Козаччина

Минуле кожної країни і кожного народу ототожнюється в історичній пам’яті поколінь з епохальними, перемінними подіями і періодами, які за збігом часу не втрачають своєї актуальності, а також виховного і повчального значення.Україна має надзвичайно цікаву, багату, славну і водночас трагічну воєнну історію. Питання утворення, існування та занепаду Української козацько-гетьманської держави і сьогодні залишається однією з  центральних проблем вітчизняної історії, яка вимагає наукового переосмислення, звільнення від застарілих стереотипів й ідеологічних нашарувань.

 Очевидно, що люди епохи пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу, в тому числі й ті, що населяли «стару» – козацьку Україну, мали зовсім інше політичне мислення, ніж суспільство на початку третього тисячоліття. Цілком очевидно, що три-п’ять століть тому тогочасні інтелектуали та політичні діячі зовсім інакше усвідомлювали й міжнародно-правові відносини між різними державами та політичними утвореннями3. А вони значною мірою залежали від процесу перетворення старих «приватних» сюзеренно-васальних феодальних відносин спочатку в «приватно-політичні», а потім і у «державно-політичні» зв’язки, заміни персональних взаємин між главою держави, суверенами та васальними володарями на модерні інституційні відносини між урядами й усією масою підданих тієї чи іншої країни.

Протягом XV–XVII ст. політика персональних уній, династичні й спадкові проблеми викликають перерозподіли держав, відчуження територій, змінюють державні кордони й стають причиною виникнення об’єднаних королівств та імперій4. У цей час, європейський континент являє собою картатий конгломерат монархій – абсолютних, обмежених, номінальних (імперія), національних, багатонаціональних – і республік – олігархічних (Венеція, Генуя), федеративних (Голландія, Швейцарія), шляхетських («уявна монархія» в Польщі й частково Угорщині) і т.п.5 Характеризуючи європейський Ренесанс щодо творення державних структур, історики вказують на існування держав-комун, сеньйорій, регіонально-абсолютистських, територіальних держав, різних напіввасальних і напівзалежних утворень тощо6. Очевидно, цей перелік можна доповнити за рахунок виникнення й інших державно-політичних систем Центрально-Східної Європи7, зокрема, й такого державного організму, як «Український гетьманат» (самоназва «Військо Запорозьке»), що виник у середині XVII століття в результаті революційних подій на теренах «руських» воєводств Речі Посполитої.

КОЗАЦЬКА ВОЛЬНИЦЯ

Ще не вдалося довідатись, хто, коли  і чому назвав Запорізьку Січ  українською, адже кордони вільностей козацьких час від часу мінялися. Перші згадки в загальних рисах: ” … поляки, прийнявши у свої землі Київські і Малоросійські в 1340 році, через деякий час тих людей зробили рабами, але ті люди, що не винесли його, почали самовільно селитися на берегах річки Дніпро, нижче порогів, в пустих місцях і диких полях, харчуючись рибою і звіриною ловлею” – свідчать староруські літописи.

Польський король Сигізмунд I /1507-1548/, найперший дарував козакам у вічне володіння землю біля порогів на обох берегах Дніпра. Але конкре-тно встановлених меж не було, починаючи з  цього часу по 1705 рік, коли 22 жовтня в межовому запису між Москвою і Портою вперше згадується більш визначені межі козацьких вольностей, але й то лише зі сторони Польщі.

З 1709 по 1783 роки козаки жили на татарських землях, але з 1734 р., після перемоги Росії над турками, у якій значний внесок був і козаків, вони знову перейшли  під владу Росії. А у 1743 році запорожці подали скаргу на ім”я Єлизавети  Петровни на донських козаків, за те, що дончаки чинять величезне лихо, виганяють риболовів  з Калміуса і Міуса. По цій скарзі імператриця  своїм указом веліла” Накрепко утвердить, дабы донские казаки в ловлении в вышупомянутых рыби и зверья, никакого препятствия и обиды отнюдь не чинили под тяжким штрафом”…

Як відомо запорізькі козаки жили на Січі без жінок, звісно  і без  покоління. Отож для того щоб якось тримати стабільною свою чисельність, вони приймали до свого кола будь-кого. Є свідчення, що на Січі можна було зустріти осіб різних народностей, ледь не зі всього світу.”Запорізькі козаки-відмічає  дослідник ХУIII століття Йоганн Георгі- були безрідні потомки черкаських козаків на Дніпрі. Тут були  зневажені злидарі і ті котрі від жінок повтікали або не мали насущного кусочка хліба на прожиття, були тут і ті, котрі відчували в собі “вогняну волю”, богатирську силу і в душі носили лють і горе”…

Від польської влади не раз виставлялись претензії в Кіш, як це було наприклад, після сойму 1535 року, не приймати у військо запорізьке засуджених до смерті, а самим полякам було заборонено з запорожцями в похід ходити.

