, не приносила присягу й Запорозька Січ12. Таким чином, згідно з висновками В.Сте-панкова, Ю.Мицика та інших істориків, одностайного схвалення й сприйняття українським суспільством російської протекції не існувало, а мали місце відмінні й, іноді, протилежні дії та оцінки різних верств і груп населення13.
Міжнародні та внутрішньополітичні події, що відбувалися після 1654 р. переконливо засвідчили недотримання Москвою взятих на себе зобов’язань протектора перед козацькою Україною: у 1656 р. вона підписує Віленський трактат з найбільшим тогочасним ворогом України – Річчю Посполитою; в 1659 р. російськими урядовцями було сфальшовані «статті Б.Хмельницького» 1654 р.; у
1665 р. згідно т.зв. «Московських статей» лівобережна частина гетьманату мала перетворитися на станову автономію; в 1667 р. Росія укладає Андрусівське перемир’я з Польщею, яке мало антиукраїнську спрямованість; укладення «Вічного миру» 1686 р. остаточно завершило розподіл Української держави між Москвою та Варшавою. У свою чергу й Український гетьманат також не дотримувався обов’язків васальної держави. А ще – укладення Б. Хмельницьким Раднотського договору 1656 р., що вступало у суперечність із зовнішньою політикою Олексія Михайловича; українсько-російська війна 1658–1659 рр. й підписання І. Виговським Гадяцької угоди 1658 р. з Польщею; боротьба з московськими військами гетьманів Ю.Хмельницького, П. Тетері, П. Дорошенка у 60-х – першій половині 70-х рр. XVII ст.; антиросійське повстання українського населення Лівобережжя на чолі з І. Брюховецьким у 1668 р. тощо.
«Вічний мир» 1686 р. засвідчив остаточний крах українсько-московських домовленостей не лише 1654 р., але й 1659, 1663, 1665, 1669, 1672 та 1674 рр., які передбачали існування єдиної козацької держави під скіпетром російського монарха. Недотримання Москвою багатьох положень «Коломацьких статей» 1687 р., що були укладені з гетьманом І. Мазепою, відмова останнього від зверхності Петра І та знищення царськими військами тогочасної української столиці Батурина у 1709 р. остаточно вирішило проблему міждержавних союзницьких стосунків на користь зростаючих імперських амбіцій Московії-Росії. Тим самим засвідчувалася недовговічність та ефемерність Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р., що з часом під впливом певних суб’єктивних чинників перетворилися з рядової (хоча й дуже важливої з огляду на тогочасну внутрішньополітичну та міжнародну ситуацію) зовнішньополітичної акції гетьманського уряду на легенду про Переяслав 1654 р. і яка, на жаль, до цього часу продовжує хвилювати не лише науковців, але й широку громадськість.
Політику Б.Хмельницького та започатковані ним революційні перетворення в Україні продовжили його наступники на гетьманській посаді. Однією з причин досить частої зміни урядами І.Виговського, Ю.Хмельницького, П.Тетері, М.Ханенка, П.Дорошенка, І.Брюховецького, І.Мазепи, П.Орлика та інших гетьманів своїх протекторів протягом 60-х рр. XVII – початку XVIII ст. була неможливість забезпечення об’єднання України під зверхністю того чи іншого монарха. Існували й інші фактори, що призводили до хитання українських правителів між династичними та станово-представницькими монархіями європейського й азіатського континентів. І чи не найголовнішим з них було забезпечення королем Речі Посполитої, царем Московської держави, султаном Османської імперії чи королем Швеції (а саме у цьому чотирикутнику, головним чином, відбувалося «баражування» гетьманів від однієї до іншої протекції) кращих «вольностей» для Війська Запорозького як корпоративної станової організації, а також «прав та привілеїв» всіх вищих і середніх станів тогочасного українського суспільства – тих складових, що утворювали ранньомодерну Українську державу.
Васальна залежність не передбачала прямого зв’язку між монархом-сюзереном і станами залежної держави: між ними знаходився правитель-васал. Так було за доби гетьманування Б.Хмельницького. Однак вже під час правління його наступника І.Виговського ситуація дещо змінюється, зважаючи на делегування цим гетьманом частини своїх владних повноважень королеві Речі Посполитої. Правовий статус гетьмана Ю.Хмельницького, згідно Чуднівського трактату 1660 р., значно понижувався: з васального, але все ж таки володаря України, він перетворювався на регіментаря-управителя з обмеженими адміністративними правами. Однак цей його статус все одно був вище за той, який планувалося впровадити в Україні згідно укладеної в 1659 р. з Московською державою Переяславської угоди. Отже, з цього часу планувалося, що безпосереднім сувереном України стане король Речі Посполитої, як це й було до 1648 р. Однак цьому двосторонньому правовому акту випала така ж сама доля, що і Гадяцькій угоді 1658 р. – їхні положення залишилися лише на дипломатичних паперах.
