Звенигородський кошовий Семен Гризло
Завдяки Івану Макаровичу Гончару до наших днів дійшла незвичайно цікава групова світлина, найпевніше з 1917 року, – світлина драматичного гуртка с. Гусакового Звенигородського повіту. На ній 19 козаків і козачок, а також мала дитина. Всі одягнуті святково: у вишиваних сорочках, хлопці у шароварах і високих козацьких шапках, дівчата у намисті та вінках, в очіпку лише одна – дружина вчителя з с. Моринців. Всі молоді та юні, середній вік – коло 20 років. Збереглися і їхні імена: Грицько Оксененко, Параска Сіваченко, Павло Русалівський, Юхим Котенко, Сергій Вавела, Настя Русалівська, Купріян Козоріз, Оксана Русалівська, Грицько Харсун... Обличчя – чисті, спокійні. Молодь певна себе, своєї краси і чистоти. У 3-му ряду в центрі: учасник гуртка з Кальниболота Семен Гризло. На лавці ліворуч сидить майбутня його дружина – Ярина Русалівська.

Яку виставу грали в той день гуртківці? Може, про нещасну любов?

Чи знали вони, що доля готує їм не мелодраму, а багатоактову трагедію? Чи розуміли, що стоять вони на межі, коли треба брати до рук зброю і стріляти першим? Навряд чи.

Які їхні долі? Чи всі вони після революції 1917 р. опинилися по один бік барикад? Чи, може, хтось, піддавшись на більшовицьку агітацію, підняв руку на Батьківщину? В останнє повірити важко, адже з фотографії дивляться такі прекрасні обличчя української молоді.

Певно знаю лише, що учасник гуртка, Семен Гризло з Кальниболота, козак із неслухняним русявим волоссям та закрученими догори вусами, став значною постаттю в історії нашої Батьківщини – першим кошовим відродженого українського козацтва.

Народився він орієнтовно наприкінці 1880-х років. За непідтвердженими даними, служив Семен на Чорноморському флоті і брав участь, в юному віці будучи, у повстанні на броненосці “Потьомкін” ¹. Належав до партії соціалістів-революціонерів. Мав організаторський талант, був енергійним та діловим. Звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко характеризував його як “дуже толкового, розумного чоловіка” ².

Учасник революційних подій на Звенигородщині Іван Тримайло давав таку оцінку: “Гризло був здорової будови, красень-козак, чуприну носив підстрижену “під макітру”, тобто по вуха. Він був сміливий і хоробрий – правдивий козарлюга… Гризло був щирої, доброї натури – бився за Україну, ніколи не числячись зі своїм життям. Коли дістане вістку, що вороги грабують селян, то не питає, багато ворожої сили чи ні, а зараз же кличе: “Брати, готуйтеся до бою бити нашого ворога!” ³.

А ось яку оцінку дав Гризлові інший його земляк – Юрко Тютюнник, який із великою ревністю ставився до успіхів отамана: “Невисокого зросту, русявий, дуже рухливий; років коло 30; до того часу був писарчуком при волості й, здається, деякий час учителем “школи грамоти”. Він мав неабиякий організаторський хист, але малоосвічений, кар’єрист і недалекозорий. Служив при війську в обозі писарем та каптернамусом” ⁴.

Даючи цю характеристику, Тютюнник не зумів приховати своєї недоброзичливості: оце “писарчуком при волості” та “в обозі каптенармусом” він, зрозуміло, сказав не з метою підняти престиж українського воїна Семена Гризла, а якраз щоб принизити враження про діяння звенигородського кошового на фронтах великої вітчизняної війни проти російських окупантів.
Як би не ставився до свого земляка Юрко Тютюнник, так чи інакше Семен Гризло ввійшов в українську історію, як один із перших організаторів Українського вільного козацтва: вже в березні 1917 р. він очолював Кальниболотський курінь Вільного козацтва.