Крім дорослих, безперервно йдущих на Січ, чимало попадало й хлопчиків. Одних батьки самі приводили, других козаки в полон брали у походах а потім всиновлювали на Січі. Але всякому, хто б звідки не був, на Січ  дорога була відкрита лише для тих хто виконував слідуючих п”ять вимог: бути вільним і неодруженим чоловіком, розмовляв по малоруські, присягнути на руському самодержцю, бути православним і бути навченим військовій справі. Можна було бути дворянином, поповичем, козоком, татарином, турком, ким завгодно, але найголовніше-козак не мав мати жінку. На Січ не допускали навіть матерів і сестер…

Життя запорізького козака- свого роду аскетичне, до якого він дійшов досвідом: “лицарю і лицарська  честь, а не біля жінки пропадати”. І щоб якось полегшити свою одиноку долю, якщо не мати коханої дружини, то хоч супутників життя, запорізькі козаки завели у своєму колі так зване побратимство. Бо ж з одного боку, січовик теж мав душу і серце й відчував потребу когось любити, до когось прихилитися: але жінки любити не мав права, отож мусив “прихилятися” до такого ж, як сам “небораки”. З іншого боку січовик, який постійно воював, потребував вірного товариша. Так зовсім чужі один одному люди “братались” між собою. А для того, щоб дружба була узаконена побратими йшли в церкву і в присутності священника  зарікались: “Мы нижеподписавшиеся, даем от себя сие завещание пере богом, что мы братии, и с тем, кто нарушит братства нашего союз, тот  перед богом ответ да воздаст перед нелицемерным судьею нашим Спасителем. Вышеописанное наше обещание вышеуказанных  Иванов /двоє братів Іван та Іван/ есть; дабы друг друга любить, не взирая на напасти стороны наших либо приятелей, либо непрятелей, но взирая на миродателя бога; к сему заключили хмельного не пить, брат брата любить. В сем расписуемось”

Після побратими власноручно ставили значки на зароку, слухали вінчальну молитву, дарували один одному хрест, тричі цілувались і виходили з церкви мов би рідними братами до самої смерті.

Отже в Січі жили виключно не одружені на жінках козаки, які називали себе лицарями і товаришами. Тут вони розсереджувались на  тридцяти восьми куренях на самій Січі.

Заборона приведення жінок на Січ розповсюджувалась не лише на січовиків, але й на інших осіб. В 1728 році трапився такий казус:

На Січ приїхав російський підполковник Глєбов з власною дружиною і її покоївками. Як тільки пронеслася про це чутка, козаки обступили помешкання Глєбова з вимогою  видати їм жінок,”дабы каждый имел в них участие”. Підполковник з величезними труднощами зміг умовити запорожців від вчинення  ганьби над жінками, лише після того, як виставив їм кілька бочок горілки. Але після того, як козаки спустошили бочки, вони знову взялись за своє. Отож полковник змушений був спішно покидати Січ.

Отож яка це була українська козацька вольниця- думаючий додумається, а кмітливий і розсудливий- догадається…

МОРСЬКІ ПОХОДИ

Загальновідомо, що організація морських походів низовиків була  прерогативою козацької ради і здійснювалася за її рішенням на основі неписаних норм звичаєвого права та демократичних традицій, що існували на Січі. При цьому свою стратегію і тактику козацьке керівництво, як правило, не узгоджувало з володарями сусідніх країн.

