II Основна частина

2.1 Культура і економіка
Лебедин, як поселення, вперше згадується в документах другої половини 15 століття. Тоді ця місцевість входила до Черкаського повіту Київського князівства, потім воєводства Великого Князя Литовського. А у 30-і роки 17 століття увіковічнив Лебедин на своїй карті відомий французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан.

Перша письмова згадка про село знаходяться у старовинному зводі документів Литовської держави (Литовській Метриці), де зазначено, що князь Казимир віддав Лебедин Івашку Львовичу на віленському сеймі у 1448р.

Лебедин знаходився у власності родини Глинських (доречі, Олена Василівна Глинська вийшла заміж за Московського князя Василя і стала матір'ю Івана Грозного!). Таки все починається з України!

За люстрацією 1552 року Лебедином володіли спільно Ян Кельбовський та Михайло Грибунович. Потім поселення перебувало у власності польських князів Конецьпольських, Любомирських, російських князів та поміщиків Потьомкіна, Висоцького, Лопухіних. Останніми власниками села була родина Роговських.

Про князів Конецьпольських свідчень дійшло до нашого часу досить небагато. Відомо лише, що Богдан Хмельницький після захоплення у війні з Конецьпольським «70 міст і сіл без числа і пасік незміряних, з яких були великі прибутки» у Лебедині мав свою пасіку. У селі ця місцина ще й досі зветься «Пасіка».

Про Любомирських. Князь Любомирський Францишек Ксаверій (1747- 1819рр.) опікувався православними церквами, завдяки чому покатоличення на правобережній частині Черкащини вдалося уникнути. Зі своїх володінь князь виділив у 1779р. частину землі для будівництва Свято-Миколаївського

Лебединського жіночого монастиря. Монастир завжди славився чистотою і впорядкованістю, тому місцеві жителі його ще називають «панянським».

Від родини російських князів Висоцьких до наших днів залишилась велика кам'яна церква.

Її звели у 1826р. на кошти генерал-майора царської армії, племінника князя Потьомкіна, Миколи Висоцького.

У глибині села знаходиться Преображенська церква Київського патріархату у стилі пізнього класицизму, у верхній його частині (місцеві жителі кажуть, що це ще не околиця, але і не центр).

Церква у свій час зазнала руйнування і сплюндрування, а у 1991 році святиню віддали прихожанам, які займаються відбудовою храму.

В радянські часи був збудований Палац-культури. Мабуть такі споруди будували шаблонно, бо у Шполі є теж такий самий витвір часів комунізму.

По цій самій вулиці знаходиться і загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1, у якій з 1925-1932 рік навчався Петро Андрійович Осовський (керівник комсомольського підпілля с.Лебедина).


Знову ж таки, за словами місцевих жителів у Лебедині три школи (чи може три приміщення по різних кутках села?). Рівно стільки, скільки у Радянські часи було у селі колгоспів. А клубів тут два. Другий знаходиться у центральній частині Лебедина, поряд з яким розташована друга шкільна будівля. Доречі, у Лебединській середній школі № 2 навчався з 1950 до 1956 року письменник, поет, фольклорист, краєзнавець, член Спілки журналістів України - В. А. Гончаренко. Кожній школі по знаменитості.

Є у Лебедині ще одна церква - Українська православна церква Московського патріархату. Мабуть, саме у цьому місці колись давно був чоловічий монастир (1682р.), про який згадує у своїх «Сказаниях...» Похилевич. Після нищівної пожежі була відновлена Георгієвська (1808р.) та Покровська (1830р.) церкви. Після відбудови храмів затягнулась боротьба між монастирем та прихожанами стосовно прав власності на зведені святині і у 1846 році монастир був закритий. Єпархіальне відомство монастирські землі і хутори передали у власність Чигиринському жіночому монастирю, а церкви стали приходськими. У 1935 році «Товариство войовничих безбожників» святині розібрали.

У 1846 році Ізраїль Меїрович Бродський, відомий своїм меценацтвом і благодійністю, один із найбільших цукрозаводчиків Російської імперії заснував у Лебедині цукрово-рафінадний завод. Завод мав 19 парових котлів на 1200 кінських сил, у 1875-1876 роках працювало 945 робітників (855 чоловіків і 90 жінок). 1899 року на заводі працювало вже 1028 чоловік по 12- 16 годин на добу. 13 грудня 1902 р. пожежа знищила будівлі заводу, та досить швидко на його місці були збудовані нові, потужніші. До нашого часу збереглися величезні корпуси складських приміщень.

