До питання про типологію та шляхи формування націй.

У політиці взагалі та в процесах утворення і функціонування держав зокрема особливу роль відіграють великі людські спільноти — нації. Вони уособ­люють горизон­тальну дифе­ренціа­цію люд­ства, від­дзеркалю­ючи багатство його етнопсихо­логічних, культурно-історич­них і соці­ально­-політич­них форм в нові часи¹. Роз­гля­да­ючи нацiю як колективну дійову особу історії й політичного життя, важливо знати, як вона виникла, розуміти особливості її генези. Генеза вказує на витоки "полiтич­ностi" цієї спiльноти, визначає специфічні риси нацiональ­ної свiдомостi та її найсут­тєвішої складової частини — нацiональної iдеї. Водночас визначе­н­ня суті нації як історичної спільноти та шляхів її формування є одним з найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації.

Мета цієї статті полягає в тому, щоб висловивши деякі загальні міркування щодо розмаїття шляхів націогенези, окреслити ті спільні риси, які роблять націю нацією, і ті спільні чинники, що ведуть до переростання донаціональних спільнот у національні. Зокрема, я хочу викласти деякі аргументи проти досить популярної в сучасній західній націології тенденції протиставляти причини, способи виникнення і природу так званих політичних і етнічних націй та інтерпретувати останні як штучно створені “уявні” спільноти, для яких, нібито, завжди характерний ірраціональний, етнічний націоналізм.

І.

Нації та їх історичні попередники: етно-політичний підхід. Серед велико­го розмаїття теоретичних підходів до розуміння суті націй, передумов і способів їх формування, можна віднайти немало такого, що об’єднує сучасних дослід­ників. Зокрема, більшість із них погоджуються, що нації належать до модерних, тобто таких, що виникли в нові часи, утворень. Їм передували (а до деякої міри і сьогодні співісну­ють з ними) інші види спільнот: племе­на і пле­мін­ні об’єд­нання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно етнічного та етно-політичного підходу, є етно­сом на певній стадії його розвитку і зрілості.

Що ж таке етнос та чим він відрізняється від нації? В перекладі з грецької “етнос” означає народ. Як і нація, він належить до стійких спільнот, що уособлюють горизонталь­ний поділ окремих суспільств і людства в цілому. Мiж тим, коли йдеться про рівень їх консолідованості і полі­тич­ної суб’єктності, ці спільноти iстотно рiзняться.

Поняття “етнос” вжи­ва­єть­ся для позначення історичних спільнот різного сту­пеня кон­со­лі­да­ції, що нале­жать до однієї культури, але зовсім не обов’язково усві­дом­люють себе як полі­тич­ну єд­ність. Етноси фор­му­ються на основі довготрива­лого проживання людей на спільній тери­торії, інколи — в рамках однієї державності (що додатково сприяє появі і зміцненню спільних рис та формуванню етнічної само­свідо­мо­сті), у сфері розповсюдження однієї релігії тощо. Під впливом цих, а можливо і багатьох інших факторів, які на сьогоднішній день ще недостатньо досліджені, форму­ється певний культурний тип людей. Вони виробляють певні норми моралі, етики і естетики, що передаються від покоління до покоління (традиція) і сприймаються як "свої", узвичаєні, "нормальні" форми суспільного буття, поклоняються своїм богам або по-своєму інтерпретують світові релігії, користу­ються спільною мовою або близь­кими мовними діалектами і в більшій або меншій мірі усвідомлюють свою відмінність від інших народів, використовуючи антитези зразка: "ми" - "вони", "свої" - "чужі", "звичне, наше, рідне" - "дивацьке, чуже, далеке".

Процес націогенези (виникнення націй), згідно етнічно-політичного підходу, полягає в тому, що етноси як попередники націй, проходять певні стадії розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об’єд­нання і аж до перетворення цих об’єднань в самосвідомі спільноти, що творять або прагнуть утворити держави. Їх суспільна свідомість поступово "полi­ти­зується", вони стають учасником полiтичного процесу і трансфор­муються в нації.

Добрим прикладом ранньої політизації етносу та його руху до перетворення в націо­наль­ну спільноту є період козацьких війн (кінець XVI — XVII ст.) на Україні. Повстання i нацiонально-визвольна вiйна пiд проводом Б. Хмельницького 1648–1654 р.р. засвiдчили, що український народ усвідомлював не лише свою етнічну, а й, почасти, соціально-політичну окремішність. Стаючи полiтичною спiльно­тою, він прагнув зберегти свої здобутки в сфері суспільно-політичної творчості, відстояти неза­лежність у відповідності до принципу "один народ — один політичний устрій". Саме це й дало підстави П. Меріме назвати Б. Хмельницького першим винахідником націоналізму в Європі². Період козацьких війн характеризувався прискоренням процесу націотворення, в разі успішного завершення якого українська нація могла б сформуватись досить рано. Проте пізніше цей процес перервався через внутрішні і зовнішні причини, і остаточно нація сформувалась лише на кінець ХІХ– початок ХХ ст. Її ж етнічне коріння сягає, очевидно, VІ–VІІ ст., а може й більш ранніх часів, а завершення етногенезу (формування українського етносу) припадає на другу поло­ви­ну XІІ столiття.

