Оксана Стефанівна Забужко Казка про калинову сопілку ocr busya «Забужко О. Сестро, сестро»

Оксана Стефанівна Забужко

Казка про калинову сопілку
OCR Busya

«Забужко О. Сестро, сестро»: Факт; Київ; 2004
Аннотация
Вона вродилася з мiсяцем на лобi. Так їй потiм розказувала мати, як запам'ятала собi з першої хвилi, з першого крику викинутої над собою аж пiд сволок чиїмись моцними руками дитини, на яку дивилася знизу вгору, нездужаючи склiпувати слiз, – на трохи зависокому як для дiвчинки, опукло буцатенькому лобику виразно темнiв збоку невеличкий багряний серпик, наче мiсяць недобiр. Тiльки мати вперто казала – молодик, доки сама в це не повiрила: вiдомо ж бо, що молодик – то на долю, а недобiр – тим вiн i недобiр, що наводить на лихi сни...
Оксана Забужко

Казка про калинову сопiлку
Вона вродилася з мiсяцем на лобi. Так їй потiм розказувала мати, як запам'ятала собi з першої хвилi, з першого крику викинутої над собою аж пiд сволок чиїмись моцними руками дитини, на яку дивилася знизу вгору, нездужаючи склiпувати слiз, – на трохи зависокому як для дiвчинки, опукло буцатенькому лобику виразно темнiв збоку невеличкий багряний серпик, наче мiсяць недобiр. Тiльки мати вперто казала – молодик, доки сама в це не повiрила: вiдомо ж бо, що молодик – то на долю, а недобiр – тим вiн i недобiр, що наводить на лихi сни, i в той бiк лiпше думок не пускати, тим бiльше, що з часом значне мiсце поросло волосом, густа його шапка насунулася нижче, скрадаючи недiвоцький розгiн чола, присталий хiба якому лаврському ченцевi, i нiхто вже, хоч би й хтiв, не потрапив би дiбрати, куди саме скеровано мiсячнi роги, – тiльки змиваючи дiвчинцi голову можна було налапати виступаючий пiд пальцями пружок, на якому порiст виганявсь особливо буйний, чорний як смола i жорсткий як дрiт, ще й такий соромiтно кучерявий, мов, прости Боже, не на головi, а на грiшному тiлi, де ще дитинi й не засiвалося, i часами материнськi пальцi на тiм пружковi на мить затерпали – пiд голкою згадки, як нишком хрестилася й вiдпльовувалася на вид мiсячного знаку баба пупорiзка, добачивши в ньому бусурменське тавро або, не при образах святих згадуючи, й слiд вiдомо чийого кiгтя, що на одне виходить: хто ж не знає, кому вклоняється бусурменська вiра! – i тiльки перегодом злагiднiла, впевнившись, що дитя, нiвроку, в добру пору мовивши, вдалося спокiйне, некрикливе, якими зроду ж планитуватi не бувають, а про пiдмiнчат, котрих чортицi навзамiн людських дiтей до колисок пiдкидають, iно баба одвернеться (а вона, либонь, таки одвернулась була, чула за собою грiх!), то й казати годi – тi взагалi цiлий час верещать мов попеченi, так що знак вочевидь потребував iншого витлумачення, – як усi правдивi, не од людей пiсланi знаки, хоч наяву, хоч у снi, вiн промовляв якоюсь своєю мовою, владною й темною, до котрої простому чоловiковi зась, i коли щось такого неждано негадано тебе спостигає, то не так уже й багато маєш до вибору – або бiгти по розум до ворожки (та тiльки ж чужим розумом незгурт розживешся, i чи раз бувало, що надмiру цiкавi собi такою дорогою лиш зайву халепу напитували, що й не знали, як збутися…), – або ж, або, звiсна рiч, молитися Богу й чекати, покiль та сила, що була тобi про себе по свойому прозвiстила, зволить нарештi оприявнитися сама. От мати й чекала – плекаючи потай гадку, чи не судилось, бува, її первiсточцi князiвство або й королiвство, бо чей же не простого мужика їй наречено тим мiсяцем, таку бо долю навряд чи варт було б зумисне виписувати немовлятi на лобi, – за всiм тим твердла в нiй повiльна, необорна, уже мовби аж i власною силою наладована певнiсть, наче обрано її дитину на придiл незвичайний, про який людським дiтям i не мрiяти – хiба вислухати з казок, переказуваних споконвiку вiд баби до внуки.