Крім того, у Лебедині діяла ґуральня та цегельня, церковнопарафіяльна школа, а у 1875р. відкрито однокласне початкове народне училище Міністерства народної освіти. Про дореволюційні медичні заклади, на жаль, нічого не відомо. Та ось так виглядає будівля сільської дільничної лікарні зараз. Чомусь думається, що будівля ще тих часів.

Також розвивалося і сільське господарство як на землях поміщика Роговського, так і у селянському землеволодінні.

Після революційних подій 1917р. та громадянської війни 1918-1920 років у березні 1920 року в Лебедині остаточно утвердилася радянська влада. Усі власницькі володіння були колективізовані, а потім одержавлені більшовиками. У 1923 році селян загнали у два сільськогосподарські колективи: «Сіяч» і «Грім», а з листопада 1929 року була заснована ТСОЗ ім. 12-річчя Жовтня. У 1932-1933 рр. село пережило страшний голодомор.

Оскільки основною с/г культурою в Лебедині залишався цукровий буряк, у 1934 році для підвищення його продуктивності розпочалося спорудження насіннєвого заводу на базі колишнього рафінадного заводу. Восени 1935 року, ознайомившись з будівництвом підприємства, нарком харчової промисловості СРСР А. І. Микоян телеграфував у Москву, що Лебединський насіннєвий завод буде одним з найбільших у світі.
2 серпня 1941 року гітлерівські- загарбники окупували село, пограбували колгосп, у школі влаштували конюшню, зруйнували лікарню, завод, багатьох юнаків і дівчат насильно вивезли на каторжні роботи до Німеччини.

Але лебединці не скорилися. Уже у вересні почала діяти підпільна комсомольська організація, очолена Петром Осовським. Старший сержант Радянської Армії, будучи тяжко поранений, у перші дні потрапив до Уманського концтабору, але скоро звідти втік. Діставшись Лебедина, Осовський разом з Олексієм Руцем, Панасом і Вадимом Грабовими, Андрієм Рудасом, Григорієм Пелехом, Володимиром Федоровим, Марією Павленко, Григорієм Колісником, Олександром Крижанівським та іншими комсомольцями розгорнув боротьбу проти загарбників. Підпільники розповсюджували листівки, вели диверсійну роботу. Фашисти напали на слід патріотів. У квітні 1942 року їх було кинуто до шполянської в'язниці, а 22 травня фашисти розстріляли 18 юних патріотів. Після визволення Лебедина 26 січня 1944 року військами Першого Українського фронту, тіла загиблих були перенесені з Шполи і поховані у братській могилі. Усього на фронтах війни загинуло близько 500 лебединців.

Після війни розпочалася відбудова села. З 1945 року відновив свою роботу і насіннєвий завод, який готував насіння цукрових буряків та багаторічних трав для багатьох областей СРСР та країн соціалістичного табору. У 1975р. пожежа знищила виробничі приміщення насіннєвого заводу. Та уже за кілька років потому поряд побудовано новий завод.

2.2 Духовне життя

Перлина лебединської землі - Свято-Миколаївський жіночий монастир або як його ще називали панський монастир.


Відомо,що в 1823році в Лебедині побував малий Тарас Шевченко зі своєю сестрою Катериною, яка приходила помолитися перед шлюбом за
щасливе подружнє життя в Миколаївський жіночий монастир. Спогади одного із монахів послужили основою створення знаменитої поеми «Гайдамаки».


У 1779 році в Лебедині з'явилися чотири монахині: Магдалина, Трифілія, Дарія і Февронія, які прибули з розореного турками Молдавського Калитурського Свято-Успенського монастиря, купили

за 30 рублів в князя Ксаверія Любомирського, дозвіл на заснування обителі і неподалік Лебедина в лісі започаткували жіночий монастир, який існує і понині.

За легендою, чотири монахині в пошуках нового місця для життя проходили через Лебединський ліс, зупинилися в ньому на ночівлю і побачили сон, що Святий Миколай благословив їх заснувати тут монастир. Вранці черниці вирішили набрати води з джерела і знайшли біля нього ікону святителя Миколая, що була як благословення Боже для заснували на цій території монастиря.

На місці джерела зараз існують три криниці,з водою, що лікує від усіх хвороб. В 1960-х роках німецькі вчені виявили в цій воді надзвичайно великий вміст срібла. У ті часи навіть планували побудувати на території монастиря водолікарню.