Формування націй, яке, починаючи з XVIII століття, від­бу­вається повсюдно, проходить під вирішальним впливом процесів, які в західній науці дістали назву модерні­зації. Це сукупність змін у всіх сферах суспільного життя — системі виробни­цтва, соці­альній структурі, системах комуні­кацій, освіти і культури, які супро­воджують перехід від феода­лізму до капіталізму і від деспотичних до демокра­тич­них форм прав­ління. Модернізація була і є соціальним підгрунтям націогенези, її головним, найзагальніше сформульованим чинником. Як зазначає один з відомих дослідників національних проблем Ернест Геллнер, функ­ціо­ну­вання модернізованого суспільства вимагає більшої культурної гомогенності і у відповідь на цей його запит формуються нові утворення — нації. Нація одночасно є продуктом і зна­ряддям модернізації, а також, як зазначає Р. Шпорлюк, спільнотою (етно­сом), яка пристосовується до вижи­вання в умовах модер­нізму. З цієї точки зору, нація - це сучасна політична і соціальна спіль­нота, що базу­ється на культурі, яка поділяється усіма, має етнічні витоки і модерний зміст.

У феодальні часи становий поділ суспільства був настіль­ки глибоким, що не дозволяв народу сконсоліду­ватись у ціліс­ність, яка могла б усвідомлювати себе дійо­вою особою історії та політики. Мобільність всередині соціаль­них станів різної етнічної приналежності була, за загальним правилом, більшою, ніж між ста­нами в рамках етносу. Держави створювались за династій­ним принципом і саме дина­с­тії мали право об’єднувати та роз’єднувати етноси, і це їх право вкрай рід­ко ставилось під сумнів суспіль­ною свідомістю. Лише з настанням нових часів, зокрема в період Фран­цузької та Американської революцій кінця ХVІІІ ст., прийшло усвідом­лення, що справжнім сувереном у державі є не монарх, що належить до тієї чи іншої династії, а народ (нація): сукупність усіх станів, між якими усунено правові бар’єри, скасовано привілеї та обмеження прав. Усіх людей визнано вільними і рівними в правах, такими що мають свої інтереси і здатні їх захищати незалежно від держави. Внаслідок цих змін народи стали інакше дивитися на самих себе. Якщо раніше їх самоідентифікація здійснювалась через відповідь на питання: чиї ми?, то тепер голов­ни­ми стали питання: хто ми? що нас єднає, чим ми відрізняємося від інших народів? де мають пролягати кордони нашого суспільства? тощо.

Цікавим є погляд О.-І. Бочковського на зміст етно- й націогенези як на "по­сту­­пове усуспільнення" усіх верств населення. Роль національно активного (і, додамо, полі­тич­но задіяного) прошарку населення переходить від аристократії до буржуазії ("третього стану"), а потім — до робітництва і селянства. "Модерна нація обіймає всі суспільні шари, з яких складається нарід. Натомість, в народі (тобто етно­сі — авт.) нація була по черзі репрезен­то­вана лише горішніми її верствами від корони й династії до панства і буржуазії. В цьому саме криється ключ до зрозуміння дуалізму в назвах нарід — нація, як і до зрозуміння різниці між модерною нацією і народом "³. Отже, усвідомлення етносом своїх інтересів, прагнення захищати їх політичними методами і за допомогою такого політичного інституту, як держава, говорить про його перехід у нову стадію розвитку — національну.

Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри: 1. внутрішній (соціально-політичний), що виник внаслідок усвідомлення антитези “народ—прави­те­лі” і втілився в ідеях народного суверенітету і рівноправності всіх людей, що скла­дають громадянське суспільство і на­цію; 2. зов­нішній (етно- або культурно-політичний), пов’язаний з розумінням окре­міш­но­сті і куль­тур­ної гомогенності даного народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати відносини з іншими народами.

Структурно, з точки зору її складників, нація є громадянське суспіль­ство плюс національна (тобто створена культурно спорідненим народом) держава. Функ­ціо­­нально, тобто з точки зору виконуваних спільнотою соціальних ролей, нація є форма і наслідок соціально-політичної мобілізації в нові часи, суб’єкт політичного процесу, захисник інтересів і архітектор майбутнього певного суспільства.

На початкових етапах існування нація може мати свою державнiсть, а може й не мати її. В політичному житті вона може бути репрезентована полiтичними партiями, суспiльно-полiтичними рухами та iншими недержавними iнституцiями. Але на вiдмiну вiд етносу — явища культурологiчного, нацiя завжди є спiльнотою полiтичною, формування якої, як зазна­чає Богдан Кравченко, є водночас процесом зростання її вну­трiш­ньої солiдарностi, встановлення чимраз ефективнішого контролю спільноти за пове­дiн­кою її членiв. І якщо члени спільноти пiдкоряються вимогам згуртованостi i поділя­ють прихильність до групових символів, то група дося­гає статусу нацiї. Іншими словами, нація — це етно-політична спільнота, якій притаманний високий рівень консо­лідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави.

ІІ

Нації етнічні й політичні: суть і підстави розмежування. Націо­наль­ні спільноти, що формуються шляхом “дозрівання”, “політизації” окремих етносiв, які протягом певного часу ще можуть не мати власної державності (а це стосується багатьох європейських нацiй), iнодi називають етнічними нацiями. Цей шлях націогенези є поши­ре­ним, але не єдиним з можливих. Історія знає приклади виникнення націй на базі поперед­ньо створеної державної єдностi людей —"загально­дер­жавного громадянства", на грунті якого формуються загальнi традицiї, мова, спільна культура (в тому числі й полі­тична). Такі спільноти прийнято нази­вати політичними націями.