Зимовими вечорами, коли в коминi навперемiну вило й схлипувало, мов закликало молитися за всiх подорожан, заскочених хвищею просто неба, а вздовж темних шибок раз по раз тривожно шурхотiли вниз зi стрiхи, нiби чиясь хода, обважнiлi пластовнi сипкого снiгу, i кожен у хатi, здригаючись, обертавсь на той звук, несвiдомо наслухаючи, чи не стукає щось до дверей, – мати, вмостивши донину голову собi на колiнах, перебирала всi тi, знанi їй казки, одну по однiй, на голос, – перекладаючи гребенем нiжнi, як шовк, русявi косенята сто раз на один бiк, сто раз – на другий, говорила про дiвчину золотоволоску, яку князенко пiдгледiв у березi, коли купалася, а потiм посватав, про Ганну панну, яка тричi приїздила на королiвський бенкет – спершу четвериком, тодi шестериком, а тодi восьмериком таких вороних, як змїї, що являлися їй iз розкритої верби на в городi, i як дивувалося все зацне панство й посполитi, нетямлячись, чи то царiвна, чи королiвна, чи зоря ясна в палатах засiяла, – за тою мовою зачiсуючи доню так гладенько – так тiсно заплiтаючи їй коси в дрiбушки, аж голiвка починала вилискуватись проти вогню з печi, мов новенький полив'яний глечик, та хоч би скiльки слинила пальцi, пригладжуючи неслухняного чу пера, вiн однак вибивався назверх визивним, химерним закрутком, якого нi вистригти (ще густiший ростиме!), нi зарiвняти – ну, та й пощо б, зрештою?… Хай усi бачать, не без гордости мiркувала собi мати, i може, за цiєю то прикметою, як знати, колись i впiзнає дiвчину той, хто їй на роду написаний, – i дiвчинка навчалась високо пiдсмикувати пiдборiддя, виходячи на люди (нестеменно Ганна панна!), i люди, як завжди, все й бачили, бо ж вiд їхнього ока нiчого не сховається, – окрiм хiба найголовнiшого, того, що тiльки Боговi про тебе звiсно i що вкiнцi, хоч не хоч, муситимеш забрати з собою в могилу, а тому що в життi не вчини, не втечеш кривого суду: нiхто бо не знає, що направду попихало тебе до дїї, а чого не знається, те зазвичай витлумачується на зле, i це й є той первородний грiх, який усi ми на собi волiчемо вiд праотця Адама, – тож коли дiвчинку з мiсяцем на лобi питали на вулицi сусiди: «Ти чия така пишна?» – то, далебi, не на те, аби почути простосерде дiтвацьке: «Мами Марїї», – вiдповiдь, по правдi, теж незвичайну й неподобну, так пристало б вiдказувати, якби з Марїї була вдовиця, чи покритка, чи принаймнi хоч козачка, чиї дiти бозна вiдколи батька на очi не бачили, а не мужня жона за таким, як i всi, гречкосiєм, котрий прецiнь не дядьком же тiй чуднiй дитинi доводиться, що воно його й не згадає, – тiльки коли яка надто вже до скоцька допитацька молодичка й далi солодко сокотала, з неприхованою втiхою мусуючи ядучий натяк, мовляв, а тато ж твiй де? – то мала вiдтинала: «Вдома», – бликнувши спiдлоба вишневими очиськами так, що бесiдницi вiдбивало всяку будь охоту напучувати далi, як би слiд було, – адже ж на те й заводилася цiла та балачка, аби дати дитинi знати (скоро вже вдома тим не потрудилися!), що – негаразд, негоже бути такою пишною: оханути вчасно, покiль iще мале, бо потiм пiзно буде, посiєш звичку – пожнеш характер, посiєш характер – пожнеш долю, ну та Господь iз ним, зрештою, людоньки, кожен iз нас має свої дiти, свої клопоти, тож живiть собi як самi здоровi знаєте, тiльки не кажiть потiм, що вас не попереджали…

Розумiється, якби десь узявся хтось охочий оповiсти раз усiм отим кумасям, яка печiя точила роками Марїїне серце, перетворюючи його на ят рючу, навiть i сном непогасиму пустку, що волала втишення, наче випалена земля води у спеку, вони б не завагалися всмак поспiвчувати, i навiть щиро, а вiдтак i до дитини либонь що поодм'якали б, – ну але де б той хтось узявся, Марiя носила свої все ще гарнi вуста зашпиляними, вiд чого вони потроху тоншали, а в хатi й коло хати в неї завжди був лад – не присiкаєшся, тож кому б то з доброго дива ялося голови, що за свого Василя Марiя вiддалася – з досади, чисто з серця i нi з чого бiльш, просто, отак як стояла, впалила була свому батьковi межи очi, коли свати обтрушували в сiнях перший снiг, – зима того року впала рання, акурат на Покрову, гулко, весело й страшно бухали в долiвку, пiд збуджений гук голосiв, новопiдкутi чоловiчi чоботи, i на звук цiєi особливої, ох як же пам'ятної їй шамотнi цим разом пекучо стисло всерединi, та так уже довiку й не розтискало, бо, замiсть сльозами прорвати, з Марїї вихопилося, з самого глибу її на батька тяжкої кривди, як пужалном навiдлi ляснуло: «Що, й за цього не вiддасте?» – це вона вперше до нього обiзвалася звiдтодi, як тим, минулим сватам, жданим i обмареним, слуханим пiд звук не мертвий, а живий – гулко, весело й страшно бухаючого серця, «звiр наш та пiшов у двiр ваш, а з двору в хату, та й сiв у кiмнату», – старий сказав, помовчавши, що – люди вони нетутешнi, йдуть здалеку, то, може, вип'ють по чарцi? – i тут вона справдi закричала звiром, чиїсь руки (що потiм виявилися її власними) затулили їй рота, i свiт довкола неї i в нiй обвалився, як крокви в обнятому пожежею домi, i з того пожарища тiльки ось це, запечене й затяте, й могло зацiлiти – що, й за цього не вiддасте? – слiпим од болю викликом на герць: якщо не за тим, одним єдиним («дурна ти, дiвко, за таким паливодою весь вiк би сльозами вмивалася, колись iще дякувать будеш, як до розуму дiйдеш», – а в нiй, навсупiр усiм тим намовам, водно дзвенiло розпачливо з пiснi, бо своїх слiв не було вже: «ой пiду я не берегом – лугом, та зустрiнусь з не судженим другом», один лиш раз по тому сватанню вони потiм i зiйшлись iще тайкома, а назавтра по тому вiн щез iз села, подався десь галасвiта, назавжди вистудивши за собою простiр, – «бувай здоров, несуджений друже, любилися ми з тобою дуже», – дурна ти, дiвко, ой дурна…), – якщо не за ним, то от вам моє життя, нате, – як мискою об долiвку, розiб'ється – чорт iз ним, зацiлiє – забирайте собi, бо менi вже однаково, – старий здвигнув плечима, як усi чоловiки, не надто добираючи мови жiноцького герцю, де панують якiсь вiдмiннi, хитро заплутанi, не продерешся, способи важити життям, так що лiпше зразу пустити такий виклик повз вуха: «Хочеш за цього, то йди», – «i пiду!» – вiдрубала Марiя: дороги назад не було, була тiльки на безбач, наперед себе гоняча хiть за всяку цiну довести батьковi, яку кривду вiн їй заподiяв – от щоб знав, крутилося в головi вiдлунням власного, уже впалого, уже не вернеш слова, – i так судилося Василевi стати заручником у грi, про яку, сердега, не мав i гадки, а первiстцi їхнiй, Ганнiпаннi (так ми її й зватимемо, байдуже, як там її на правду були охрестили), диву дивному з мiсяцем на лобi, зростати – маминою дочкою, авжеж пак маминою, бо чиї б бички не скакали, а телятко наше, й батько лиш тодi важить, коли мати на те дозволить, мати ж ростила не просто собi доцю, а – в другiм колiнi, наче скарб родинний, потай громаджену призбирувану, й вiдтак розбуялу вже далеко понад засяг уяви, хiть заплати – нiби все те, що доля завинила їй, Марїї, було взято наборг на одне життя, щоб у наступному, доччиному, повернутися, як у чеснiй купецькiй угодi, iз через верх вiдшкодованим чиншем. Батько Марїїн помер невдовзi по тому, як вона вперше обродилася, але часами приходив до неї в снах – чомусь сердитий i червоний з лиця, як опир, i щоразу вона поривалася щось йому випiмнути, щось таки довести, щоб знав, докiнчити ту розмову, якої, на добрий лад, так мiж ними тодi й не вiдбулося, але щоразу щось їй перешкоджало, – дiд зникав, а вона лишалася спати далi з вiдчуттям, нiби має в устах вкладений перстень i не може їх розтулити, боячись, що ковтнеться чи випаде.
