УРОК № 24
-
Тема: І.Франко «Легенда про вічне життя». Поезія «Декадент» - поетичне кредо Франка. Вірш-заклик «Розвивайся ти, високий дубе» - віра в майбутнє своєї нації
Мета:
-
Навчальна: ознайомити учнів із філософською і громадянською поезією І.Франка; пояснити використання біблійних мотивів і образів, умовність художнього світу легенд і притч у збірці.
-
Розвиваюча: розвивати зв’язне мовлення учнів, уміння висловлювати власні роздуми.
-
Виховна: виховувати повагу до творчості І. Франка.
Обладнання: збірки поезій Івана Франка, ілюстративний матеріал.
Любов – великий вчитель.
Ж-Б. Мольєр
Хід уроку
І. Емоційне налаштування на урок.
Розшифруйте записану формулу уроку: ( у + о ) (в +с) р = з ( у - увага, о – організованість, в – взаємодопомога, с – спілкування, р – робота, з – знання). Саме ці якості потрібні будуть нам на уроці.
ІІ. Перевірка домашнього завдання.
ІІІ. Повідомлення теми, мети уроку.
Сплануйте власну мету уроку.
ІV. Усвідомлення нового матеріалу.
1. Слово вчителя з елементами шкільної лекції.
1-ше видання збірки «Мій ізмарагд» - Львів, 1898 р.
Ізмарагд – літературні збірки творів релігійно-дидактичного (повчального) змісту, що складалися у ХІІІ-ХІV ст. у Київській Русі, поширювалися у списках (рукописних копіях) серед східних слов’ян до ХVІІІ ст.
Головна теза збірки: любов до людей і праця в ім’я торжества гармонії – пріоритет для кожної чесної людини.
2. Постановка проблемного запитання.
Мойсей Сафір говорив «У метричних свідоцтвах пишуть, де людина народилася, і тільки не пишуть, для чого вона народилася». Як ви думаєте, яке ваше призначення у цьому світі?
3. Слово вчителя.
Із своїми міркуваннями про сенс людського життя І.Франко ділиться у філософській «Легенді про вічне життя», адже саме мотиви християнських заповідей переважають у його збірці «Мій Ізмарагд». За Євангельською канвою І.Франко виводить психологічні типи своєї доби: митникам, фарисеям, духовним мерцям протиставлені «Христові спадкоємці в царстві Духа», чиє серце, будучи тим добрим ґрунтом, на який падає Слово Боже, дає щедрий врожай мудрості, добра, самозречення. Письменник зміг втілити найголовніший закон людського буття та взаємовідносин.
4. Читання «Легенди про вічне життя» (про себе).
«Легенда про вічне життя» І. Франка — це поетичний роздум про смисл буття людини - для чого вона живе, що є для неї найціннішим. Чарівний горішок безсмертя отримували по черзі аскет, цар, коханка царя, генерал, куртизанка. І кожен із них не наважився скористатися ним, адже життя — це вічна боротьба. А життя без кохання — ніщо. І ніякі скарби, ніяка сила не примусить полюбити іншого щиро, від душі, вірно: «А без щастя, без віри й любові внутрі Вічно жить — се горіть віку вік на кострі!»
Використовуючи казковий сюжет, І. Франко розглянув важливу філософську проблему про життя і смерть і дійшов висновку, що людина має жити стільки, скільки їй відпущено, дано.
5. Твір-п’ятихвилинка «Що б я зробив (ла) з чарівним горішком безсмертя?»
6. «Проаналізуй – створи».
Як ви думаєте, якби золотистий горіх міг змінювати колір, то яким би він став, коли переходив з рук в руки?
Запишіть свої дослідження і вмотивуйте.
Орієнтовні кольори:
-
Червоний колір символізує могутність
-
Пурпуровий – шалене кохання, полум’яну пристрасть
-
Жовтий – зрада
-
Чорний – загибель, трагічний кінець, колір влади і сили
-
Білий – невинність і чистота
-
Синій - спокій, холод, депресія
-
Зелений – життя
7. Виразне читання учнями поезії «Розвивайся ти, високий дубе».
8. Самостійна робота з підручником. (Пояснити жанрову особливість вірша)
9. Читання поезії «Декадент». Робота з поняттям «Поетичне кредо».
10. Слово вчителя.
Це відповідь на закиди критиків про декадентство Франка. Декадент – людина із занепадницькими, песимістичними настроями, з опущеними руками, у якої немає сил і бажання щось змінювати.
V. Підсумки уроку.
«Мікрофон»
Оскільки філософська проблема про життя і смерть є актуальною в усі часи, хотілося б дізнатися, який урок для себе ви винесли з нашого обговорення «Легенди про вічне життя».
У чому збігаються ваша і авторська позиція, а в чому – ні?
- Як ви ставитеся до клонування? Чи потрібне воно?
VІ. Домашнє завдання.