У березні (за н. ст. у квітні) 1917 р. у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кальниболотського курінного було обрано кошовим отаманом Звенигородського повіту. На з’їзді прийнята постанова, в якій зазначалося, що Вільне козацтво організується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу, що Вільне козацтво є територіальною військовою орга­нізацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші як 18 років. Зверталася увага, що до Вільного козацтва не можна приймати людей, ворожих українській справі, а також караних судом за злочини ⁵.

Юрій Тютюнник зазначав, що “вже тоді Вільне козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємних відношень”. У той час, коли соціалістичні вожаки Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограду, Вільне козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. “Вільне козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні” ⁶.

Як делегат від Звенигородського вільного козацтва, Гризло брав участь у

2-му Всеукраїнському військовому з’їзді, на який з’явився у старокозацькому строї: жупані, шапці зі шликом, із шаблюкою, зрозуміло, з оселедцем. Інший делегат від Звенигородщини дід Шаповал виступив на з’їзді з промовою. “Вільне козацтво, – говорив він, – не просило дозволу (у Тимчасового уряду – Р. К.) організовуватися, він нам не потрібний. Ми тільки відберемо наше... Якщо Вільне козацтво одержить наказ приїхати до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми це зробимо...” ⁷.

“Масу з’їзду складали т. зв. “мартівські українці”, – згадував делегат з’їзду Юрко Тютюнник. – Революція зірвала полуду з їхніх очей, і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями... Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишалася одна ненависть. Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О, ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов... Один натяк із боку вождів, що треба загинути в ім’я досягнення ідеалу – і маси готові були жертвувати своїм життям знайденій Батьківщині... Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі... Революція зірвала тогу шляхетності з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору...

Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. “Мартівські українці” з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не “в спіну рєволюціі”, а в серце Росії... Інстинктивно вони відчували, що це треба зробити. Увігнати ніж в серце Росії негайно... таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть?

У стихійній ненависті до Росії була найбільша сила нашої революції” ⁸.

Не дивно, що звенигородське Вільне козацтво на чолі з кошовим Гризлом, не вагаючись, відгукнулося на заклик полуботківців Миколи Міхновського скинути російську владу в Україні.

16 липня 1917 р. (за н. ст.) у Петрограді підняли повстання більшовики. Кращої нагоди, щоб скинути російське ярмо (на цей раз демократичне), годі було чекати. Ще вночі 16 липня Микола Міхновський – організатор збройного виступу полуботківців – вислав гінця до штабу коша звенигородського Вільного козацтва з наказом у ніч на 18 липня роззброїти московські ешелони, які на той час перебуватимуть на їхньому терені, і вирушити до Києва на допомогу. Меншу частину козаків звенигородці повинні були вислати в напрямку Христинівки і Знам’янки – з метою захопити залізничні вузли і не допустити передислокації окупаційного війська.

Козаки виконали завдання: роззброївши росіян, вони поспішили до Києва. Трохи не доїхавши до столиці, на ст. Мотовилівка (згідно з іншими інформаціями – на ст. Пост-Волинський), звенигородці дізналися, що вже немає потреби їхати далі. Вони, повні енергії і національного ентузіазму, змушені були повернути назад. По дорозі їм зустрілися ще кілька ешелонів вільних козаків, які поспішали на допомогу полуботківцям... Завернули й цих.

“Цим першим наступом села на Київ кермував штаб Звенигородського коша на чолі з Гризлом” ⁹.

Зрозуміло, що агресивні національні меншини прихильно ставитися до української сили не могли. “Представники меншостей у Центральній Раді Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та інші при одній згадці про Вільне козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіма святими, щоб вона знищила “ето шовіністічєскоє поґромноє казачєство” ¹⁰.

Долаючи неприхильність росіян та євреїв, повінь української стихії заливала села і міста.