i так вийшло само собою, що друга з черги дочка – нiби Марїї на роду було написано приводити самих дiвчат, нiби янгол злiва чи справа недремно пильнував над їхньою з Василем шлюбною постелею, щоб не заклюнувсь хлопець, яким Марїїн батько мiг би повернутися до неї вже на стало, не заспиш, – друга, мiзиночка Оленка, вже нiяким свiтилом

небесним не одзначена, та й кволенька змалку, i плаксунка, вiдай, через те ж таки, – поганенька дитина, думалося часами Марїї з жалем трохи матiрнiм, а трохи, хай Бог простить, i враженої гординi, надто як порiвнювала її до старшої, котра ледь не з колиски показувала на красуню, i такою й зробилася вельми хутко, – та друга дочка була вже татова – все'дно що кинута Василевi на вiдчiпного. Вiн i панькався з нею понад мiру, гейби з хлопцем, якби такого мав, – навiть i в поле брав iз собою, сам набиваючи їй куклу жованим хлiбом, нiби власною слиною прагнув перелляти в дитину всю свою снагу, надолуживши вiд роду їй недодане, i Марiю, варт було тiй, скажiмо, пацнути малу по невчасно простягненiй до страви руцi, обтинав з мiсця становчо, аж вона справдi на мить нишкла: «Не займай дитини, хай розвивається!» – нездужаючи, Оленка заводила серед ночi жалiбний нявкiт, не вимогливий, як звичайно в дiтей, коли iм щось дошкуляє, а по дорослому нескiнченно тужно квильний, як осiння сльота, вiд чого Марiю достоту казило, наче той плач виказував якусь безпросвiтню правду про її життя, в якiй вона й собi самiй би повiк не призналася, – а не зацiпить тобi вже раз, чумо бенерська! – тодi вставав Василь, мовчки брав малу на руки й, либонь соромлячись такого немужського дiла, виносив надвiр, де й приколихував, поки в хатi знов западало в сон, – одного разу старша обудилася на його голос пiд вiкном: сидячи з Оленкою на призьбi, батько спiвав – стишеним, але чистим, i якимсь по чужому молодим, текучим, як кринична вода, тенором, мовби справдi незнайомий парубок звiряв поночi гаю зелен розмаю, бо не мав кому iншому, свою журу: любив дiвчину пiвтора року, поки не дiзнались вороги збоку, – в хатi стояв угрiтий, масний сопух, стояла тьма, тiльки де де пробликувало мiж вiконниць тонке мiсячне лезо, зрiдка постогнувала крiзь сон у подушки Марiя, а пiд вiкном сповiдався самотнiй голос – як покутня душа: дiвчинка лежала зацiпенiвши, нiби пiдслухала про батька щось соромiтне, вiд чого брав до слiз живий, гарячий жаль, але водночас прокидалась i росла й якась iнша, жорстокiша ураза – той голос звертався не до неї , той, уже наче й не батькiв, такий недосяжний у своєму високому чоловiчому смутку голос взагалi не знав, що вона є на свiтi, i якби вона не була замала для розумiння того, що вiдчувала, то могла б тодi з мiсця сказати собi в духовi, заплющивши очi: хочу бути тою дiвчиною з пiснi – хочу, щоб то мене так любили, коли виросту!… Натомiсть – тим бiльше, що чекати, аж виростеш, було достолиха довго, – вона вранцi ж таки, iз якогось геть то ледацюго приводу, вiдлупцювала Оленку, – мала люто ревiла, розвезькуючи шмарклi по щоках, Ганнуся дiстала вiд роздратованої цим видовиськом матерi добрячої, хоч, може, й не конче щирої хлости й ходила надусана, з палаючою попою й гострим вiдчуттям невдоволення: вийшло щось геть не те, чого праглося, а чого праглося – вона й сама до пуття не знала.