Незважаючи на принесену присягу «дідичному пану», Ю.Хмельницький й надалі вважав себе за фактичного володаря Українського гетьманату. Це підтверджувало й підписання гетьманом мирних договорів з Кримським ханатом, і висилання до Стамбула чисельних козацьких посольств, що засвідчили зовнішньополітичну самостійність гетьманського уряду та бажання молодшого сина Б.Хмель-
ницького знайти собі кращого протектора. Найсильнішим аргументом, що закріплював реальний статус гетьмана-володаря, були його кроки щодо усунення з української території польських урядовців – старост і підстарост, а також державців королівських маєтностей. Такі дії скасовували постанову вального сейму Речі Посполитої про повернення шляхти в Україну та суперечили змісту Чуднівської угоди.
Лише за допомогою військового походу на землі Українського гетьманату польському монархові вдалося змінити ситуацію у «свавільному» краї. Але це вже відбувалося за гетьманування П.Тетері, який від початку 1663 р. офіційно визнав зверхність над собою «королівської милості». Наступного року він відправив українських послів на черговий вальний сейм, наказавши їм відстоювати «вольності» козацької корпорації та українських станів. Пропонувалося запровадити періодичність виборів гетьмана (від сейму до сейму), який мав затверджуватися польським монархом і підлягати лише йому. Сама ж елекція гетьмана повинна була відбуватися за обов’язкової присутності спеціально призначеного комісара з Варшави. Однак такі «реформаторські» заходи, що загалом вели до втрати Україною завойованих раніше революційних здобутків і добровільне обмеження гетьманом своєї (й так урізаної угодою 1660 р.) влади, викликало незадоволення серед частини патріотично налаштованої старшини та правобережного козацтва. Очевидно, що Тетеря, який був одним з авторів українсько-російських домовленостей 1654 р. та Гадяцької угоди 1658 р. (де в першому було окреслено статус гетьмана як васального володаря України, а у другому – як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої), поплатився за те, що відійшов від попередніх завоювань козацтва й намагався відновити дореволюційний стан відносин між володарями булави і польськими королями. Колабораційну діяльність П.Тетері в кінці 1660-х – першій половині 1670-х рр. продовжили інші гетьмани, М.Ханенко і Є.Гоголь.
Разом з тим з 1667 р. політику полівасалітетної підлеглості гетьманату відновлює один із найвидатніших представників тогочасної козацької еліти П.Дорошенко. Визнання ним одночасної польської і турецької протекцій мало на меті порушити плани коронних військ щодо вторгнення в Україну та розірвати перемир’я між Польщею та Росією задля об’єднання право- і лівобережної частин гетьманату. Але в той же час П.Дорошенко налагоджує стосунки з Москвою. Військові дії проти російських підрозділів на Лівобережжі не завадили йому розпочати втілення традиційної козацької дипломатії з московським государем обнадіювання царя щодо можливого переходу під його «високу руку». Тим самим передбачалося послабити військовий тиск з боку Московської держави, частково нейтралізувати Андрусівське перемир’я між царем і польським королем та певною мірою забезпечити П.Дорошенку можливість стати повноправним гетьманом «обох сторін Дніпра». Протягом 1669 р., в якому П.Дорошенко, визнаючи королівську, набуває також султанську протекцію, гетьман неодноразово заявляє, що його «сердечною мрією» є об’єднання всіх українських земель під зверхністю московського монарха. Та це було лише декларацією, з огляду на складні дипломатичні комбінації гетьмана. Їхньою ж кінцевою метою було якнайширше унезалежнення гетьманської влади в Україні.