З кінця XVI ст. запорізькі козаки ходили у морські походи, нерідко й по кілька разів. Через це Османська (Оттоманська) імперія поступово втрачала абсолютний контроль над Чорноморським басейном. Уже на початку XVII ст. турки нерідко змушені були переходити до оборонної стратегії, з великими труднощами захищаючи на побережжі міста, фортеці, а на воді торгові кораблі. А в окремі періоди багатовікової жорстокої боротьби запорожцям вдавалося контролювати басейни Дніпра та Бугу, побережжя Чорного й Азовського морів.
Ще до утворення української козацької держави в середині XVII ст. запорожці здійснили успішні морські походи, а козацький флот зміцнів організаційно і збільшився чисельно. Так, у 1606 р. вони вдало штурмували Кілію над Дунаєм, Акерман (Білгород) над гирлом Дністра і болгарську Варну1. Це був перший набіг запорожців, що звернув на себе загальну увагу. Пізніше, на протязі наступних 15 років, запорожці вдало ходили на Азов, Кафу, Трапезунд, Трабзон, Кодрід, Карамуссал і Сіноп тощо2, завдаючи суттєвих втрат цим та іншим містам і твердиням, які знаходилися вздовж побережжя.
Через активні наступальні дії козацького флоту турки неодноразово були змушені відбудовувати укріплення і фортеці в пониззі Дніпра – Очаків, Тулчу, Каракермен та інші. Проте козаків це не зупиняло. Вже в березні 1624 р. вони організували черговий похід. Десант із 80 “чайок” висадився поблизу Кафи і здобув її.
У серпні, як повідомляв київський митрополит Іов Борецький, запорожці на 102 “чайках” зіткнулися з турецьким флотом із 25 галер і 300 ушкалів біля виходу з Дніпровського лиману. Битва тривала кілька днів. Козаки все ж прорвалися у Чорне море, а потім спалили маяк Форос, укріплення Бююкдере, Єнікьой та Істіньє3.
У 1625 р. козацький флот у кількості 300-380 “чайок” також тричі виходив у море. Запорожці знищили безліч міст на малоазійському побережжі, ходили під Царгород і, вертаючись, під Очаковом пробилися крізь турецьку ескадру, що мала у своєму складі 20 галер і багато човнів. У 1626 р. були чутки, що на море вибирається вже тисяча човнів. Але насправді ходило тільки – 60. Козацькі “чайки” загналися аж до устя р.Ріон на Закавказзі, але турки половину з них захопили в полон. У 1627 р. були знову малі набіги, по 60-80 чайок. У 1630 р. коло Монастирського острова випищики підготовили 300 човнів. Тоді козаки пограбували сильно ціле болгарське побережжя, аж до передмість Царгороду4.
Виходило так, що перед походом (за чотири – п’ять тижнів до попередньо призначеної дати), січове керівництво по паланках розсилало універсали, а по містечках і селах розходились знані “в народі” козаки, кобзарі, які в базарні та ярмаркові дні агітували люд за свою справу.
І вже протягом тижня-двох Січ поповнювалася як досвідченими у військовій справі козаками, так і новобранцями – добровольцями рекрутами (молодиками). Їх готували певний час похідні отамани та інші старшини. Новоприбулі самостійно мали забезпечити себе усім необхідним для походу – амуніцією, зброєю, припасами.
Перед виступом їм надавалася можливість попрощатися з рідними та близькими. Збір на Січі переважно відбувався своєчасно, бо ніхто не хотів “зганьбити себе довіку”.
Безпосередньо в морський похід відбирали особливо “сильних духом і тілом”. З відібраним особовим складом проводились військові заняття (за сучасною термінологією: своєрідний курс морського піхотинця), насамперед ретельно готували “степовиків”. Підготовка проводилася таємно. Про мету походу рядові козаки інформувалися тільки в загальних рисах. Мінімальним, так би мовити спартанським, було їх забезпечення провіантом. Він складався головно з сухарів, копченого м’яса, сушеної риби, пшона, ячмінного борошна. Велика увага приділялась і боєзапасам. Кожний учасник повинен був мати при собі шаблю, дві рушниці, 6 фунтів пороху, відповідну кількість куль і шроту. На “чайці” розміщався екіпаж від 50 до 70 козаків та кілька фальконетів (легких гармат).
Про широке застосування фальконетів запорожцями під час походів засвідчив, зокрема, відомий французький військовий інженер Г.-Л. Боплан, який у 1630-1648 рр. перебував на службі в польського уряду, керував будівництвом фортець на Півдні України. Він зазначив, що на козацькому човні – “чайці” встановлювалося 4-6 гармат такого зразка5. А враховуючи той факт, що в морський похід, як правило, вирушало близько 60-100 “чайок”, то в середньому виходило по 100 гармат на кожну тисячу козаків. Це давало можливість козацькому флоту завдавати відчутний удар по супротивнику.