Тим часом Звенигородський кіш Вільного козацтва ініціював проведення Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. З’їзд розпочався в Чигирині 3 жовтня 1917 року. Він перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, демонстрацію української сили. “Між прибувшими я зустрів декількох старшин в козацьких історичних одягах з кривими шаблями і пістолями за поясом, – згадував один із делегатів Яків Водяний. – Це були полковник звенигородський Гризло, полтавський полковник (прізвища не тямлю) та ще кілька невідомих мені сотників” ¹¹.

На цьому з’їзді Семена Гризла було обрано Генеральним осавулом Вільного козацтва. Ярослав Пеленський стверджує, що в Чигирині Гризла обрали Генеральним хорунжим.

Вже на початку зими 1917 – 1918 років особовий склад Звенигородського коша Вільного козацтва сягнув 20000 козаків і старшин ¹². Така велика сила українського воїнства свідчить про рідкісний організаторський хист і великий авторитет полковника Гризла, який не марнував часу, як керівники Центральної Ради, а талановито оформлював “стихійний гін українських мас до організування українських збройних сил як єдиної запоруки національних прав” ¹³.

Звенигородщина стала військовим центром українського козацтва. До неї з усіх усюд тяглися зв’язки. Не дивно, що невдовзі штаб Звенигородського коша Вільного козацтва перетворився на штаб об’єднаного Вільного козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини.

В лютому 1918 р. через Звенигородський повіт пробивалися гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії. Вільні козаки приневолили росіян скласти зброю та передати військове майно. Пізніше козацтво примусило демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.

“Особливо видатна операція Вільного козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська, – згадував Юрко Тютюнник. – Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого поблизу станції Бобринської козацтва перевищувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією.

Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов...

Під час операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с. Кирилівка), черкасцями – Водяний, єлисаветцями – Кульчицький; всією операцією кермував штаб Звенигородського коша” ¹⁴.

Згодом в інтерв’ю газеті “Известия В.Ц.К.” Муравйов сказав: “Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію...” ¹⁵.

Ідеологію вільних козаків Звенигородщини пізніше – чітко і лаконічно – сформулював отаман Козацького куреня Звенигородського коша Вільного козацтва дід Шаповал: “Зметемо всю кацапню... Із землею змішаємо... І всім зрадникам те буде” ¹⁶.

На жаль, “кацапня” потопом розливалася нашою землею. Центральна Рада, знищивши зав’язь українського війська в 1917 р., тепер змушена була звертатися по допомогу до чужого війська – німецького. “Не погоджуючись із такою політикою, яку я вважав контрреволюційною і антинаціональною, – писав пізніше Юрко Тютюнник, – я вийшов зі складу членів Центральної Ради, виїхавши на батьківщину у Звенигородський повіт...” ¹⁷. Насправді, Тютюнник напередодні вступу червоних втік із Києва.

На батьківщині Тютюнника повним господарем був кошовий Вільного козацтва Семен Гризло. Амбіційний і авторитарний Юрко Тютюнник із таким станом речей погодитися не міг. Йому, як виглядає, буквально не давала спати слава земляка. Принаймні, подальші кроки Юрка Тютюнника свідчать про це. Тютюнник у своїй автобіографії назвав Гризла – авторитетного українського діяча, організатора українського війська – “людиною з кримінальними нахилами”. “За нього, – писав далі Тютюнник, – я взявся в першу чергу. Мені допомагав Демерлій (також член Центральної Ради), який поділяв мої погляди”. Оце “також член Центральної Ради”, свідчить, що Тютюнник, хоч і “вийшов зі складу членів Центральної Ради”, все ж виступав на Звенигородщині від її імені. Авторитет представників державної влади і допоміг Тютюннику та Демерлію скликати повітовий селянський з’їзд “із представниками від робітників і вільного козацтва” та провести через нього рішення про арешт Гризла. Вільне козацтво залишилося без кошового і почало швидко розкладатися. Це призвело до безвладдя на Звенигородщині. Ним скористалися комуноєврейські душі. У Звенигородці з’явився якийсь Кац і почав організовувати більшовицькі революційні комітети й т. зв. червоногвардійські загони. Його праця посувалась незвичайно повільно – причиною цього неуспіху були “націоналістичний настрій селянських мас”, відсутність робітничого класу та “повне незнання Кацом місцевих умов” ¹⁸.