Власне, вони двi й так незгурт мiж собою любилися, i що бiльшi пiдростали, то дужче давалося взнаки закладене мiж них потаємне нап'яття. Щойно зiп'явшись на нозi, Оленка вже укмiтила, як легко їй довести сестру до знавiснiння, i взяла це собi за звичку, як iншi дiти, бува, настиряться бавитися сiрниками: чирк – i кинув, чирк – i кинув, – щоразу, коли дорослих не виявлялося поблизу, пiдлiзала старшiй попiдруч, мишкуючи, яку б устругнути капость, – звiсно, невеличку, собi пiд стать: чи скубнути кужiлку, якщо та вчилася прясти, чи потягти за клубка, щоб розмотався по цiлiй свiтлицi, а чи просто, на забаву, i це було таки найлюбiше, вмоститися в неї в ногах i, зизуючи очком, коли почне скипати, голосно дримбати пальцем по губi, бринь, бринь, бринь! – i знов, вичекавши хвильку, – а не перестанеш ти, доки я тобi на шкурi не заграла! – бринь, бринь, бринь! – та одчепись, причепо! – бринь, бринь, бринь, бринь! – та що ж це за лиха година, i з цим ото розпачливим криком старша нарештi кидалася на молодшу, котра мов тiльки для годиться пробувала втiкати, та й як би могла втекти, ще ж i бiгати гаразд не навчилася, – i гамселила її вже не на жарт, не мiряючи сили, з цiлою злiстю, що таким робом вiд разу до разу наростала, пiднiмаючись i спухаючи, як тiсто в дiжi, загрожуючи переллятися через край, i в рiшучу мить таки заливаючи все в очу – темною, несамовитою хвилею, ось тобi, ось тобi, ось! – головою об долiвку, тепле, пiддатливе тiльце, що утробно здригається чи пiд ударами, чи вже зсередини, пiд поштовхами плачу, i так аж доки нагло, мов рукою змахнув, не вiдрине, i не побачиш себе збоку – голим, пустим зором, як стоїш над розпростертим долiлиць ридаючим дiвчам, ну не дурепа ж iз мене?… Не будеш бiльше? – питала непевно, аби лиш якось бiльш менш гiдно покласти тому край, – а з пiдлоги гучно, i де береться стiльки голосу в такому вузликовi, суремило, захлинаючись: бу у уду!… – i назавтра все починалося спочатку. i нi материнi прочуханки, нi вiчно подзьобанi на решето, вiд стояння навколiшки в просi, колiна, нi навiть батькiвський пасок, єдине, що направду допiкало, – нестак болем, як наругою: змiючка Оленка дiставала яблуко, а її з рiшучим, страхiтливим сопiнням перекидали через колiно, задираючи спiдничку на голову, тож, не маючи способу розтлумачити батьковi, яку гiрку кривду вiн учиняє, вона з мiсця заходилася надсадним вереском – i так ледь не до блювоти (потому не без зловтiхи ловлячи, крiзь липку солону млу в очу, знайомий пустий, стеряний вираз на його обличчi, мов i вiн себе питав, шпурляючи паска долi: ну не дурень iз мене?…), – нiщо, нiщо не було для Ганнусi таким тяжко гнiтючим, як сам отой виснажливий щоденний змаг iз малою змiючкою баби яги внучкою («не смiй менi дражнити дитини!» – кричав батько…), яка, дарма що мала, щоразу, проте, потрапляла брати над нею гору – вганяючи її, бiльшу й розумнiшу («та будь же ти розумнiша!» – гнiвалася мати…), в слiпу й темну хвилю несамовладности, i так щоразу домагаючись, щоб її бито, а вiдтак, перегодом, бито Ганнусю, i потiм, у хвилини просвiтлiння, та думала собi, з тою прозiрливiстю, яку часом дає думкам розпука, що насправдi єдине, чого Оленка домагається, – то побачити Ганнусину злiсть, як виходить назверх, – тiльки цього, й нiчого бiльше, нiби та злiсть була гускою, котру Оленцi доручили пасти (великою, грiзно шиплячою гускою – о довгiй змїїнiй шиї, о чорнiй, у гидких заїдах, пащецi, де, придивившись, можна було б, либонь, розгледiти й зуби, такi дрiбонькi, як у щуки…), – от Оленка її й пасла, i гуска вигулювалася й напасалася – досхочу. i знай гладшала.
Батько, траплялось, поводився дивно, нiби чувся винуватим i хотiв якось свою вину направити, – раз, примiром, привiз Ганнусi з ярмарку шовкових бинд, червоних i синiх, як справжнiй дiвцi, а Оленцi тiльки горiхiв i родзинок, з'їв – ото й усiєi слави, – Ганнуся, сама собi щасливо очужiла, вже й не Ганнуся, а зовсiм Ганна панна, тримала делiкатний згорточок у пеленi, наче живу iстоту, i всерединi їй також ворушився невидимий згорточок, теплий i лоскотний. Того дня якось довго не облягалися спати, в хатi пахло пирогами, i вишнiвкою, i хмiльними вишнями, всипаними з бутля, шумувало осiдаючою курявою метушнi й невистиглим збудженням дорослих, i вона, як узяла собi змалечку за звичку, понесла свою радiсть, завелику, щоб змiститися в хатi, надвiр – до мiсяця. Мiсяць стояв уже високо, свiтив на повну силу недужним горючим срiблом у синцюватих протiнях улоговин i, своїм звичаєм, мовчав їй просто в лице так, нiби обiцяв колись заговорити, – дiвчинцi перехопило дух, мов вибило, як iз переповненого бутля, корок: якась сила леготом iшла вiд землi, iнша вступала в тiло й текла по ньому вгору, пiднiмаючи волосся, i здавалося, ще мить – i вона знесеться в повiтря й попливе, як бувало в снах, над залитими мiсяцем садами, – од повiтки оддiлилася бриласта тiнь i посунула до неї: батько, втямила вона, разом спускаючись духом, мов ухнувши вдiл, тiльки золотi мурашки побiгли по тiлу, – ти чого тут стоїш, спитав Василь, – тату, вихопилося з неї, аж вiн зашпортнувся, мов об вiщось перечепившись, – тату, що то таке на мiсяцi темнiється?… А, – сказав Василь, – то брат брата пiдняв на вила, два брати було, Каїн i Авель, от Бог їх i поставив угорi над землею, щоб люди бачили й не забували грiха, а ти йди спати. i сiпнуся пильнiше придивилася темнавим патьокам на срiбному мiсячному модi – й справдi вгледiла двi невеличкi, мов далеко серед поля, людськi постатi, одна трохи над другою, обидвi якось чудно розчепiренi, i мiж ними навскоси, тонким просмужком – рiвчак, а чи жолобок, – акурат тому горiшньому на рiвнi грудей… А чому вiн його пiдняв на вила, спитала iде вона, хоч насправдi їй хотiлося спитати дещо iнше – а саме, як може Бог вiчно тримати їх там, на мiсяцi, надто того, на вилах, – чи ж йому не болить? Чому їх не розрiзнено – от яке питання їй невиразно дошкуляло: якщо їх виставлено там на кару, то чому обох скарано однаково?