Наз­ви ці умовні, а відмінності між етнічними й політичними націями часто переважуються спільними рисами як про­цесів націотворення, так і самих націй. Тому цілком зрозумілим є виступ про­фе­со­ра Я. Дашкевича проти штучного протиставлення цих понять та проти самого терміну “політична нація”. Однак ми, підкреслюючи відносність такого поділу і наголошуючи на вирішальній ролі етнічного чинника у націотворенні будь-яких націй, усе ж послуговуємось даними поняттями, бо вони в узагальненій формі відбивають два основні шляхи націотворення, а також відмінності у розумінні самого поняття “нація”, властиві народам більшості західних країн (політичний підхід) та країн колишнього СРСР (етнічний підхід).

Отже, етнічні нації виникли в країнах, де рух за духовне відрод­жен­ня і політичну кон­со­лідацію пере­дував утворенню національної дер­жа­ви і здійснювався під керів­ництвом духовно-інтелектуальних еліт (оскільки політична провідна верства в умовах чужоземного панування не могла розвинутися). Люди, що нале­жать до них, вбачають головне джерело національної самоіденти­фікації і підставу для утворення влас­ної дер­жави у своїй етнокультурній окре­міш­ності. Політичні ж нації сформувалися там, де сильна держава виникла рані­ше, ніж відбулася куль­тур­на консолідація народу, а, отже, владні інсти­туції мали змогу спри­я­ти національній консо­лі­да­ції, прискорювати її, інколи викори­стову­ючи з цією метою навіть методи при­му­су. Представники політичних націй вирішують питання своєї націо­наль­ності на підставі грома­дян­ства, належності до певної держави, схвалення її найголов­ніших політичних цінно­стей.

ІІІ.

Різноманітність шляхів націотворення. Кинувши погляд на політичну карту світу, ми переконаємось, що є немало націй, які прямо і безпосередньо виростають з одного етносу на певній стадії його зрілості: Японія, Чехія, Швеція та інші. Але є й такі нації, як наприклад, американська, що виникла на основі однієї держави як поліетнічне утворення, або, навпаки, такі, що формувалися шляхом адміністра­тивного роздроблення більш широких культурно-політичних об’єднань моно- або поліетнічного характеру (арабські народи, народи Латинської Америки).

Перетворення етносу в націю відбувається тоді, коли виникає потреба в більш тісній консолідації народу: задля розвитку економіки і культури в нових умовах; щоб встояти перед загрозою зовнішнього вторгнення чи економічного підпорядкування; або й заради досягнення власних експансіоністських цілей. На думку японського професора К. Секіне, творення японської нації почалося ще в XVI ст. Але потім настав час феодальної стагнації, коли Японія була роздроблена на окремі сьогунати і повністю ізолювалася від світу. Так тривало до 1868 р. Поштовхом до об’єднання японців під владою імператора, до національної консолідації і, одночасно, до зростання їх економічної активності було усвідомлення необхідності "організуватися й протистояти західному тискові"⁴. Визначну роль у цьому зіграла політична контр-еліта, революціонери ери Мейджі, які безжалісно знищили джерело стагнації - владу феодального класу самураїв і почали енергійно і компетентно правити країною. Імператор став символом національної єдності. Він завжди "керувався інтересами Японії як культурної та етнічної єдності". А японці — оскільки живуть на островах — етнічно напрочуд цілісні⁵.

Протилежним до японського був досвід націотворення у США, Австралії та інших державах, що виникли на новому місці. Тут відбувалося перемішування етносів, діяв принцип "плавильного казана", а найголовнішу роль у створенні нації відігравала держава зі своїми об’єднавчими зусиллями. Але і в цьому випадку ми не можемо заперечити існування певного культурно-етнічного стрижня, навкруг якого відбувалась "переплавка" інших етнічних груп. У Північній Америці і Австралії провідну роль у націотворенні відігравав англосаксонський елемент, що переважав чисельно і мав до того ж дуже розвинену загальну і політичну культуру.

Тому американську націю можна розглядати двояко: або як типовий приклад політичної нації, яка сформувалась під впливом новоутвореної держави з передовою формою правління і в якій політична культура, політичні цінності і символи є домінуючими чинниками національної інтеграції і самоусвідомлення, а етнічні ознаки відтіснені на другий план (але не витіснені із свідомості і національного буття повністю), або як певне виключення на широкій дорозі етнічної і національної диференціації людства, коли етнічні групи надалися до "переплавлення" в одну політичну цілісність завдяки відірваності від основного масиву своєї етнічної спільноти, а також завдяки їх порівняно дисперсному розселенню в умовах кількісного і культурного домінування англосаксонського елемента. В Канаді, де з ним конкурував компактно розселений і політично зрілий французький етнічний елемент, результати консолідації не були такими вражаючими. Таким чином, американський досвід теж є до певної міри підтвердженням основного правила: націогенеза всюди відбувається на базі певних етносів і означає їх подальший розвиток.