Оскільки Кацу ніхто не заважав, він осмілів до того, що вирішив скликати “з’їзд селян і робітників Звенигородщини”. І скликав його. Мета була прозора: оголосити на Звенигородщині “совєтскую власть”.

Тоді Вільне козацтво розігнало це збіговисько. Під виглядом ярмаркового дня козаки в’їхали до Звенигородки, на базарі організувались у відділ, який несподівано атакував ворога, роззброївши загін червоного верховіття та арештувавши “товарища предревкома Каца”... Здійснив цю операцію курінний Антін Шкільний із с. Вільхівець, до речі, член Центральної Ради та Всеукраїнської ради військових депутатів ¹⁹.

Визволили вільні козаки з в’язниці і свого кошового – Семена Гризла ²⁰.

Невдовзі вияснилося, що був убитий голова революційного комітету Кац і тіло його лежить на березі р. Тікича. І Тютюнник кинувся “відновлювати порядок у місті”. А оратор був він знаменитий. До того ж говорив він як член Центральної Ради. Дехто, чухаючи лоби, почав прислухатися до нього. Що пропонував народний трибун? Пропозиція була одна: “врятувати” Звенигородку від єврейського погрому. Для цього він закликав вільних козаків вийти за місто. “Після зусиль мені вдалося, – писав він пізніше, – вивести за місто озброєний натовп. Зібраний тут натовп обрав мене отаманом Вільного козацтва”. Отак Юрко Тютюнник “став” отаманом Звенигородського вільного козацтва, створеного Семеном Гризлом... ²¹. Не козацька рада, а саме натовп, за визнанням самого Тютюнника, зрозуміло, без дотримання елементарних процедур, “обрав” його отаманом...

І першим чином Юрка Тютюнника у новій якості була найактивніша участь у похороні “видатного комуністичного діяча Звенигородщини тов. Каца”...
В 1919 р. Семен Гризло воював на Волині у складі Північного фронту Армії УНР під командуванням отаман Оскілка. Борис Мартос стверджував, що Гризло брав участь у перевороті, який вчинив Володимир Оскілко в ніч на 29 квітня 1919 року ²². І це дійсно було так. Ось спогади про це самого Оскілка: “О 23-й годині ночі план був готовий і викликаним на ту годину учасникам перевороту було дано наказ при такій диспозиції: “Сотникові Гризлу з кінною сотнею в 92 чоловіка (це була штабна сотня, зорганізована з б. лейбгвардійців царської армії) о 2 год. ночі нагло напасти на станцію Здолбунів і заарештувати С. Петлюру; Галицькому полкові розташуватися на станції в повній бойовій готовності і бути в моєму розпорядженні; 2 бронепотягам бути готовим до маршу; кінній сотні на чолі з сотником Лєгіном утримувати рух в місті; Луцькому полку о 6 год. відправитися на фронт під Коростень в резерв 1-го корпусу!

На обличчях учасників і в розмові видно було радісний настрій... Всім усміхався крутий поворот до ліпшого, урятування Батьківщини підбадьорювало, змушувало з більшою силою працювати.