Спочатку усі монастирські споруди були дерев'яними: дзвіниця(1764р.), Миколаївська та Варваринська церкви(1784р.), але у XIX столітті більшу їх частину замінили кам'яними. У 1800 році Миколаївську церкву перебудували, зробивши частину її конструкцій кам'яними. А вже в кінці XIX століття вона стала повністю кам'яною. У 1833 році зведено 34- метрову кам'яну прямокутну дзвіницю з колонами тосканського ордену. В 1839 році відбулася перебудова дерев'яної Варваринської церкви, яку зруйнували у радянські часи, але вже у 90-х роках вона знову була відбудована.


У 1929-1941рр. монастир не діяв. Під час німецької окупації його знову відкрили. У 1960 році монастирська община Полтавського Хрестовоздвиженського Монастиря, після закриття, переселилася до Лебединського монастиря, який функціонував до 1961 року.


В 1962році тут влаштували тубдиспансер, а в 1972 році - лікарню для дітей хворих дітей ДЦП.


В 1993 році настав час другого відродження Свято-Миколаївської обителі. Тут мешкають 40 сестер. На території розташовані дві церкви Миколаївська (літня) та трьох престольна Вознесенська, що включає Варваринську церкву і слугує для проведення служб в холодний період року , каплиця, корпуси келій, та комплекс господарських споруд.


Спасо-Преображенська велика кам'яна церква, що збереглася і до наших днів, була побудована в 1826 році на кошти генерала царської армії, племінника князя Потьомкіна, Миколи Висоцького. Однією з причин побудови церкви вважають значне зростання населення села. В 1961 році радянська влада закрила церкву, а в 1991 році вона почала знову діяти і належить до УПЦ КП. Зараз храм знаходиться на реставрації.


У 1657 році в Лебедині розпочато будівництво Георгіївського чоловічого монастиря. У XVII столітті монастир був у занепаді, але у другій половині XVII століття почався розквіт обителі. За активну підтримку козацьких заворушень монастир не раз отримував від українських гетьманів привілеї. Особливої монастир прославився під час «Коліївщини» (1768 рік), коли підтримував гайдамаків.

Наприкінці XVIII століття сталася велика пожежа, після якої почався занепад монастиря. У 1811 році було заведено справу про закриття обителі,а офіційною причиною стала незручність розташування посеред великого села. Насправді це сталося через конфлікт поміщика і громади села з одного боку та єпархіального начальства - із другого. У 1846 році Лебединський Георгіївський чоловічий монастир був закритий. Церкви його перетворили на парафіяльні, а землі передали Чигиринському жіночому монастирю.

В 1864 році Л.Похилевич у своїх «Сказания..» повідомляє, що в Лебедині було дві церкви : Преображенська та Георгіївська.

Заштатна дерев'яна Георгіївська церква J808 року з кам'яним олтарем та кам'яною теплою церквою в ім'я Покрови Пресвятої Богородиці (1830р.) залишилися після чоловічого Лебединського монастиря. У 1935 році Георгіївська церква була розібрана і сьогодні немає навіть залишків ні від Георгіївського монастиря, ні від церкви. Нещодавно на місці Георгіївської церкви бувшого Георгіївського монастиря було побудовано капличку.

2.3 Сьогодення Лебедина

В середині 90-х років у селі почало розвиватися приватне господарювання.

Один колгосп перестав існувати, а два інших були об'єднані в TOB «Агро-Відродження». Цукрових буряків зараз вирощують мало, тому насіннєвий завод перекваліфікувався і тепер орендує великі площі сільгоспугідь, на яких впрошуються зернові і технічні культури.

Зараз село Лебедин переживає нові часи. Життя продовжується і народжується нова історія.

ІІІ Використані літературні джерела

1. 
   Гончаренко Володимир Андрійович «Черкащина в легендах та переказах» Краєзнавчий довідник Черкаси. - Видавець Чабаненко Ю.А. - 2006. - 384 с.
   
2. 
   Іванченко A.C. Вся Україна. - К.: ДНВП «Картографія», 2006. - С.372.
   
3. 
   Черкащина: Путівник. - Дніпропетровськ: «Промінь», 1966, 187с.
   
4. 
   Україна: Путівник / Упоряд.: О.Зінкевич, В.Гула /. - 2-е вид. - К.: Смолоскип, 1995. - С.400.