Французи є іншим прикладом нації, що утворилася під тиском держави, яка примусила окремі етноси визнати панівне становище французької мови і асимілюватися з франками у єдину націю. І тут-таки маємо контр-приклад: так само чинила і іспанська держава. Проте успіх консолідації тут був меншим. Такі етноси, як баски, каталонці і донині вважають себе окремими народами. Подібною є ситуація у Великобританії з уельсцями, шотландцями, не кажучи вже про ірландців. Хоча в усіх цих країнах поняття нації вживається як тотожне поняттю "державний народ", "громадяни однієї держави", тобто у тому ж політичному значенні, що й у Франції та США, сплавити за допомогою держави етноси в одну культурну цілісність тут не вдалося. Очевидно, причини цих успіхів або невдач ховаються у відмінностях сили та авторитетності державної влади, а також тієї високої культури, яку вона репрезентує і підтримує (Франція епохи абсолютної монархії — це світ і культурно-політичний еталон для всієї Європи); в ступені спорідненості та в рівнях розвитку домінуючого, центрального етносу, що відіграє основну державотворчу функцію, і, так би мовити, периферійних народів, котрі з ним асимілюються; в особливостях історичного періоду, коли цей процес відбувається.

В усякому разі, якби етнічні корені націй не відігравали провідної ролі в процесах націогенези, то можна було б сподіватися на значно більший успіх асиміляторської політики не тільки згаданих вище держав, а й таких імперій як Австрійська (пізніше Австро-угорська) або Російська. Навіть у радянський період, не зважаючи на тісні комунікації і добре ідеологічне забезпечення добровільного та насильницького перемішування народів в рамках СРСР, наміри створити "єдиний радянський народ" на російській основі лопнули, мов мильна бульбашка. А що тепер діється в колишній Югославії, про яку ще недавно (у 70-х роках) Х. Сетон-Вотсон писав: "...Комуністам Югославії геніально вдалося досягнути прогресу у врегулюванні міжнаціональних конфліктів в рамках багатонаціональної держави, хоч вони почали виконання цього завдання при тяжких обставинах"⁶.

Більш влучною виявилася оцінка ролі етнічної основи у творенні націй і національних держав, яку дав інший визначний англійський дослідник національних процесів Ентоні Сміт. Він наголошував на необхідності вивчення етнічних витоків політичних націй та врахування етнічних кордонів при утворенні нових національних держав, зазначав, що "жодний тривалий світовий порядок не може бути створений, якщо ігноруватимуться повсюдні прагнення націй відшукати власні корені в етнічному минулому..."⁷.

Який би приклад ми не взяли з історії: з чехами, українцями чи алжірцями, всюди побачимо, що на певному етапі своєї зрілості "недержавні" (або так звані "неісторичні", чи "малі") народи можуть стійко протистояти асиміляторському тиску з боку державних націй, прагнучи до збереження своєї культурно-мовної специфіки та до перетворення на самостійних політичних суб’єктів, рівноправних дійових осіб історичного процесу. Саме неврахування їх життєздатності, ступеня культурно-психологічної і політичної готовності до самостійного існування викликає подив у пануючих націй, котрі обгрунтовано вважають свої культури більш розвиненими, але безпідставно — "кращими", "привабливішими" для підпорядкованих їм етносів, ніж їхні власні культури. Звідси випливають і різного роду "теорії" про неприродність, штучність консолідації останніх, яка відбувається, мовляв, внаслідок вузько­корис­ливих дій інтелектуальних еліт, а також несерйозне ставлення імперської інте­лек­туальної еліти до становлення молодих держав на теренах колишнього СРСР як до якоїсь політичної гри або випадковості.

Які ж особливості становлення націй у тих народів, де створення власних держав відбулося на заключних етапах націогенези? У Європі цей шлях пройшли дві групи країн, що суттєво відрізняються між собою. Німеччина і Італія відзначалися тим, що завершили об’єднання своїх земель, а значить і консолідацію націй, досить пізно (аж на кінець XIX століття). Але їх культурна консолідація відбулася значно раніше. Ще до об’єднання своїх територій, ці народи створили високорозвинену сучасну культуру, яка могла обслуговувати потреби національної держави. Інша послідовність розвитку була притаманна слов’янським народам, які протягом тривалого часу перебували під гнітом чужоземних держав. Наслідком поневолення був занепад не лише політичного, але й культурного життя. Їх мова використо­вувалась переважно на побутовому рівні, а в деяких випадках (наприклад, на Україні) майже не поширювалась на великі міста. Неповною була соціальна структура цих народів, оскільки елітарні прошарки весь час асимілювались панівними націями. Тому виходу слов’ян на шлях націотворення передувало так зване "будительство": стадія підготовчої, спочатку просвітницької, а потім — громадсько-політичної роботи інтелігенції.

Чеський вчений Mірослав Грох виділив такі фази духовного пробуд­ження і політизації цих етносів: 1. академічна, на якій історики, етнографи, мовознавці досліджують культурну спадщину та минуле даного етносу, публікуючи свої праці мовою іншого народу; 2. культурна, коли мова даного етносу, яка на попередньому етапі тільки вивчалась, тепер впроваджується в систему освіти та стає мовою літературно-художньої творчості; 3. політична, на якій усвідомлюються політичні потреби і інтереси народу, висуваються вимоги створення автономної або незалежної державності⁸.

Як показано в цитованій тут статті Романа Шпорлюка, деякі народи Центральної і Східної Європи пройшли ці фази за порівняно короткий час і створили свої держави. У інших, наприклад в українців, через несприятливі зовнішні умови і деякі внутрішні проблеми, процес культурної і політичної консолідації та здобуття незалежності неодноразово зривався. І навіть зараз, коли Україна вже здобула свою державність, завдання другої фази становлення нації не повністю виконані. Є, однак, усі підстави сподіватися, що етнос, котрий витримав такі розриви поступовості у своєму розвитку і зберіг усе-таки свою культурну ідентичність та прагнення стати незалежним суб’єктом світового політичного процесу, зможе врешті самоствердитись як нація в усіх аспектах.