О 1 годині ночі, згідно з наказом і військовим регулямінам сотник Гризло доніс, що сотня виступила на Здолбунів. О 2 год. ночі Галицький піший полк, котрий мав під багнетами 2900 чоловік, зайняв станцію і тут розташувався. О 3 год. ночі політичний відділ доніс про арешт кабінету міністрів... О 3 год. 20 хв. було послано бронепотяга до Здолбунова на розвідку, бо від сотника Гризла не було жадних відомостей про арешт Петлюри. Нарешті розвидніло. Настав день 29 квітня, ясний, теплий... О 7 год. ранку повернувся бронепотяг із сотником Гризлом, котрий доклав, що арештувати Петлюру не вдалося з тих причин, що, коли сотня прибула до Здолбунова, то натрапила на міцно обставлений двірець, а потяг Петлюри по зближенню сотні до двірця одійшов до Дубна, а коли сотня увійшла, не говорячи нікому про свою місію, яка була на неї положена, два баталіони піхоти хотіли сотню обеззброїти і він (Гризло) примушений був вивести сотню зі Здолбунова” ²³.

Які причини змусили Гризла взяти участь у державному перевороті? Напевно він поділяв думку Володимира Оскілка, що саме на Петлюрі лежить вина за невдачі на фронті, власне за катастрофу, яка ставала вже очевидною для всіх. Петлюру Оскілко вважав “ліквідатором нашої державності” ²⁴.

Цікавий факт: під час арешту соціалістичного уряду були затримані й однопартійці Семена Гризла (може, вже колишні?) – есери “з Аркадієм Степаненком на чолі” ²⁵...

Після невдалого перевороту Гризло мусив тікати з армії. І рушив він у рідні краї...

Повернувшись на Звенигородщину, де в той час твердої влади не було, Гризло орга­нізував партизанський загін, який базувався неподалік Мокрої Калигірки. Невдовзі до нього в ліс на розмову прийшов сотник Армії УНР Іван Лютий-Лютенко із Товмача. Розповівши йому про своє “лісове мистецтво” і переконавшись, що перед ним гідний чоловік, Гризло несподівано запропонував гостю очолити загін. Отаман пояснив, що сам хотів би зайнятися суспільно-політичною працею серед селян та обіцяв постачати загін новими кадрами...

Лише через деякий час Лютий-Лютенко погодився і став на чолі відділу, взявши собі псевдо Ґонта. А Гризло і його “права рука” Карась пішли селами вербувати свідомих українців. Налагодив Гризло й співпрацю з місцевими євреями – кравцями та шевцями, які шили повстанцям обмундирування й чоботи. Розплачувався з ними цукром, який брав із цукроварень.

Зненацька у звенигородські села прийшла червона дивізія. Почалися екзекуції “неблагонадійних”, зокрема у містечку Мокра Калигірка окупанти розстріляли 17 українців і 5 євреїв, які шили повстанцям чоботи та одяг.

Подібні розправи були здійснені більшовиками і в інших звенигородських селах та містечках – червоні виводили за село мешканців і розстрілювали кожного десятого – на пострах живим.

За ці злочини Лютий-Лютенко і Семен Гризло вирішили відплатити большевикам несподіваним і жорстоким ударом. “Гризло нашвидкуруч зібрав у Сухій Калигірці 300 озброєних і добре муштрованих повстанців. Послали десяток козаків на вивідки... Здобувши дані про розташування каральної дивізії... вдосвіта вирушили на помсту. Десь о 3-й годині, знявши тихцем застави червоних, наскочили... на ту каральну дивізію сплячу і розторощили її вщент. Мало кому з червоноармійців, що втікали в білизні (деякі зі своїми дівками), пощастило врятувати своє життя, бо й тих, що поховалися в ярах і по кущах... добивали, розшукавши, як зійшло сонце” ²⁶.

Після гучної перемоги до Гризла і Ґонти з довколишніх сіл почали сходитися гайдамаки: повстанський загін бурхливо збільшувався. Передавши командування Івану Лютому-Лютенку, Гризло зайнявся суспільно-політичною роботою та вербуванням свідомих українців до повстанських загонів.

Бої з червоними продовжилися. “Ми з Гризлом та ще кілька отаманів зі своїми загонами опинилися аж на Херсонщині”, – згадував пізніше Іван Лютий-Лютенко ²⁷. Далі він оповів драматичну історію, яка сталася в жовтні 1920 р.