Значна увага приділялася морально-психологічному стану учасників рейду. Залишаючи Січ, вони суворо дотримувалися традиційних ритуалів і звичаїв. Особовий склад “чайок” формувався переважно за курінним принципом і тоді козаки добре знали один одного. Під час бою останнє мало дуже важливе значення, бо підвищувало рівень взаємодопомоги. Вживання спиртних напоїв категорично заборонялось, а за порушення – винуватця викидали за борт, незважаючи на його попередні заслуги.
У поході козаки одягалися просто і зручно: довга сорочка, шаровари, жупан із товстого сукна і шапка. В море найчастіше виходили після Спаса, восени, іноді – ранньої весни. Темні ночі, похмурі туманні дні нерідко сприяли успіхові у боях.
Перед появою повного місяця флотилії “чайок” спускалися вниз по Дніпру. Першим ішов човен похідного отамана, за ним почергово – решта суден. Пливли майже впритул, що дозволяло швидко і чітко виконувати всі команди, які надходили з авангардної “чайки”. Морський прапор на ній використовувався для сигналів. Отаман стояв на спеціальному підвищенні на носі “чайки” і мав можливість спостерігати за рухом всієї флотилії. Подолавши шлях Дніпром, козаки добиралися до острова Тавань і гирла Дніпра – виходу до Чорного моря, де починалися для них серйозні випробування.
Турецькі вартові ретельно охороняли вихід у Чорне море, використовуючи різні засоби. Так, від фортеці Кизикирмен і міста Ослана до о.Тавань Дніпро перетинали залізні ланцюги, залишаючи лише вузькі “ворота” – прохід, на який була націлена вся берегова артилерія. Цю небезпечну ділянку запорожці проходили вночі. Спочатку вони спускали кілька великих стовбурів дерев. Причому до них прив`язували каміння певної ваги, щоб ті пливли сторчака. Коли стовбури вдарялися в залізні ланцюги, то турки сприймали їх за щогли “чайок” і відкривали вогонь. Нападники очікували між плавнями, в очереті, доки турки використають біля гармат боєзапас або розіб’ють ядрами перепони. Після припинення артилерійського вогню козаки підходили до лінії ланцюгів, у разі необхідності сильним натиском розривали її і виходили на оперативний простір.
Їхня тактика ведення бою була досить різноманітною: від блискавично коротких, до тривалих каботажних і транзитних рейдів.
Якщо туркам вдавалося галерами своєчасно блокувати запорозький флот, що зосереджувався біля Таваня або в гирлі Дніпра, низовики, використовуючи ширину лиману та швидкісні якості “чайок”, погодні умови, найчастіше “відривались” від противника.
Втративши фактор раптовості, козаки змінювали тактику. Вони причалювали до пустельних берегів, “відсижувалися” там певний час, а вже потім, з суходолу, брали “на шаблю” якесь турецьке місто, громили його берегові гарнізони, які очікували напад з моря. У здобутих містах запорожці довго не затримувалися, швидко вантажили трофеї і виходили в море. Іноді в поході вони розділялися на дві частини. Тоді одна йшла суходолом, друга на “чайках”. Проте згодом вони знову об’єднувалися в заздалегідь домовленому місці і спільно атакували турків.
Як свідчать джерела6, турки ретельно вивчали стратегію і тактику запорожців, вживали контрзаходів. Однак їм не часто вдавалося розгадати задум останніх. Наприклад, коли розвідка сповіщала про турецьку засідку на Дніпрі, то козаки притоплювали свої “чайки”, залишали біля них кількох джур і досвідчених “товаришів”, а самі вирушали в обхід. При потребі вже через кілька днів їх флот знову поставав у повній силі.
Вміло використовували запорожці і мореходні якості своїх човнів. Борти “чайки” піднімалися над водою лише на два фути. При невеликій хвилі (до 0,5 фута) вони ставали малопомітними для супротивника. Це давало змогу козакам першими виявляти ворожі патрульні кораблі та флотилії. Дотримуючись дистанції, вони могли йти за галерами цілий день і тільки в надвечір’я починали готуватися до нападу. Їхні човни заходили, як правило, з боку сонця, що сприяло непомітному скороченню відстані. Йшли на абордаж опівночі чи вже перед самісіньким ранком, використовуючи тим самим фактори раптовості, маневру та швидкості дій.