Розглянуті тут шляхи формування сучасних націй не охоплюють, звичайно, усієї багатоманітності процесів націогенези в глобальному масштабі. Значна специфіка притаманна імперським націям, з одного боку, та колишнім колоніальним народам Африки та Азії, з іншого. Уже згадувались, хоч і дуже побіжно, особливості формування націй на Південно-американському континенті. Нації — це колективні індивідуальності і у кожної з них своя доля і своя дорога до самоусвідомлення і подальшого культурного та політичного розвитку.

ІV

Чи є підстави для розгляду націй як уявних, штучно створених спільнот? Роль еліт в націотворенні. Олександр Мотиль підкреслює наявність двох основ­них підходів до форму­вання національної іден­тич­ності: 1) “природний” підхід, що пов’я­зує виникнення націй з вродженою здатністю людей від­чу­вати психологічний комфорт, перебуваючи в групі подібних, з їх прагненням консолідуватись у та­кі гру­­пи, утворювати окремі політичні одиниці, відділя­ючись від інших, більших і куль­турно неод­но­рідних політичних одиниць; 2) “ситу­а­тив­ний” підхід, що стверджує штучність національних рухів, їх появу внаслідок конст­ру­ю­вання елітами, що переслідують свої інтереси, певних історико-культурних міфів про спільну історичну долю, культурну спорідненість етносів, що творять націю тощо. Перший чітко сфор­му­льо­ваний у книзі Яель Тамір “Ліберальний націоналізм”⁹, другий — у декількох працях Ернеста Геллнера¹⁰. Саме другий підхід з точки зору Е. Геллнера, Е. Гобсба­ума та деяких інших дослідників є найбільш підходящим для аналізу націогенези етнічних націй.

Е. Геллнер пропонує класифікацію національних рухів у Європі за чотирма “ча­со­вими поя­сами”. До першого пояса належать Франція, Британія, Іспанія, Порту­га­лія; до другого — Німеччина, Італія; до третього — країни Центральної і Південно-східної Європи; до четвер­того — країни колишнього СРСР. У першому поясі націо­на­лізм виник природнім шляхом, як відгук на потребу модернізації. На­ції тут форму­ва­лись на основі дер­жав, які поширювали існуючу “високу” культуру на пев­ний етно-географічний ареал. У другому поясі, централі­зо­ва­них держав не було, але була сформована висока культура, яка прагну­ла здо­бути собі державний простір. Це й було тут основним змістом націоналізму. В країнах ІІІ і ІV часових поясів не було, мовляв, ні держави, ні високої культури. І те, й інше прагнули створи­ти еліти, робля­чи це штучно, у своїх вузькокорисливих інтересах.

Посилаючись на модернізацію, Геллнер, пропонує, по-суті, суто технологічне пояснення причин виникнення націй у Західних державах. З настанням нових часів, зазначає дослідник, тут виникає об’єк­тив­на необ­хід­ність у тому, щоб кор­дони суспіль­ства визна­ча­лись у відповід­но­сті з межами поширення пев­ної куль­тури, бо для вели­чез­ної і дорогої ос­віт­ньої машин, яка робить можливим про­це­­с модерніза­ції, “потрі­бен політич­ний протектор, господар, що платить і конт­ролює якість”.¹¹ Відповіддю на цю потребу часу і було утворення націй-держав у Західній Європі та Америці.

Харак­теризуючи паралельні про­цеси формування громадян­ського суспіль­ства та на­ціо­нальних дер­жав на Заході, Геллнер зазначає, що вони були б неможливі без ви­ник­­нен­ня під впливом різних чинників “модуляр­ної” людини, котра була носі­єм ідеалів суверенітету, рів­ності та індиві­ду­­а­ліз­му, і переносила ці ідеали на ті спільноти, до яких належа­ла. Вона була “націоналістом за означенням”, однак цей “громадянський” націоналізм був поміркованим і не суперечив цінностям лібералізму, на відміну від “етнічного” націоналізму, що пізніше виник у Східній Європі. Тут, на думку Геллнера, нації з’явилися на світ не природнім чином, а внаслідок етнічного націо­на­лізму, що був продуктом міфо­твор­чої і пропагандистської діяль­ності місцевих еліт. На відміну від політичних націй у західних країнах, етнічні нації, за Геллнером, будувались елітами з широким використанням міфів про спільне поход­ження та “низької”, “вегетуючої” селянської куль­­­­­тури. І саме в цьому, на його погляд, ховались причини ре­ак­ційності да­ного ­виду націоналізму та притаманної йому тенденції до перетворення в екстре­міст­ські форми на зразок фашизму.¹²

Протиставлення Геллнером двох націоналізмів, а заодно і двох шляхів націо­генези, здійснюється на основі концепції Г. Кона, сформульованої ще наприкінці 60-х років, яку поділяють і деякі інші західні дослідники (А. Вінк­лер, Дж. Пламе­нац тощо).¹³ Кон ха­рак­теризує етнічний націона­лізм як най­більш консервативну і антигуманну політичну течію на тій під­ста­ві, що вона ставить в центр націо­нальної ідентифікації від­даність пев­ній куль­­­турі, прагне будувати націю навкруг ірраціо­наль­ної, до-цивілі­зо­ваної кон­цеп­­ції народу, і через це, мовляв, легко під­дається впливу перебільшеної уяви і збудже­них емоцій. Врешті-решт, це призводить до ство­рення закри­тих суспільств і ксенофобії та несе в собі загрозу катастрофи. Е. Геллнер до­пов­­нює цей підхід по-своєму інтерпретованою концепцією “уяв­них спільнот” Б. Ан­дер­­со­на.¹⁴