Ідейно-художній аналіз «Легенди про вічне життя» та віршів «Розвивайся ти, високий дубе», «Декадент».
ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ
1. Олександер Великий весь світ звоював
І отеє в Вавілоні мов бог раював.
А побожний аскет вік в пустині прожив
І молитвою й постом богині служив.
Наче сонце, що разом прогонює тьму,
Так богиня в опівніч явилась йому.
Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго,
Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»
Аскет мовить:
«Хоч яке се життя і трудне, і сумне.
Дай, щоб старість і смерть оминули мене».
Богиня мовить:
«Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх.
На ж тобі сей малий золотистий горіх.
Одну нічку не спи, один день промовчи
І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.
Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно.
Дасть тобі молодим вічно жити воно».
2. Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,
І готовивсь аскет на великую річ.
Ось огонь розпалив із пахучих полін
І кадило в огонь щедро кидає він,
І закони господні проходить умом.
Щоб очистити ум, не схибити притьмом.
Та ось сумніви в серці повстали страшні:
«Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?
Чи вертати у світ, де панує борба?
Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!
О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!
Та безцінний твій дар комусь іншому дам.
У нас цар молодий, богорівний наш цар!
Богорівним зовсім його зробить твій дар.
Міліонам він сонце, життя є нове,
Для добра міліонів хай вічно живе».
3. Олександер Великий весь світ звоював,
Та дівчини рабом себе він почував.
Персіянки Роксани предивна краса
В його серці горить, мов пожар, не згаса.
У обіймах його та красуня горда
Наче тає, на груди його припада;
Та хвилина мине, і він чує, що ось
В її серці вороже ворушиться щось,
І в очах, ще вогких від любві і жаги.
Дикі іскри горять, наче злі вороги.
З її уст вилітають бажання страшні —
Се бажання пожарів, убійсгва, різні.
й опертись король не здоліє й на мить:
Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!
Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..
День у день із небес його кидає в ад.
4. Олександер Великий богині моливсь:
«Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!
Або дай, щоб скінчилася мука моя,
Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?
Чом міняється так, кілько є в дні годин?
І чи в серці її я паную один?»
В тій хвилині аскет перед ним опинивсь
І покірно царю до землі поклонивсь.
Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги
Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.
Не згордуй! Сей малий золотистий горіх –
Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».
І він все розповів, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
«Міліонам ти сонце, добродій єси,—
Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси»
5. «Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!»
І великим, безсмертним почув себе цар.
«Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?
Постаріє, зів'яне, мов квітка марна!
Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?
З нею жить! Або радше ти сам умирай!»
Вже й не думає цар, до Роксани біжить:
«Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»
І сказав їй усе, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
«Коли любиш мене, моє сонце ясне,
Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.
А не любиш...— урвав.— Кого хочеш люби!
Ось тобі сей горіх! Що захочеш —роби!»
Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров,—
Олександер не ждав її слова — пішов.
6. Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?
Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?
Не про те! Інший жар в її серці горить!
Інший бог там живе! Інший цар там царить.
Він мета її мрій, осолода очей,
Над усіх милий їй генерал Птолемей.
Хоч не любить її і холодний, як лід.
Вона рада свій вік дать за сам його вид.
«Вічно жить молодій, а без нього? О, ні!
Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!
Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!
А як ні, то мені краще в світі не буть».
Птолемея знайшла і дала йому плід,
І сказала, який в нім лежить заповіт.
А як ніч надійшла, вона тихо пішла,
Олександру в вино трути-зілля влила.
7. Занедужав король, важко стогне, кричить,
А Роксана при нім не ридає, мовчить.
Головами хитають старі лікарі,
І тривога, як ніч, залягла у дворі.
По всім краю йде вість, наче змора та сон,
І сумує весь край, і рида Вавілон.
Ось у строях, білилах, рум'янах ціла,
В Олександрів покій куртизана ввійшла.
«Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!
Ось від мене тобі чудодійний горіх!
Се богині є дар. Як з'їси те зерно.
Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».
Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!
Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»
Та дівча не дрижить, не спускає очей:
«Мені дав його твій генерал Птолемей».
8. Олександер у болях жорстоких лежав
І в руці своїй плід чудодійний держав.
«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!
А життя — то борня! А любов — то брехня!
Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!
День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!
Не для нас, о богине, твій божеський дар!
Хоч над світом я цар, та над серцем не цар
Міліони людей можу вбить, погубить.
Та чи змушу кого мене вірно любить?
Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!
Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?
А без щастя, без віри й любові внутрі
Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!
Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!
Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!»
9. Серед болю в постелі підводиться цар,
І побожно цілує чудовний той дар,
І в тріскучий огонь із пахучих полін
Чудодійний горіх бистро кидає він.
І здалось, що вже біль не так люто палив.
Мовби в збурену кров охолоди налив.
Прояснів його ум, серце збулось химер,
А в опівніч саму Олександер умер.
ДЕКАДЕНТ
(В. Щуратові)
Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Русі возвістив: "Ось декадент!"
Що в моїй гіісні біль, і жаль, і туга -
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.