Турки намагалися уникати бою з козаками поблизу берегів, оскільки тоді маневреність “чайок” залишала для них мало шансів на перемогу. Коли ж їм випадало зіткнутися у відкритому морі, то запорожці починали “крутити веремію”7. Вони на повній швидкості підходили до турецьких суден, давали залп із гармат і рушниць, а тоді відходили. Маневр повторювали вдруге, втретє, але вже з інших позицій. Траплялося, що всією армадою атакували тільки один турецький корабель, завдаючи йому значних пошкоджень і фізичних втрат. Оговтавшись, турки готувалися до “веремії”, а козаки вирішували дати вирішальний бій. Нерідко захопивши кілька турецьких суден, вони використовували їхню вогневу міць супроти противника, примушуючи його відступити. Коли ж цього досягти не вдавалося, то самі налягали на весла і тікали.
Турки постійно влаштовували різноманітні засідки, щоб захопити козаків, коли ті поверталися з походів. Однак уникнути цього дозволяла добре налагоджена розвідка, яка знала практично про всі наміри ворога. Коли ж на вході до гирла Дніпра турецьку оборону прорвати не вдавалося, вони знаходили поблизу Очакова затоку і волоком (по 200-300 чол.) перетягували кожну “чайку” через суходіл, після чого через 2-3 дні опинялися вище турецької засідки і поверталися на Січ.
Інколи турки “намертво” перекривали їм шлях додому біля Очакова. Тоді низовики заходили з Чорного моря до Керченської протоки, звідти до Азовського моря, а там аж до гирла Дону. Потім р.Міус піднімалися вгору наскільки було можливо, волоком перетягували судна до Вовчої Води (притоки Самари) і вище фортеці Кодак діставалися Дніпра. Однак цей шлях ними обирався тільки тоді, коли не було іншого виходу. Нерідко потерпали запорожці за штормової погоди. Тоді флот турків набував значної переваги. За таких умов, у ході бою, гребці “чайок” прив`язували весла до бортів і, безперервно заряджаючи рушниці, передавали їх стрільцям. Великі втрати козаків призводили до того, що лише кожний п`ятий з них повертався на Січ8.
Конкретно про рівень воєнно-морського мистецтва козаків дає певне уявлення штурм міста-порту і фортеці Варни, яка вважалася неприступною. Наперед ознайомившись з районом бойових дій, запорожці обійшли фортецю з суходолу, виманили з неї основні сили турків і завдали по них несподіваний удар, в результаті якого останні зазнали великих втрат. Потім штурмом увірвалися до міста і з тилу розгромили берегові укріплення. Одночасно, козацькі “чайки” вдарили з моря і знищили на рейді всі турецькі кораблі9. Таких рішучих і несподіваних дій супротивник, зрозуміло, не очікував.
Таким чином, з вищесказаного можна зробити висновки, що основними рисами козацького воєнно-морського мистецтва на той час були: по-перше, рішучість і активність дій, завдавання превентивних ударів з метою перехоплення ініціативи; по-друге, висока маневреність та мобільність; по-третє, швидка і більш-менш точна оцінка та урахування реальних обставин; по-четверте, ретельна підготовка удару; по-п’яте, жорстка військова дисципліна, тверде і безперервне управління особовим складом під час морських походів; шосте, раптовість; сьоме, постійна висока підготовка до ведення бойових дій за будь-яких умов; восьме, вміння проводити бій незалежно від кількості супротивника; дев’яте, стійкий морально-психологічний стан запорожців. Все це актуально і сьогодні.
В очах тодішнього світу успішні дії козаків на морі викликали захоплення в країнах Середземномор’я, на Балканах, в Італії, бо вони теж вели запеклу боротьбу проти османського поневолення.
Дослідження української воєнної історії, зокрема козацького воєнного мореплавання, повинні істотно поглибити наші знання і уявлення про характер, перебіг та закономірності історичного процесу. Запорозьке козацтво продовжило і розвинуло вітчизняне мореплавання, пристосувало його до конкретних умов свого часу. Завдяки воєнному морському флоту козаків, протягом століть розхитувалась і сковувалась міць однієї з найсильніших морських держав – Оттоманської імперії. Козацтво оберігало етнічну територію українського народу. З іншого боку, участь запорожців у російсько-турецьких війнах певною мірою сприяла витісненню турок із Північного Причорномор’я. Без допомоги козацького флоту Російській державі не вдалося б цього зробити.
РЕЄСТРОВЕ КОЗАЦТВО