… Йди спати, кинув Василь, хрипко й суворо, як до дорослої, i вона зрозумiла – радше чуттям, нiж дитячою тямою, – що вiн не має їй бiльше чого сказати. Десь пiд ту пору вона саме почала гарнiшати, i то якось стрiмголов, – завчасу, шелестiло помiж себе жiноцтво, осудливо бгаючи губи (якщо тiльки не траплялась серед гурту яка щира молодиця – вдарити руками в поли: та чи не тю на вас, баби, чого се ви розкаркались, як гайворони на снiг, завидки беруть на людськi дiти, що свої невдатнi?!), – наче з дня на день працював над нею невидимий маляр рiзьбяр: почорнiли й взялися саєтовим полиском брови, станула з лиця, як снiг по веснi, дiтвацька пухнявiсть – прорисувався чисто тобi парсунний лик, хоч на талярах карбуй, – змiнилась постава, i хода зробилась плавкою, нiби дiвчинка несла наперед себе не дедалi визивнiше напинаючi сорочку груденята, а кошiлку дорогих писанок на продаж, – i смолисто кучеряве пасмо мiсячної познаки, зухвало вибиваючись з пiд червоної бинди («жидiвський чупер!» – дражнилася Оленка), виглядало на остаточний розчерк майстрового пензля – як пiдпис пiд картиною… Вже й парубки починали поцокувати язиками їй услiд – це ж кому така ростеш? – а в Марїї, враз iз гордiстю, потроху озивалася й прибувала якась непевна тривога, нiби на мiсцi домашнього хову квiтки, яку сама садила, перло з пiд землi в стовбур небачене заморське дерево, од котрого хтозна, якого плоду й чекати. Вона здогадувалася, що й сни цiй дитинi якiсь чуднi, бо вставала Ганнуся з ночi з химерним, непритомним усмiхом, який носила вiдтак на лицi неприкритим аж до полудня, i куди не йшла з ним, усi голови поверталися в її бiк, як соняшники за сонцем, усi погляди тяглися спочити на її личку, мов кожного наглило тут таки притьмом дiзнатися, що ж то такого незвичайного це дiвча в собi носить, – i так, доки в них не спинилася переночувати баба прочанка, що йшла до Києва, – хоч Бог її зна, куди вона там направду йшла, сама як палець, i чого прибилася акурат до їхньої хати, геть нiчим серед вулицi не примiтної, але вступила так упевнено, нiби її тут давно виглядали, – мовчкувата, аж лячно було трохи, вся в чорному, глипнула з лави на Ганнусю, що саме внесла води й заходилася топити пiч, i спитала, нi сiло нi впало: пiдеш зi мною до монастиря, дiвчино? – Та куди там їй, панiматко, на прощу ходити, хай но пiдросте ще, обiзвалась Марiя дивно знесмiлено, чогось нiтячись цiєi баби з глибоко запалими, наче вуглиною обведеними, наче мало iм було власної колодязної чорноти, очима, – а я й не кажу – на прощу, прогула та, як у дзвiн ударила, i Марїї запаморочилося в головi – здалося, нiби прочанка побiльшала зростом, аж пiд образи сягаючи головою, – я кажу – до монастиря, вашiй дочцi, жiнко добра, в черницi треба, бо не вам нею тiшитись! – Марiя стенула плечима, намагаючись прогнати раптовий холод пiд ложечкою, а вголос сказала примирливо: вже ж, звiсне дiло, дочки – чужа радiсть, – i додала нащось, може, несамохiть прагнучи одвести якесь лиховiсне пророцтво, сiкачем занесене над старшою: а в мене їх двi! – прочанка помовчала, наче даючи Марїї час збагнути безглуздя такої заяви й почервонiти, i Марiя таки й почервонiла, як слухняна школярка, i сама на себе за те розсердилась, i тодi прочанка сказала несподiвано лагiдно, мов янгол спустився над хатою: меншою не маєте чого журитися, жiнко, меншу й без вас доглянуть, кому належиться, а цю Бог надiлив силою, з якої велика спокуса може постати, не по тiлу, а по духу, тож 'ддайте її в черницi, добре вам раджу, – я не хочу в черницi, тiточко, – зненацька подала вiд печi голос Ганнуся, i Марiю вдруге пойняло запамороченням: у червонястому вiдсвiтi печi, де вже гоготав огонь, доччинi очi горiли, як двi жарини, лице пашiло темно вишневим румянцем, стьожка зсунулася з голови, й кучеряве пасмо в'юнилося вдiл по скронi, як начорно запечена кривава цiвка: гарна була, хоч уклякай, але якось не свiтськи, мов не її дитина, мов ота сила, щойно згадана непевною прочанкою, зараз таки й очутилася – i ринулася одмiняти дiвчину на свiй лад, – я не тiточка, я панiматка, стиха поправила гостя: в голосi їй пробився динний, ласкавий смуток, як то часом буває в старих, що всього на вiку набачилися й сповна знають марноту людських зусиль, – не хоч', то не йди, нiхто тебе, хлоню, не силує, от тiльки чим станеш боронитися, коли питиме з твоєi криницi хто захоче, а ти про те й не знатимеш, – це ви проти чого кажете, паньматусю, стрепенулась Марiя, скидаючи з себе оте хвилинне, мов наслано, зацiпенiння, готова леда хвилю кинутись затуляти собою свою дитину, наколи б тiй що загрожувало, але подорожанка лиш головою похитала: що мала вам казати, жiнко добра, то вже сказала м, а вдiяти нiчого не вдiю, не моя на те воля, хiба так, марничку, на вiддяку за наш хлiб сiль, – i звернулася до Ганнусi: а подай но менi, доцю, коли ласка твоя, води напитися, та гляди не розхлюпай, – Ганнуся, чемна дитина, послушно зачерпнула з вiдра й пiднесла їй кухлика, – з видимим, проте, острахом, i, здається, навiть стиха зойкнула, коли їхнi руки зустрiлися, – а наступної митi зойкнули вже всi три в голос: затремтiвши не то руками, а мовби цiлим тiлом нараз, прочанка впустила кухля – брязнуло, покотилося, глухо стукнувши об нiжку стола, а на долiвцi спахнуло гранатово, мiнячись проти вогню, i Марiя, котрiй утретє схитнулось i попливло все довкола, ладна була заприсягтися, що то не вода розiллялася, а вино, i що на стирцi, яку Ганнуся викручувала, у змиг ока шпарко, мов вивiрка, звинувшись усе прибрати (кукiбна дiвонька, похвалила баба, перепрошую чись за свою незручнiсть), виразно знати було плями темнi, наче гетьманський кармазин, – виновi, самiй же