Турецька протекція (як і будь-яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, як засвідчували тогочасні документи, щоб «мати для себе удільне князівство». Серед старшинських кіл повноваження українського гетьмана неодноразово порівнювали з монаршими. Фактично, на той час, використовуючи апробовану його попередниками зовнішньополітичну модель, гетьман П.Дорошенко став удільним господарем великої частини України. Сучасник і політичний супротивник П.Дорошенка, правобережний гетьман М.Ханенко у 1669 р. говорив про те, що його ворог «виправляє собі вічне гетьманство у сусідніх монархів» і хоче володарювати на зразок господарів Волоського і Молдавського князівств. Сам П.Дорошенко та його старшина неодноразово заявляли про своє бажання правити в Україні так само, як молдавські і волоські князі або ж кримські хани. Але протягом 1675 – 1676 рр. така політика гетьманського уряду П. Дорошенка зазнає краху. Його добровільний перехід на бік російського монарха і здача булави на користь І. Самойловича стало відповіддю на питання вирішення міжнародно-правового статусу Українського гетьманства, що було розділене між Варшавою, Москвою і Стамбулом.
Отже, можемо відзначити факт визнання правителями козацької держави підлеглості кільком сусіднім монархічним володарям. Так, гетьман Б.Хмельницький протягом 1654 – 1657 рр. перебував у номінальній васальній залежності від московського царя й турецького султана та хотів здобути трансільванський і шведський сюзеренітет. І.Виговський у 1658 р. спочатку підкорявся московському цареві й шведському королеві, а потім перейшов під протекторат польського короля й одночасно шукав захисту в австрійського імператора. Гетьман Ю.Хмельницький був у московській залежності, яку в 1660 р. обміняв на польську протекцію, після чого хотів здобути захист турецького султана. Від 1663 р. лівобережний гетьман І.Брюховецький ревно дотримувався царської зверхності, але у 1668 р. вирішив прийняти османський протекторат. Майже так само діяв і його наступник Д.Ігнатович (Многогрішний) протягом 1669 – 1672 рр. Гетьман П.Дорошенко у 1669 – 1676 рр. визнавав себе підлеглим щодо польського короля і турецького султана й завершив московською протекцією. І.Самойлович хоча й притримувався протягом усього свого правління (1672 – 1687) зверхності царя, але наприкінці гетьманування був звинувачений у «зраді» Москви. Як відомо, І. Мазепа у 1708 р. обміняв російську зверхність на захист шведського короля для того, щоб унезалежнити Україну. Цього ж курсу притримувався і його наступник, П. Орлик. Витоки такої поведінки основних творців міжнародної політики гетьманства слід шукати у практиці міждержавних стосунків країн Європи та Азії на переломі середньовіччя та ранньомодерного часу.
Українські правителі від Богдана Хмельницького й до Івана Мазепи, зважаючи на суперництво сильніших сусідніх держав (Речі Посполитої, Московсько-Російської держави, Османської імперії, Шведського королівства), були вимушені проводити політику лавірування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного протектора-сюзерена на користь іншого. Тим самим забезпечувалася міжнародно-правова легітимність Козацької держави, яка утворилася під час Української національної революції середини XVII ст.
Так вже склалося, що 16 вересня 1658 р. у полковому місті Гадячі на Полтавщині було ухвалено українсько-польську угоду, яка розпочала новий період у міжнародній політиці Українського гетьманату. Зважаючи на досить значну історіографію цієї справді непересічної (як у польській, так і в українській історії) події [1, 2, 6, 9, 12, 14], висвітлимо лише її вплив на формування урядом гетьмана Івана Виговського т. зв. полівасалітетної моделі своєї зовнішньої політики у період з вересня 1658 р. до початку липня 1659 р., тобто від часу ухвалення Гадяцького договору і до події, яка означується нами як Конотопська битва. Адже, як зазначають дослідники, саме мотиви зовнішньополітичного плану не лише були визначальними на етапі становлення ідеї федеративного союзу між Україною, Польщею й Литвою, а й призвели до її краху [6, 47].
У Гадячі гетьман І. Виговський в присутності польських комісарів склав таку присягу: «Я, Іван, своїм і всього Війська запорозького іменем присягаю Пану Богу Всемогутньому в Трійці Святій єдиному на те, що в Комісії, яка своїм і Війська запорозького іменем з Вельможними комісарами укладеними у всіх її положеннях з Військом запорозьким, так як комісія і постанова описані, які у всьому виконувати буду і підтримувати як гетьман військ руських з військом охороняти буду…» [13, 93]. Як зазначалося, цей текст мав вступити в дію лише у випадку складення взаємної присяги королем Речі Посполитої.
Зважаючи на те, що в одному з проектів угоди українською стороною закладалося положення щодо неучасті козацьких військ у польсько-російській війні («з царем якщо б ЙКМ (його королівська милість. –
<предыдущая страница | следующая страница>