  До того ж, з одного боку польський уряд вважав реєстровців дуже важливою силою в своїй міжнародній політиці, а з другого – не без підстав підозрював їх у симпатіях до визвольних рухів українського народу, які проявились під час повстаннь К. Косинського та С. Наливайка [2, 341]. Реєстрове козацтво також не могло забути кривавих придушень повстань та тих утисків реєстру, які були запроваджені після 1596 року. Проте, розуміючи, що без козацького війська виправа до Молдавії може зірватися, польський уряд починає переговори з козаками, тим більше, що значна їх частина підтримувала волоського (мунтянського) воєводу Михайла Хороброго, що наважився підняти руку на польського ставленика молдавського господаря Ієремію Могилу.
Послане до Молдавії польське військо на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським, до якого приєднались магнати Сенявський, Вишневецький, Ходкевич, Данилевич, Потоцький з своїми надвірними командами, було замалим. З огляду на це король Сигізмунд ІІІ, великий коронний гетьман Я. Замойський та гетьман польний С. Жолкевський запропонували набрати якомога більше «охочих» козаків йти з польським військом на допомогу І. Могилі.
Обговоривши цю пропозицію з старшиною, Кішка в листі до короля від 1 липня 1600 року виставив умови, за яких козаки готові були йти до Молдавії, а саме: скасувати заборони, встановлені для реєстровців після повстання 1596 року, надати право їм користуватися вільностями «котрі їх предки користувались спокійно, шануючи надання покійного короля Стефана» (Баторія – авт.), скасувати всілякі «незносні кривди», які терплять козаки від державців королівських маєтностей, видати війську затриману платню й нарешті просили надати їм «знаку – себто корогви його королівської милості, щоб під тим знаком могли ходити і бути знані як слуги його королівської милості»[3, 248-249].
Другий лист майже аналогічний першому було направлено того ж дня до Я. Замойського від всього війська. Польський уряд мусив погодитись з вимогами реєстровців й 16 липня 1600 року вони рушили з Запоріжжя до Молдавії. По дорозі, запідозривши його в зносинах з Михайлом Хоробрим, козаки Кішку заарештували, а на його місце обрали Гаврила Крутневича, але, як зауважує М.Грушевський, «се мабуть був якийсь партійний вибух, який полагоджено і вернено пізніше булаву Кошці» [3, 249].
Молдавська кампанія скінчилась досить швидко, вже в жовтні Михайло Хоробрий програв об’єднаному польсько-козацькому війську, а його князівство Я. Замойський оголосив васальною провінцією Польші, призначив господарем брата Ієремії – Семена Могилу.
Після Молдавії польський уряд мав перекинути війська до Ливонії з огляду на дії шведського регента Карла, котрий захопив Естонію й восени 1600 року вже воював на території польської Ливонії. Знову знадобились козаки та їх гетьман Самійло Кішка. На кінець січня 1601 року був скликаний сейм, що мав затвердити кредити на Ливонську війну. Самійло Кішка звертається до С. Жолкевського з листом, котрим в дещо запобігливій формі, але рішуче повторює основні вимоги козаків, висунуті в листах 1600 року до короля Я. Замойського. Сейм, хоч і не вповні, але задовольнив козацькі вимоги і зняв баніцию з усіх, хто мав взяти участь у війні, звільнив їх від плати «умерших», гарантував захист від всіляких кривд родинам учасників виправи, обіцяв повернути столицю реєстрового козацтва – Трахтемирів. Разом з тим сейм застерігав, що в разі повторення козацьких бунтів, банація, проголошена 1596 року, буде повернута знов. Крім того, уряд не визнавав остаточно козацького імунітету. Неясно було і з платою козакам за службу. Проте головного Кішка досяг: зняття баніції і припинення проти козаків і їх родин репресій. Перед реєстром відкрились перспективи подальшого збільшення.
Ливонський похід став дуже тяжким для козаків. Вони страждали від голоду й холоду, про що писав Кішка в листах до Я. Замойського. Козаки вимагали поліпшення свого становища, просили перевести їх в більш сприятливе для проживання місце, ніж околиці міст Ермеса та Рінгена. Кінчилось це тим, що вони забунтували, погрожуючи Кішці, як свідчить останній лист гетьмана від 18 січня1602 року до Я. Замойського, побити його камінням.
А. Стороженко [9, 324] припускає, що можливо так і сталося. Проте більш ймовірно, що він загинув в битві під Феліном (нині м. Вільянді, Естонія).