Ганнусi вони здалися на дотик липкими й гарячими, i вона похопилася жбурнути шматину в пiч, прикривши заслiнкою, – а коли встала вранцi (прочанки не було вже: пiшла, ще й на свiт не благословлялося), то вгледiла пiд собою постiль – у таких самих червоних плямах: от ти вже й дiвка, сказала їй мати, й собi нiяковiючи й тим побiльшуючи дочцi заразом i гордости, й сорома, – от i до тебе, бач, гостi, – в духовi розсудивши, з полегкiстю, що, вiдай, таки на добро приходила прочанка, котра, либонь, зовсiм i не прочанка була, – i от звiдтодi нiколи вже не було в Ганнусi того з ночi винесеного чудного усмiху, на який усi ззиралися, – такого, нiби переповняло її свiтлом через край якесь потайне знаття, котрим знала тiльки тiшитись, а боятись його не знала, – щез той усмiх, мов водою змило. Позвичайнiшала дiвчина – бiльше стала на людськi дiти подобати, менше чужi очi зривати, ну то й люди зробились до неї зичливiшi…
i вже Марiю норовили перепинити на кладцi чи коло криницi здалека заведеною мовою матерi доростаючих синiв, – коли вперше таке трапилося, вона замалим не пирхнула тiй шерепуватiй Максимисi у вiчi, але, яко жiнка звичайна, стрималась, iно зуби зцiпила, до живого дiткнута тим, що кожна ґлемезда смiє рiвняти себе до її Ганнусi: хороша дiвчина то хороша, та не про вас же, мугиряки! – думка, що Ганнуся може з часом вiддатися за якого небудь собi простого сусiдського парубка, вжалила її таким воднораз вибухлим багаторiчним жалем на власний змарнований вiк, що й жити вiдхотiлося – хоч одразу на лаву кладися!… Василевi, коли, негучно кахикнувши: привернути увагу, – став оповiдати, як до нього – i до нього теж! – припитався був хвалити Ганнусю неабихто – сам Маркiян iз хутора, а хутiр же то, хутiр – як крашанка Великодня, аж смiється здалеку! – Марiя змовчала єдино тому, що її душила пiд ту хвилю, загрожуючи от от прорватися риданням, раптова, гостра вiдраза до чоловiка – до його лагiдного (що здавалося вкрадливим) покахикування, до звуку, з яким пошкрiбував зозулясту, вже де де побиту сивиною (як це вона ранiше не завважила?) щетину на пiдборiддi, до вицвiлих кострубатих брiв iз кiлькома особливо твердими, схожими на штурпаки недоскубаного курячого пiр'я, волосками, до червонястого плетива жилок на крилах носа, що вiдтак починав потворно нагадувати невеличку влежану антонiвку, – i знов, як замолоду, щойно по шлюбi, прикро вiдчула дух його поту, що тодi вiдгонив був їй гнилою цибулею i тiльки з роками якось нiби затерся: призвичаїлась, – Господи, завило в душi вовком, Господи, за що менi се дав? – вона вiдвернулася, торкнула пальцями сухi очi i, виждавши, щоб трохи вiдлягло й не пiзнати було з голосу, сказала – як скибу одвалила: свашкуй, чоловiче, коло своєi дочки, а моїй дай спокiй, – отак уперше було промовлено мiж ними те, що згодом, уже як дiвчата повиростали, вщепилося бо зна звiдкiль у вуличну про них гутiрку навiк – нi вiдшкребти, нi вiдмазати: дiдова дочка й бабина дочка. От вам i всенький жiноцький вiк – не встигаєш оханутися, аж уже й дочка на виданнi, а ти вже – бабою, дарма що й тобi брови ще не злиняли, – гов, люди, а де ж моє життя, в яку ополонку провалилося за щоденним поранням шпортанням, хата поле город кури гуси свинiкорови, дитячi хвороби, ниючi надвечiр крижi, й не згадати, коли востаннє на небо дивилася?… – Мовчи, бабо, знай мовчи, менше грiха буде…
Зате попереду – попереду в уявi стелилася горобiжна, мов по променю, сонячна стежка, аж у головi лоскотно паморочилося, як того вечора при химернiй подорожанцi, – по тiй стежцi ступала Ганнуся, й цiлий свiт зглядався на її вроду й княжу поставу, а хто ж то там такий притулився ззаду? – ба, чи не знаєте, та то ж її мати, – авжеж, статечно киває Марiя, також уся в срiблiзлотi, павою випливаючи наперед, – далi все бралося мерехким веселковим туманом, i Марiя знов кидалася до роботи рвучко, мов до танцю – мов пригравали їй на втiху невидимi музики, i тiльки тим знаттям, що не за горами вже – от iно ще трошечки, ще кришечку потерпiти, казав Бог дати, лиш треба ждати, – таке несамовите її дитинi щастя, якого й помислити годi, – й можна було витримувати рiк за роком, то й не диво, що всякий будь доторк iззовнi, всяке людське втручання в те, чим єдино й живила свою вiчно голодну душу, дозоляло їй незгiрш, нiж Василевi нiчнi домагання, коли йому хотiлося її, а їй хотiлося – спати, спати, й нiчого бiльш, i вона спросоння хвицалася, як необ'їжджена лошиця. Натомiсть страх, що то в нiй закрадався, походив не од людей, анi вже напевно не од того, як Ганнусю ними трактовано, а радше од вiдчуття, нiби за тим веселковим туманом, у якому досi тонула для неї доччина будучина, заноситься на якийсь рух, мiситься й лiпиться, аби невдовзi бути невiдворотно виставленим на стiл, iжте хоч луснiть, – щось, геть вiдмiнне вiд усього, що вона в думцi годна собi намалювати, – бодай тим уже вiдмiнне, що справжнє, ненамальоване, а вiдтак i невiдворотне, – прочанка стала першою такою вiсткою, а невдовзi й друга не забарилася: поїхали втрьох на роковий ярмарок у повiтове мiсто пшеницю продавати, саму Оленку покинувши на господарствi, i там, серед тлуму, Ганнуся зненацька стала як укопана, не зводячи очей iз чумацької валки, де просто з возiв точилася жвава торгiвля таранею й чабаком, – та що тобi Бог дав, поторсала Марiя дочку за плече, налякана її скрейдянiлим видом, – мамо, спитала Ганнуся хрипким, сливе басистим голосом, тощо там та панi сидить на тому возi? – яка панi, де? – а он о, чи ж не бачите, – та нема там нiякої панїї, схаменися, – на возi, на який показувала Ганнуся, порядкував, знай бiло скалячи до покупцiв зуби проти циганистої засмаги, нестарий, i сам на циганського ведмедя подiбний, кремезний чумачина в розхристанiй чумарцi i, судячи з того, як веселився довкола натовп, якось дуже дотепно торгувався, i Марїї на мить тенькнуло було в грудях: вiн! – той, з ким колись давно мрiялося вiкувати в парi, тiльки на п'ятнадцять лiт старший! – але вже