Конструкція, без сумніву, спрощена і тро­хи на­гадує марксистські тези про прагнення національної буржуазії самій експлуа­тувати свій народ та про реакційність селянства. З ін­шого боку, вона залишає непоміче­ним, що право мати сво­го полі­тич­ного по­кровителя “високої” культури — національну дер­жа­ву не є ви­ключ­ною влас­ністю наро­дів Західної Європи. Пізніше, але з тими ж підставами, це право стає на­дба­н­­ням усього світу, включно з народами Східноєвро­пей­ського та Євразійського ре­гіо­нів. Більш того, концепція Геллнера пропонує поділ націй на “хороші” з “хорошим націоналізмом” і на “погані” — з “поганим”. Перші з них мають право на утво­­рення національних держав, а другі — повинні задовольнитись уже існуючими полі­тич­ними утвореннями і не розпалювати ворожнечу. Така постановка питан­ня з наукової точки зору абсолютно неко­ректна. Адже, як зазначає А. І. Міллер, “насправді, усі тен­ден­ції при­сутні в кожному націона­лістич­но­му дискурсі. Питання полягає в тому, які обстави­ни роблять ту або іншу тенденцію домі­ную­чою”¹⁵.

Говорячи про обставини, варто зазна­чити, що нації в країнах “третього і четвертого часових поясів”, в яких, за Геллнером, модернізація запізнилася, мали низку причин для того, щоб розвивати­ся повільніше. Не останнє місце серед них займає чужоземний гніт, який аж ніяк не був міфом. Де­кот­рі з народів цього регіону на­віть на високому ступені своєї консолідації зустрі­ча­ли сильну проти­дію зов­ніш­ніх сил щодо їх політичного самоствердження. Тому різницю наці­о­налізмів, яка полягає в більшій частці лібераліз­му і поміркованості в західному, “грома­дян­сько­­му” його варіанті та радикаль­ного екстремізму — в етнічно­му, слід було б у першу чергу пояснювати ці­єю протидією, опо­ром середовища спро­бам етно-культурної самореа­лізації народу за допо­мо­гою власної дер­жа­ви.

Чи не найголовніша помилка Геллнера полягає, проте, в абсолюти­за­ції ним різ­ни­ці у способах формування етнічних та політичних націй. Відмінності в націогенезі цих спільнот, безумовно, є, але вони не настільки гли­бо­­кі, як це зобра­жено у працях Е. Геллнера. Більш того, спільного у їх становленні, здається, є більше, ніж відмінного. Це проявляється як у тому, що нація будь-якого типу і за будь-яких умов формується навкруг певного етно-культурного стрижня і є його еволюцією, так і в тому, що основним агентом націотворення, його “головою”, що визначає мету і напрямок руху, завжди виступає еліта, у той час як “тіло” нації, її основний субстрат складає народ, маса.

Геллнер заперечує будь-який зв’язок на­цій з культурни­ми спільнотами, що існували до їх виникнення, стверджуючи, що до настання нових часів еліти і маси в усіх державах мали абсолютно різні культури. Він взагалі уникає будь-якого згадування про народ чи етнос як попередника націй. За трохи дивною термінологією Геллнера, на певному етапі історичного розвитку, а саме — в епоху модернізації, “держа­ва” з’являєть­ся у “культури”, а не у народу, що належить до цієї культури. Тому, як зазначає А. І. Міллер, більшість до­слід­ни­ків згодні з Геллнером у тому, що нації і націо­налізм в су­часному розумінні є продукт ХVІІІ ст.; вони вважають його най­­біль­­шим “модернізатором” в інтерпретації при­роди націо­на­лізму. “Однак, лише декотрі згодні прямувати за Геллнером у його абсолютному ігноруванні процесів, що передували індустрі­аль­ному роз­вит­ку” .

Справді, мало хто може погодитись з твердженням, що нації є абсолютно новим видом спільнот, що не мали попередників у минулому. Адже етно-культурний вимір більшості націй сягає в глибину тисячоліть. Складно заперечувати й наявність культурної спільності між різними верствами одного й того самого народу на донаціо­наль­ному сту­пені його розвитку, не скотившись до вульгарної концепції “двох куль­тур в одній культурі”. Хоч культурна єдність різних верств була тоді слабшою, ніж у пізніші часи, але її цілком вистачало, щоб кожен народ був розпізнаваним серед інших як окрема історико-культурна одиниця. Станові відмінності та конфлікт інтересів не могли пере­кре­с­­ли­ти спіль­ності тих аспектів культури, які виростали з спіль­но­сті пле­мінного походження, історичної долі та спільних природно-географічних умов існування, які були обумовлені соціально-психо­логічними особливостями народу. Еліта могла бути менш або більш відчужена від народу, її культура могла відрізнятися від народної рівнем розвитку, більшою кількістю запозичень. Панівні класи, щоб підкреслити свою “вищість”, могли користуватись навіть іноземною мовою. Проте, завжди знаходилась і достатньо патріотична частина еліти, що засвідчувала свою культурну та історичну спорідне­ність зі “своїм”, навіть понево­леним народом. (Як приклад можна навести погляди і діяльність польського підданого і українського патріота С. Оріховського-Роксола­на¹⁶). І саме в тих випадках, коли культура народу і культура еліти співпадали як­най­більше, живили одна одну, складалися сприятливі умови для успішного формування нації та для раннього її самоствердження як носія державності.