В Баркулабівському літописі знаходимо такий запис: «Там же того Самійла убито, а поховано у Києві». Можливо, як міркували П. Куліш [5, 77] та А. Стороженко [9], в збудованій Кішкою церкві Миколи Доброго. Такої ж думки дотримувався і український літературознавець М. Петров [8, 201]. Навесні 1603 року козацьке військо повернулося в Україну.
Такі факти біографії С. Кішки подають М. Грушевський, М. Драгоманов, А. Стороженко, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич, В. Голобуцький, а також автори нещодавно опублікованого двохтомника «Історія українського козацтва» (К., 2006).
Проте 1996 року вийшла стаття Ю. Мицика з новою версією щодо життєвих обставин Самійла Кішки. Маємо на увазі статтю в журналі «Вежа» під інтригуючою назвою «Гетьман Cамійло Кішка і його незнаний лист» [6]. В невеликій за обсягом статті Ю. Мицик намагається довести, що гетьман Кішка не загинув в бою 1602 року під Феліном, а взявши участь у Цецорській битві 1620 року, потрапив до турецького полону. Восени 1627 року підняв повстання невільників-гребців й зумів провести вже вільну від турків галеру до острова Сицилія і став у місті Палермо. Прийнятий віце-королем Королівства Обох Сицилій Філіпом ІІІ та папою Урбаном VІІІ, він повернувся на батьківщину і невдовзі помер [6, 208].
Розглянемо, про що тут йдеться, і як автор статті дійшов до таких сенсаційних висновків. Передусім зауважимо, що повстання невільників-гребців описане сучасником події в «Короткому описі здобуття в порту Мітіліні головної александрійської галери і визволення 220 християн-в’язнів завдяки мужності та відвазі капітана Марка Якимовського, що був в’язнем на тій таки галері», що був перекладений з італійської на польську 1628 р. В. Голобуцький свого часу дослідив цей документ і довів, що зміст його є автентичним з написом, вирізьбленим в м. Палермо, котрий там і досі знаходиться на двох дошках – латинською та італійською мовами в каплиці Св. Розалії на горі Сан-Паллегріно (свого часу В. Голобуцький одержав від амбасади СРСР в Італії фотографії цих дощок). Подаю латинський напис в перекладі: «Русини, які в неволі у турків перебували, під проводом Марка Сакмовського підготували дуже умілу втечу, коли їхня військова трирядна галера з Александрії відбилась від інших; звільнившись, вони прибули 7 грудня 1627 року до Палермо і на честь перемоги над турками і на пошану Святої Дівиці (св. Розалії – заступниці Палермо і всієї Сицилії – авт.) поставили галеру як пам’ятник на скелю; добровільно залишившись тут працювати, вони частину військової здобичі пожертвували на побудову каплиці заступниці Сицилії» [1, 261].
Італійський текст створений пізніше і має певні розбіжності з латинським: тут прибуття галери датовано 7 грудня 1622 року. Зважаючи на те, що латинський текст старший, В. Голобуцький вважав більш точною дату 7 грудня 1627 року, тим більше, що це збігається і з текстом відомого нам «Короткого опису…». Слід зауважити, що короткий опис, значний і в італійському варіанті (Марнавізіо), теж повідомляє, що бунтівні галерники «поминувши Реджію, через якихось п’ятнадцять днів припливли до Мессіни, звідкіля приблизно в цьому ж місяці (грудні) за наказом віце-короля неаполітанського (розрядка моя – авт.), прийшли до Палермо (т. б. 7 грудня, як це і значиться на дошці) [1, 265].
Щодо згадки в статті Ю. Мицика про «віце-короля Королівства Обох Сицилій Філіпа ІІІ Габсбурга (в Неаполі)» [6, 208], то короля Іспанії Філіпа ІІІ (1598 – 1621 рр.) в 1627 році уже не було серед живих. В цей час правив його син, іспанський король Філіп IV (1621–1665 рр.) і, слідом за своїм дідом Філіпом ІІ, титулувався ще й королем Неаполя і Сицилій, які на той час належали Іспанії (але, будучи королем Іспанії, він не міг бути віце-королем країни, яка йому належала). Отже, за Філіпа IV Королівства Обох Сицилій не існувало, воно було захоплене іспанською короною, а на Сицилії порядкував заступник іспанського короля – віце-король.
Проте, видно бажаючи якось підкріпити свою версію, Ю. Мицик штучно притягує до епізоду повстання невільників під проводом Марка Якимовського «Думу про Самійла Кішку» і стверджує, що описи повстання козаків у «Думі» та «Короткому описі…» збігаються «майже в усьому за винятком імені вождя» [6, 208]. Але це не так. Не збігаються не лише персоналії, а й географічні назви. Візьмемо бодай перші рядки думи:

«Ой із города із Трапезонта
виступала галера…
То в цій галері Алкан-баша,
Трапезонська княжа гуляє…»

Географія пересування галери Якимовського і галери, де за «Думою» знаходився Кішка, як бачимо, різна. В одному випадку острів Лесбос, а в іншому – Трапезунд на Чорному морі. Фігуранти теж інші. Серед невільників були:

«Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий – Марко Рудий, суддя
військовий;
Третій – Мусій Грач, військовий
трубач;
Четвертий – Лях-потурнак…»

Далі ще більше розбіжностей: турки на галері: «Проти Кафи – города приставали…» А потім: «Коло пристані Колезької спати полягали…», тобто з Кафи підійшли до Козлова (тепер м. Євпаторія). Саме тут Кішка і визволив себе і невільників-козаків [4, 189-190].
Для чого Ю. Мицику потрібно було накладати текст «Думи» на історичний документ 1627 року? Мабуть для того, щоб уможливити трактування змісту «Думи» як такого, що відображає документально зафіксований свого часу в італійських джерелах реальний історичний факт – захоплення в 1627 році невільниками турецької галери та доставлення її до м. Палермо.
Чи є таке трактування оригінальним? Навряд. Намагання зробити Самійла Кішку, всупереч документальним свідченням про його смерть у 1602 році, героєм пізніших подій, щоправда не 1627 року, а 1643 року, свого часу піддав критиці М. Грушевський. Тоді підставою для такої спроби стала віднайдена В. Антоновичем італійська брошура 1643 року та висловлене ним же припущення, що опис у цій брошурі подій 1643 року є подібним до традицій «Думи про Самійла Кішку», а отже те, про що повідомляється в брошурі, могло бути прототипом змісту «Думи». «Як гіпотеза, – пише М.Грушевський, – ся гадка про аналогічну традицію про Кішку, скомбіновану потім з подією 1643 року, може уйти. Але кінець кінцем і ся найбільш історично обставлена дума дає нам тільки новий приклад вповні механічної звязи історичних імен тих часів з пісенними темами. Дума своїми деталями підходить до оповідань про епізод 1643 р. Дуже близького, і не можна сумніватися в тім, що описує вона таки сей епізод. Кішка до того причаєний не був, правдоподібно не жив тоді давно. І тим часом якимись невідомими шляхами дума притягає його ім’я й робить героєм події, до якої він не належав, описує його подробицями зовсім чужими і т.д.» [3, 577].
Далі М. Грушевський зауважує, що на підставі того, що в італійській брошурі 1643 року в оповіді про руських невільників (керував повстанням московський стрелець Іван Мошкін), які опанували галеру і визволився з неволі, В. Антонович пізнав прототип думи про Самійла Кішку, а вже «В. Науменко в своїй розвідці про думу поклав неволю Кішки уже на рік 1620 за Величком». Під цими словами читаємо примітку М. Грушевського: «Величко взяв тут Цецорську битву на здогад, а неволя Кішки в літописну традицію ввійшла взагалі з думи» [3, 576].
На відміну від Ю. Мицика, видатний вчений, редактор «Киевськой Старины» В. Науменко не знав документа 1627 року і був за своє припущення в «Происхождении думы о Самойле Кишке» [7] подружньому покритикований М. Грушевським. Ю. Мицик йде слідом за В. Науменком і також запозичує ідею про участь С. Кішки в Цецорській битві у козацького літописця Величка, який відтворив фігуру козацького гетьмана через пітьму легенд. Нагадую лише, що в документі 1627 року сказано, що в Цецорській битві, в котрій загинув великий коронний гетьман С. Жолкевський, саме герой визволення невільників в порту Мітіліні Марко Якимовський потрапив до турецького полону.
Лист Самійла Кішки до короля не є «незнаним» для фахівців-істориків. Але навіть якби так було, то і в цьому разі він (оскільки дата його укладання є 1600 рік) не слугував би аргументом на користь того, що Самійло Кішка міг жити і діяти в 1627 році. Таким чином, відкидання Ю. Мициком документальних повідомлень про смерть Самійла Кішки у 1602 році є бездоказовим.

следующая страница>