Через територію, де оперували звенигородські отамани Гризло, Ґонта та Яблучко, мали пройти частини Кінної армії Будьонного, що верталися із західного фронту на боротьбу проти Врангеля. На нараді більшість отаманів висловилася за те, “щоб зійти з дороги”. Логіка старих партизанів була зрозуміла: їхня тактика полягала у несподіваних наскоках на запільні частини та малі відділи червоних, а не у фронтовій боротьбі з арміями. Лютий-Лютенко обстоював іншу думку. Він стверджував, що будьоннівці вимотані в тяжких боях проти українсько-польського війська та довгим переходом – із заходу України на південь. І якщо несподівано на них наскочити з кількох боків, можна сподіватися на успіх ²⁸.

Рішення на нараді прийняте не було. Сподіваючись таки на підтримку побратимів, отаман Ґонта – на свій страх і ризик – загоном у 800 козаків атакував червоних. Бій був упертий. І хоч повстанці виявили винятковий героїзм, їх було розтрощено. Допомога не прийшла, – Ґонта відчув себе зрадженим... Після бою він розшукав Гризла та “полаявся з ним на смерть” ²⁹. Так розійшлися стежки отаманів – далі вони діяли окремо.

Отож Гризло на чолі нового відділу продовжив збройну боротьбу. За свідченням ад’ютанта Симона Петлюри Олександра Доценка загін Гризла налічував 100 кінних та 2000 піших ³⁰. А от Іван Тримайло стверджував, що загін Гризла сягав 3000 козаків і старшин ³¹. Діяли у Холодному Яру, Уманщині, на Звенигородщині. Співпрацювали з отаманами Петром Дерещуком, Пилипом Хмарою, Яблучком (Цвітковським). Згідно з “Советской военной энциклопедией” (1933 року видання) на кінець 1920 р. об’єднаний загін Гризла і Цвітковського нараховував 4000 бійців ³².

Загинув Семен Гризло героїчно – в бою. Ось свідчення про його останні дні.

“Коли большевицька навала залила Звенигородщину, то Семен зі своїм загоном козацьким перейшов на Уманщину у село Іванківці. Там була цукроварня й винокурня. Гризло їх зайняв, наче свою певність. Большевики спершу наступали меншими відділами, а потім цілим полком, та ніяк не могли перемогти козаків. Тоді перекинули під Іванківці цілу червону дивізію, оточили тим військом ціле село і нікого з нього не пускали. Наш отаман, побачивши, що проти такої сили він не встоїть, вирішив прорватись крізь большевицький фронт.

На його команду кинулись козаки в такий закуток, де була невелика застава червоних, і таки прорвалися, хоч і по тяжкому бою. Але там загинуло майже половина наших козаків, що були з Гризлом в Іванківцях. Сам Гризло вискочив із невеликим гуртком – козаків із двадцять, а решта, що прорвалися, подалися, хто куди.

Сталося це в 1922-му чи 1923-му році, коли большевицька Москва вже запанувала над Україною. Був лютий місяць. Стояла люта зима, а в ту ніч, коли Гризло відступав зі своїм гуртком, мело снігом так, що й світу Божого не було видко. Він не оглядався назад, бо надіявся, що в таку завірюху ворог не буде переслідувати.

До нашого містечка Мокра Калигірка не завернув, бо не знати, чи, бува, не було в ньому большевицького війська, а зупинився зі своїми козаками на одному хуторі. Удосвіта, коли завірюха притихла, козаки посідлали коні. Але щойно виїхали з хутора, як большевицький кінний відділ, що, видко, слідкував за ними, обстріляв їх. Козаки, відстрілюючись, почали відступати. В цей момент Семена Гризла було тяжко поранено в коліно правої ноги так, що ногою не міг ворухнути. Було убито під ним і коня. Козаки хотіли отамана посадити на іншого коня, але він рішуче відмовився і сказав: “Ні! Мені не жити, а ви рятуйтеся, я вже тут помру, але живим ворогам не дамся!”...