Зрозуміло, що для етнічних націй етно-культурна спорідненість є не лише основним стрижнем націотворення, а й основою самозбе­ре­ження народу в умовах його неминуче повільного (адже цьому чинились перешкоди!) виходу на вищий, національний ступінь свого розвитку, у той час як політичних націй цей чинник важив менше. Він відступав у тінь на тлі державного забезпечення процесу націотворення. Адже, коли етнос має свою державу, в якій він складає про­відну верству (не лише панівну, а й культурно най­більш розви­нену), то справа його розвитку, модернізації, економічного й культурного зростання значно полегшується. Він не лише сам стає носієм політич­ної свідомості, а й має змогу інтегрувати інші “близькі” чи “податливі” етноси, домогтися спіль­ного з ними формування політич­ної нації — при збереженні в ній своєї провідної ролі, особливо в питаннях культури. При­кла­ди басків, курдів, українців говорять нам, од­нак, про те, що “бли­зь­­кість” — поняття відносне і зовсім не тотожне “по­дат­ли­вості” в питан­нях асиміляції. А чим ця по­дат­ли­вість визнача­ється, вчені поки що не встано­вили, та й не відомо, чи змо­жуть коли-небудь установити.

Роль активної суспільної сили, агента у творенні націй завжди відіграють еліти. Різниця лише в тому, що ті етно-політичні спіль­ноти, котрі ще в середньовіччя мали свої держави, за­й­­маючи в них панівне ста­но­вище, трансформувалися в націю за допомогою правлячої політичної верхівки, яка при переході від традиційного до індустріального суспільства змі­­нила свою соціальну (але не етнічну!) сутність, почала використовувати нову ідеологію та виступати вже не від імені династії, а від усього народу—громадянства—нації. Тобто, роль ін­те­г­ра­тора, об’єдну­вача у цьому випадку не­ми­нуче віді­гравала політична правляча еліта та держав­ні структу­ри, що були її знаряддям.

Якщо ж мова йде про ті народи, які не мали власної держави (а значить і правлячої еліти), і культура, яких, можливо, дійшла до занепаду, не перекресливши, однак, їх життєвої сили і бажання зберегти свою етно-культурну окремішність, то їх шлях у коло су­часних політизованих спільнот — державних націй — неминуче лежав через активність, спочатку культур­ни­цьку, а потім і політичну національно (етнічно) свідомої інтелігенції, для якої культура — саме жит­тя і яка була достатньо аристократична (у арістотелевському розумінні), щоб підпорядкувати свої особисті інтере­си інтересам спільноти як цілого. Тобто, мова йде про активність на ниві куль­турного відродження і політичної консолідації тієї провідної верстви — еліти, яку витворили, зберегли, і, всупереч обставинам, мали ці народи. Агентами націотворення, у цьому випадку, спочатку виступали невеликі групи ентузіастів-інтелек­ту­алів, а вже по­тім — більш масова верства ідеологів та організаторів націоналістич­ного політичного руху.

Масштабність і силу цих рухів навряд чи можна вивести з потреби поширення спільної високої культури в епоху модернізації, як це робить Е. Геллнер. Ця суто технологічна потреба могла б пояснити хіба що те, чо­му держава та економічно пануючі верстви були зацікавлені в усуненні перегородок для поши­рен­ня однієї мови (але нею могла б бути, скажімо, латина) і однієї культури на всій території держави — хай та буде національною чи багатонаціо­наль­ною. Саме так і діяли імперські уряди, а більшовицький уряд Росії, зберігши імперію, намагав­ся, заради майбутньої стабільності в цьому питанні, витворити “нову історичну спільність — радян­ський народ”. Проте в нього нічого не вийшло не тільки з “єдиним народом”, а навіть і з “єдиным об­­ще­­понятным языком”, хоч певних успіхів в останньому питанні в умовах тоталітарної несвобо­ди, загального стра­ху і приреченості, вдалося досягнути. Результат виявився усе ж таки не тривким, бо в ос­но­­ві національних (націоналістичних) прагнень до творення власних держав лежать не прагматичні міркування щодо створен­ня спільного простору для функціонування но­вих технологій, а природній потяг усіх народів, що перестали бути пасивним матеріалом історії, до творення власної держави, а в її межах — власного, близь­кого по духу, а тому й “зручного” культурного середови­ща, в якому легко і приємно самореалі­зува­тися і яке здатне оцінити прагнення і здобутки кожного члена спільноти¹⁷.