Я не люблю безпредметно тужити
Ні шуму в власних слухати вухах;
Поки живий, я хочу справді жити,
А боротьби життя мені не страх.
Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,
Не раз і прів, і мерз я, і охрип,
Та ще ж оскомини хронічної не маю,
Катар кишок до мене не прилип.
Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.
Я з п'ющими за пліт не виливаю,
З їдцями їм, для бійки маю бук,
На празнику життя не позіваю,
Та в бідності не опускаю рук.
Не паразит я, що дуріє з жиру,
Що в будні тільки й дума про процент,
А для пісень на "шрррум" настроїть ліру.
Який же я у біса декадент?
РОЗВИВАЙСЯ ТИ, ВИСОКИЙ ДУБЕ
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде,
Розпадуться пута віковії,
Прокинуться люди.
Розпадуться пута віковії,
Тяжкії кайдани.
Не побіждена злими ворогами,
Україна встане.
Встане славна мати-Україна,
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сяна-річки,
Одна – нероздільна.
Щезнуть межі,
Чужі між собою;
Згорне мати до себе всі діти
Теплою рукою.
Діти ж мої, діти нещасливі,
Блудні сиротята,
Годі ж бо вам в сусід на услузі
Свій вік коротати.
Піднімайтесь на святе діло,
На щирую дружбу.
Та щоб ви чесно послужили
Для матері службу.
Чи то ж ви мало послужились
Москві і ляхові?
Чи ще ж то вони мало поточили
Братерської крові?
Пора, діти, пора поглядіти
Для власної хати,
Щоб ґаздою, не слугою
Перед світом стати.
Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Гей, вставаймо, єднаймося,
Українські люди!
Єднаймося, братаймося
В товариство чесне,
Най братерством щирим
Вкраїна воскресне!
ЧОГО ЯВЛЯЄШСЯ МЕНІ У СНІ?
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
ЧЕРВОНА КАЛИНО, ЧОГО В ЛУЗI ГНЕШСЯ?
Червона калино, чого в лузi гнешся?
Чи свiтла не любиш, до сонця не пнешся?
Чи жаль тобi цвiту на радощi свiту?
Чи бурi боїшся, чи грому з блакиту?
Не жаль менi цвiту, не страшно i грому,
I свiтло люблю я, купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю.
Червонi ягiдки додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара.
Та ти мене, дубе, отiнив, як хмара,
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?
Чом твої устонька – тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим жаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, – й сонця не хоче!
І чом твій усміх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?
Тебе кидаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
Ти моя радість, ти моє горе,
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
ТРИЧІ МЕНІ ЯВЛЯЛАСЯ ЛЮБОВ
Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна, як дитина,
Пахуча, як розцвілий свіжо гай.
Явилась друга - гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
"Мені не жить, тож най умру одна!"
І мовчки щезла там, де вічно темнно.
Явилась третя - женщина чи звір?
Глядиш на неї - і очам приємно,
Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.
Спершу я думав, що бокує, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне -
Та враз мов бухло полум'я червоне.
За саме серце вхопила мене,
Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась
І смокче кров, і геть спокій жене.
Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне...Та дарма! Дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась,
Часом на груді моїй задріма,
Та кігтями не покида стискати;
То знов прокинесь, звільна підійма
Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати
В її очах - такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на дні
Ворушиться солодке, мелодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.
І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях
І як я ним у пітьму помандрую.
ПРИТЧА ПРО КРАСУ
Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:
«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя — жіноча краса.
Тільки мудрість, наука і старші літа
Подають проти неї міцного щита».
Арістотель- мудрець по садочку гуля, —
Бач, Аглая іде і очима стріля!
Та Аглая, котрої надземна краса
Звеселяє людей і самі небеса;
Та їдких її слів і шпаркого ума
Всі боялися, навіть цариця сама.
Арістотель дівчині гаразд придививсь,
Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь
І промовив: «Аглає, благаю, молю!
Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.
На часок-волосок вволи волю мою,-
Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!»
Усміхнулась Аглая. «Се ж почесть мені,
Що на мні зупинив свої очі ясні
Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся,
Що умом обняв землю, зглибив небеса.
Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,
Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.
По саду тім, де в’ються доріжки круті,
Півгодини мене повози на хребті».
Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!
Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.
І хламиду він зняв, і рачкує піском,
Його очі Аглая закрила платком,
І сидить на хребті, й поганяє прутком.
Так заїхали враз аж на площу садка,
Де під тінню дерев край малого ставка
Олександер сидів, його мати й весь двір,-
Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.
А Аглая кричить: «Ну, мій ослику, ну!«
Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!"
Аж у круг двораків його дівка пуста
Завела, і зіскочила живо з хребта,
І платок із очей поспішилася знять...
Що там сміху було, то й пером не списать.
Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:
«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя — жіноча краса.
Ані мудрість, наука, ні старші літа
Не дають проти неї міцного щита.
Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець
Може буть проти неї надійний борець».