наступної хвилi збагнула, що помилилася, – перевела дух, обтираючи хусткою пiт iз чола: яка ще панi, що ця дитина лепече? – та ондечки ж сидить, мамо, зараз коло того чоловiка, цiла в бiлому, i кибалка бiла, й жупан, якась сотничиха, коли не полковниця, – iгiй на тебе, чи тобi пороблено, перехрестися та сплюнь, – мамо, таж сидить, кажу вам, от ходiм но ближче, самi в неї розпитайтеся, – порушена неясною тривогою, Марiя, таки спитала в когось – навмання, аби лише щось спитати, – iз якого села чумаки, з'ясувала, що з дальнього, i на тому й окошилося, i забулось би, якби за який час по роковiм ярмарку не вдерлася до них чутка, що акурат у тому селi, куди вертала з Криму валка, спахнула чума: громада захвилювалася, найбiльшi страхопуди зачали й собi смолити ворота, старi люди радили, наколи б пошесть рухалася в їхнiй бiк, влаштувати в селi, давнiм звичаєм, об'орини: щоб усi молодицi, скiльки їх є, зiбралися вночi гуртом, впряглися в плуга й проклали довкруги села борозну, якої, мовляв, жодна чума не переступить, аби тiльки нiхто з чоловiкiв їх за тим дiлом не пiдгледiв, – а Марiя ходила мов сволоком привалена, вже не сумнiваючись, що тодi на ярмарку Ганнуся справдi бачила на возi з рибою не кого, як саму чуму, яку ще тодi мож' було, коли б вона, Марiя, своїй дитинi належне прислухалась, вiдвернути – не пустивши валки додому, спаливши вози вкупi з цiлим скарбом, хоча, виправдовувала себе в духовi, хто б же то, за одним тiльки словом недорослого дiвчати, став пускати з димом пiврiчний заробок, iно сорому б набралися, хоч iз ярмарку втiкай, а помогти таки не помоглося б, – Марiя важко зiтхала, встаючи перед пiвнями, коли сон найкрихкiший, бо душа найбiльше томиться грiхами, бити поклони до образiв, випрохуючи в Бога прощення, але насподi всiх її, хоч як гарячих, молитов насправдi чорним камiнчиком лежав один тiльки здушений крик, якого не важилась виштовхнути на голос: Ти, що над нами, – ощади мою дитину, скоро вже надiляєш її таким знаттям! – крик, у якому куди бiльше було вимоги, нiж смирення, тож темно горiховi, мов засмаленi своїм вiчним надхмарним високогiр'ям, лики на образах зоставалися незворушними, Пречиста Дiва осудливо бгала крихiтнi зашпилянi вуста, й пломiнчик лампадки перед iконою скидався лиш од власного Марїїного подиху. Хоча, що правда, то правда, до їхнього села чума, Богу дякувати, таки не дiйшла – обминула стороною.

А за наступним разом її вже й не було при Ганнусi – сила дiвчини дедалi виходила на люди, й матiр невiдворотно затиралося кудись на зади: Марiя годувала в дворi кури, цїїiпоньки, цiп цiп цiп цiп, коли примчала захекавшись зграйка дiтлашнi: тiтко, тiтко, коло Маркiянового хутора криницю викопали, ваша Ганнуся показала! – доти в селi не було свого копача на криницi, громада наймала аж у третьому, – приходив звiдтам сухий як хорт, пожований лицем дядько, кiлька день не iвши стоконився по окрузi з патичком у руках, доки всi дiти, й Оленка з ними, не починали й собi розгулювати з патичками, i тiльки як уже вказував мiсце, i самого вiдтак спускали в кадубi у наготовану яму, де до води зоставалось хiба на штих, аби її випустив, – тодi, нагорi, вперше випивав чарку й брався до страви: вже ж, криниця – дiло поважне, навiть кому вода до рук iде, мусить хiба ж так чисто коло себе дбати, щоб не вiдсахнулася, а тут, на тобi! – отак спроста, звичайненько, мов на добридень балачка, взяло дiвча та й спиталося в Маркiянихи: а нащо вам копанка, тiтко, у вас же отам за тополями джерело – на пiвтора чоловiка вглиб?… – стали копати, i справдi виявилось – джерело, i вода достоту мов цiлюща, холодна, аж зуби ломить, та добренна, випив – наче на свiт народився, – гей, дiвонько, а коло мого обiйстя не поворожиш? – бовкнув хтось навмання, не iнакше як позавидiвши на Маркiянову фортуннiсть: що то, як кому Бог дає, то вже й обiруч! – а Ганнуся, горда, що її безмаль за дорослу почитують, i «поворожила» – пiшла й сказала: отут копайте, i так з'явилася в селi ще одна криниця, правда, «отут» припало не на заздрiсникiв двiр, а, мов навмисне щоб до решти сказити чоловiка, акурат через тин – у сусiда: Марiя з Василем дiстали з того всього грошей i гостинцiв, а Ганнуся, вряд iз глухою неприязню ще одної людини (бо той бiдачисько, що сам навiв її на сусiдський двiр, всю вину за свої заведенi сподiвання поклав, як водиться, на неї ж таки), – гучну славу на цiлий повiт: поголоска, що в них об'явилася дiвчина, яка чує пiд землею воду, полетiла по всiх усюдах як вогонь по соломi, й тепер уже Ганнусю стали раз у раз прохати замiсть копачiв на дальшi села, i родина, нiвроку, трошки на тiм розжилася, Василь навiть гадав був прикупити ще одного коника, але Марiя наполягала на свому – посаг треба Ганнусi справляти, королiвський має бути посаг, щоб нiхто потiм не смiв цвiкнути, що взяв її голу босу, на те Марiя й сама ладна була з останнiх жил тягтися, це була мета, достатньо висока, аби по вiнця заповнити їй життя, – Василь який час був вiдмовчувавсь, а тодi поставив умову: посаг готується обом дiвчатам порiвну, i навiть це, мовляв, не конче чесно, бо меншiй вiн, може, й потрiбнiший буде, тодi як старша й сама собi за посаг стане, – це вiн чи не вперше дав знати, як направду високо ставить цю, аж мовби й не свою, i як же непорiвнянно менше од «своєi» голублену дитину, i, либонь, саме цим вразив Марiю так, що вона – здалась, улягла вимозi. Отож Ганнуся мала приробляти своїм несподiваним хистом i на себе, й на сестру. Оленка ж тим часом пряла – то була для неї наймилiша з усiх хатнiх робiт: головно тим, що нiкуди не треба вставати, а лишень не зводити погляду з нитки, як снується. Посидюща дитина, мовляв Василь зi стриманою нiжнiстю.