Козаки поїхали. Большевики ж, здоганяючи їх, зупинились коло Гризла. Він же мав ще стільки сили волі й духу, що навлежки застрелив трьох большевиків, а сам собі пустив кулю в голову під бороду і так загинув геройською смертю.

Лежав він на тому місці до вечора, коли тіло забрали комуністи й привезли до нашого містечка. Від сильного морозу Його тіло замерзло. Було видно Його три рани. Видко, що большевики стрілили ще в мертвого. Замерзле Його тіло поставили до стіни під конюшню і всяко над ним знущалися: кидали в нього каміння та гноєм – кізяками. Так стояв Він замерзлий два дні під охороною міліції. Потім міліція відвезла Його тіло до Звенигородки і там скинула на вулиці. І знову наші вороги обкидали замерзле Його тіло купою каміння та кізяками. Хоч большевики й стерегли тлінні мучені останки нашого Отамана, але сильні морози і завірюхи допомогли нашим людям викрасти Його тіло і таємно поховати в Звенигородці на старому цвинтарі” ³³.

Вічна слава полковнику Вільного козацтва Семену Гризлові, який від перших і до останніх днів Української революції оформлював українську збройну стихію в організаційні рамці!

Роман КОВАЛЬ
Джерела

1. Шатайло О. Генерал Юрко Тютюнник. – Львів: в-во Світ, 2000. – С. 13.

2. Лютий-Лютенко І. Вогонь з Холодного Яру. – Детройт, 1986. – С. 24.

3, 31, 33. Тримайло І. Геройська смерть Семена Гризла – першого організатора УВК (спогад співучасника подій і його побратима) // Українське козацтво. – Чикаго, 1971. – Жовтень – грудень, ч. 4 (18). Знайшов Михайло Ковальчук.

4, 5, 6, 7, 9, 10, 12, 14, 15. Юртик Г. Звенигородський кіш Вільного козацтва. – Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань (1917 – 1918 рр.). – Чужина, 1970. – С. 420 – 432.

8. Тютюнник Ю. Революційна стихія // Дзвін. – Львів, 1991. – №7. – С. 93.

11. Водяний Я. Вільне Козацтво в Чигирині // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1930. – №10.

13. Мірчук П. Українська державність. 1917 – 1920. – Філадельфія, 1967.

16. Юртик Г. Стихія (зі споминів). – Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917 – 1918 рр. – Торонто, 1970. – С. 432 – 451.

17, 18. Тютюнник Ю. Автобіографія. З архівів ВУЧК, ҐПУ, НКВД, КҐБ. – Київ: Сфера, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 35 – 36.

19. Верстюк В. Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. – К., 1998. – С. 218.

20. Тютюнник Ю. Автобіографія. З архівів ВУЧК, ҐПУ, НКВД, КҐБ. – Київ: Сфера, 1998. – Ч. 1 – 2 (6 – 7). – С. 37.

21. Там само. – С. 38.

22. Мартос Б. Оскілко і Болбочан (спогади). – Мюнхен: в-во Петро Белей, 1958. – С. 15.

23, 24, 25. Оскілко В. Між двома світами. Частина перша. Рівне: накладом управи Української народної партії (С. С.), 1924. – С. 54 – 56.

26. Лютий-Лютенко І. Вказана праця. – С. 29.

27. Лютий-Лютенко І. Вказана праця. – С. 44.

28. Лютий-Лютенко І. Вказана праця. – С. 45.

29. Лютий-Лютенко І. Вказана праця. – С. 46.

30. Доценко О. Зимовий похід. – Варшава, 1932. – СХХХ с.

32. Советская военная энциклопедия. – М., 1933. – Т. 2. – С.182 – 183.