За пояс­ненням джерел невга­мов­ності рухів за самовизначення народів і за утворення ними національних держав нам потрібно тому звертатися не до E. Геллнера, а до Я. Тамір. З її точки зору, “у відкритому та постійно змінюваному сучасному світі необхідною передумовою для здійснення раціонального вибору і для того, щоб стати само-керованим, є жит­тя в такому культурному оточен­ні, яке є близьким, зрозумілим і, внаслідок цього, передбачуваним”. Життя у своїй національній спільноті дає, на думку Тамір, ще одну перевагу: бути визнаним ін­ши­ми. А можливість жити в умовах взаємного розу­міння і визнання дає людині відчуття, що вона чогось варта у цьому світі. Мова йде не про повну гармонію стосунків, а про “присутність пев­них невлови­мих зв’язків між членами національної спільноти”, яких людям бракує поза нею. “Національне життя дає змогу індивідам досягнути такого рівня само­здій­с­нен­ня, якого вони не можуть мати кожен сам по собі”. На додачу, “уявне” відчуття спільності породжує взаємну відповідаль­ність індивідів.¹⁸

Необхідність мати єдину “високу” (писемну) культуру не пояснює нам, чому для її поширення взято межі саме національної держави. Адже, враховуючи інтернаціо­наліза­торські можливо­сті капіталіз­му, розміри культурної, а затим і політичної інтеграції народів могли б поши­ри­тися аж до “світово­го злиття націй” (одна з утопічних фан­та­зій крем­лівського “мрійни­ка” В. Леніна). Тим часом національна держава стає типовим політичним утворенням. У культурному і політич­ному відношенні (на відміну від економічного) вона демонструє надзви­чай­ну стійкість та ефективність — навіть в епоху глобалізації, яка практично не зачіпає ні національної ідентичності розвинених народів, ні суверенних прав їхніх держав.

Питання про те, хто створив кого: нації еліти, чи еліти нації, є ні чим іншим, як одвічним питанням про яйце та курку. Якщо ж усе таки на нього потрібно відповідати через однозначну відповідь тих, хто писав до нас, то можна зауважити наступне. Як і будь-які великі спільноти (уявні в розумінні Андерсона, а не Гелл­нера), нації, щоб стати ко­лек­тивними дійо­вими особами політичного процесу, повинні виді­лити з свого середовища осіб, що зайняті політич­ною та ідеологічною роботою безпосередньо. Ними якраз і є еліти: державно-політичні або духовно-інтелектуальні Ні ті, ні інші не творять націю у буквальному значенні. Але вони сприяють етно-національній консолідації, політизації її свідомості та шлі­фуванню, модернізації культури. Щоправда, співвідношення культурницької та власне полі­тичної роботи у еліт політичних та етнічних націй різне, бо у перших культура мала змогу розвиватись природ­нім способом, під покровом своєї держави, і її не треба було “відроджувати” в етно-націо­наль­ному значенні. Її ж політичне утверд­ження проходило порівняно безболісно, не зустрічаючи спротиву ззовні, а тому її націоналізм міг утриматися в рамках ліберальної ідеології, не суперечити її основним принципам.

“На­ціоналістична” ж — просвітницька і політична — діяльність еліт поневолених націй (вони ж — нації етнічні) найчастіше викликала жорстокий спротив з боку панівної нації і дер­жа­ви. І чим сильнішим був цей спротив, тим імовірнішою була поява крайніх, радикальних проявів на­ціоналізму. Цей націоналізм був породженням не особли­вої природи ніби-то штучно ство­рених елітами етнічних націй та їх “вегетуючої селянської культури”, як пише Геллнер, а умовами самостверд­ження цих націй у світі вже “по­ді­ле­­но­­му” на національні та не-національні, але також визнані світом державні утво­рення.

Говорячи про роль еліт в ет­но­генезі, слід, отже, враховувати фактор репрезен­тації інте­ресів (нації в цілому — її елітою) та фактор розподілу діяльності в суспільстві (інте­лектуальну роботу нації може виконати тільки ду­хов­но-інтелекту­альна еліта, а політичну — політична еліта). І та, й інша еліта належить до нації (етно-національної спільноти періоду народження націй), є її частиною, так само, як держава належить до суспільства як соці­альної системи, хоч для деяких пізнавальних цілей ми і розглядаємо їх як антиподи: еліта — народ (маса); держава — (громадянське) суспільство. Але так само, як не може бути дер­жави без суспільства, не може бути еліти без народу.

Уже той факт, що в один і той самий період у західних державах висуваються вимоги і народного (внутрішній вимір нації як спільноти), і національного суверенітету (її зовнішній вимір), підтверджує, що справ­ж­нім носієм національності є народ. Проте, коли з настанням нового часу розгор­нув­ся процес про­буд­ження наро­дів, він природно починався з “голови” — національної еліти. Як найбільш освічена і свідома частина народу, національна еліта була здатна не лише відчути на власній долі, але й теоретично чи художньо осягнути ущербність залеж­ного, підневільного існування народу та переваги його самостійного розвитку. При­близ­но те саме відчували, хоча й менш усвідомлено, пересічні члени етносів, і саме з цієї причини вони відгукнулись на заклики своїх еліт настільки енергійно, що рухи за створення кожним народом своєї державності перетворились у наймогутнішу політичну течію ХХ ст. Це навряд чи сталося б, якби еліти діяли своєкорисливо, а їхні суб’єктивні зусилля не були органічно вплетені в канву об’єктивних факторів націотворення, або якби нації були уявними спільнотами, а не реальними групами інтересів, котрі прагнуть до самореалізації за допомогою власної держави¹⁹. Отже, завдяки елітам, етнічні спільноти заявили про свої політичні, державницькі претензії на повен голос: спочатку вустами своїх провідників, а потім і “голосом” масових рухів. Але щоб еліти могли це зробити, народ мав виділити їх зі свого середовища і надати їм політичну підтримку.