Воно й те правда, що пiдлiтком Оленка не тiльки витяглась, а й вилюднiла, – з неї робилось по своєму славне дiвча, вродою, однак, бiльше подобаюче таки на батька, нiж на матiр: тi самi приглушенi, споловiлi барви (на противагу пекучо яскравiй сестрi), тi самi великi сивi очi з повiльним, трохи мовби здивованим поглядом, – справдi була посидюща дитина, тобто анi надто бистра, анi спритна так, щоб ото все в руках горiло замилуєшся (як без угаву правлено стороннiми про Ганнусю), та й звiдки б така взялася, зростаючи в постiйному затiнку сестри, – хто б подумав, то вона сама поклала собi, раз i назавше, марно не увихатися, наперед ухилившись вiд будь якого з тою змагу ще до того, як його програє, i тiльки знай снувала собi тихцем якусь свою гадку, як нитку на веретенi, – мов теж чекала своєi години. На сварки, вже не кажучи бiйки, мiж сестрами тепер заносилося нечасто – якось узимку, примiром, Ганнуся зiбралась на ковзанку – i не знайшла своїх чобiт, все чисто обшукала, i в хатi, i в коморi, геть i на горище лазила – нема, як лизь злизав: почервонiла, розлючена, ладна от от розплакатися, Ганнуся напалася на сестру – де подiла мої чоботи, мамо, не боронiть її, це вона, я знаю, це вона! – чоботи знайшлися другого дня, стояли собi ладком пiд лавою, халявками докупи, мов з повiтря вродились, – я ж казала, що це вона, вибухнула Ганнуся, – Оленка посмiхнулася зневажливо, одводячи, проте, очi: вже ж, не мала б роботи, твої чоботи переховувати! – такi подряпини залишалися, пiд'ятрюванi з двох сторiн одночасно, бо Ганнуся, палкiша вдачею, все поривалася в кожному випадку конечне довести сестрi своє, щоб знала, – щоб, наприклад, визнала, i то перед батьком визнала, що таки сховала тi нещасливi чоботи, хай iм цур (запевне не вартi задля них зчиненої бучi), – щоб, за її власними словами, «було по правдi», i правду ту, вкiнцi, призначалося не кому як Василевi, то вiн мав, нарештi, по нiй їх двох розсудити, – Оленка ж, власне тим, що нарочито, пiдкреслено ухилялася вiд усяких будь спроб порозумiння, мов настала її черга казати до сестри: вiдчепись, самим своїм видом це казати, глузливим посмiхом, одвернутими плечима, як виставленим глухим парканом: хоч гопки скачи, не доскочиш, – неомильно поцiляла ту в найдратливiший живчик, i так розчiмхане до виразок, збасаманене взаємними дошкульними ударами повiтря в хатi, немов спухаючи, дедалi частiше випихало одну з них – Ганнусю – геть, геть надвiр, куди завгодно, аби з очей, туди, де можна всьорбнути на повнi груди – живого.
А Оленка залишалася прясти.
Невдовзi Ганнуся спостерегла й дещо iнше: зараз по таких хатнiх заколотах вона переставала чути воду – ба й себе саму переставала чути, мов пiдмiнена на час опосiдаючою безликою, як хмара, обидою (хмара та була непрозоро жовтявою, й щось iз неї сочилося – пасокою замiсть дощу), i раз пiд таку годину змушена вирушати, бо вже прислано конi, кудись аж пiд лiс, на урочища, де притьмом треба було нової криницi по тiм, як у старiй одного дня показалася кров – кликали панотця, i святили, й чистили, а за тиждень у нiй, посвяченiй, утопився наймит, тож воду стали возити з рiчки за скiлька верстов, – вона на пiвдорозi зiскочила з воза й рiшуче вимовилася вiзниковi, вiдмiгшись буцiмто нездужанням, – насправдi ж перед нею зненацька виразно, мов наяву, вигулькнув той топельник, якого нiколи не бачила за живоття, – спершу його закляклi ноги, що стирчали з криницi, а тодi й сам, розпростуваний на повен зрiст iз хижим задоволенням, мов розминав довгозатерплi члени, – синiй на виду, облiплений мокрими пасмами власного волосся, вiн нiби от от мав звернути каламутнi, як рештки молока на денцi чашки, очi прямiсiнько на неї, i в ту мить, опечена до кiсток несвiтським, крижаним холодом, – не тим прохолодно вiльготним вiддихом землi, за яким завжди впiзнавала присутнiсть води так ясно, що зоставалось лиш дивуватись, як того можуть не чути iншi, а от власне крижаним – нерухомим, хоч i також немов пiдводним, але – мертвецьким, – вона одночасно стялася так само пронизливим освiдомленням, що
следующая страница>