ЯК ПІСНЯ, ЯК ТРУНОК...
Цю тоненьку книжечку з непорочною й обнадійливою назвою «Білі крила» склали вірші юних поетес степового краю, які в останні роки активно беруть участь у різноманітних літературних конкурсах. Завдяки одному з них - „О мово моя, душа голосна України", - проведеному обласною бібліотекою для юнацтва імені О. Бойченка, і з'явилась ця збірка.
Під обкладинку книги потрапило лише дев'ять імен, хоч прагнули цього (скажу без перебільшення) у дев'ять разів більше. Принаймні стільки рукописів довелося переглянути упорядникові. Що це: мода поіменуватись поетом? вибух юначих почуттів? ренесанс українського слова? І те, і те. Тому порадіємо разом за підростаюче покоління, яке ми чомусь устигли наректи прагматичним, забравши в нього право на романтику, емоції, ліричність.
Дев'ять поетес... Такий випадковий збіг. І його не зможуть не помітити. А, отже, виникатимуть паралелі з музами. І мовитиметься про фемінізацію степової поезії. Хай... Врешті, це означатиме лиш те, що слово прочитане. Що воно комусь потрібне. Як пісня, як трунок, як ліки.
Із цих дев'яти хтось обов'язково стане справжнім поетом. Може, й не один. Ось побачите.
Тож - у дорогу!
Василь Бондар,
голова Кіровоградської організації Національної Спілки письменників
ЛЮДМИЛА ОНИЩЕНКО
Народилась у селі Созонівка Кіровоградського району. Нині –учениця 8-го класу. Вірші друкувала у районній газеті «Зоря»
МОЯ МОВА
Є в житті у мене І
Подруга чудова –
Це барвиста й ніжна
Рідна моя мова.
Сонячний промінчик
Грає в кожнім слові,
Ніби оселилося
Сонце в моїй мові.
З нею я - щаслива,
З нею я - багата,
Все вона на світі
Вміє розказати.
Лагідна і грізна,
З сонцем в кожнім слові -
Ось яка у мене
Подруга чудова.
МОЛИТВА
Боже! Всевишній!
Єдиний!
Мені не треба нічого.
Дай лише Україні
Прямої дороги.
Боже! Всевишній!
Єдиний!
Мені нічого не треба.
Дай лише в Україні
Кожному по потребі.
Боже! Всевишній!
Єдиний!
Мама хай буде здорова,
Й мила моя Україна
Щастям цвіте
чорноброво.
І
ННА РИЖИК
Народилась 1982 року у селі Спасовому Новгородківського району. Закінчила кібернетико - технічний коледж. Нині-студентка кіровоградського державного технічного університету.
Вірші друкувала у районній газеті, «Народному слові», «Кіровоградській правді».
Учасниця нарад молодих літераторів у Вінниці та Києві.
***
Свідком появи щастя
Стане ворожка-бабця.
Хрест у чотири масті,
Шурхіт потертих капців.
Інше ковтнула мрія,
Випивши каву з чашки
Шпильку в кишені грію -
Страшно, повзуть
мурашки.
Ні, ворожити годі!
Вперта жага до волі!
Я собі при нагоді
Іншу вгадаю долю.
А пригадаю - смішно -
Хрест у чотири масті.
Он як буває грішно.
Он як дається щастя.
***
«Село не в злиднях. Боже збав!
Село веселе й землю славить...»
Час перемін за душу давить,
І радий той, хто більше вкрав.
Багрянцем небо зайнялось,
А далі - дим сучасних злиднів.
Мій край давно оте вже видів,
Як щастя в плуга упряглось.
Я не кляну великих справ,
Бо творять їх великі люди,
Собі приймаючи на груди
Тягар понівечених прав.
Верховний брешеться проект.
Селянська ж правда в колоскові.
Так, святість чуючи у слові,
Собі за плуга - й далі в степ.
ВЕЛИКДЕНЬ-99
Коли відспівають півні,
Поволі надходить ранок,
І краплі роси по квітці
Стікають слізьми донизу.
Відбившись від хмари в полі,
Туман огортає ґанок.
Не топлять іще кадило,
Зім'ята святкова риза.
На ранок ударять в дзвони -
Здригнеться маленька церква.
Комусь на поріг Великдень,
У когось немає паски.
І писанки ляжуть в гірку.
Запахне кадило мертво,
А грішники підуть в церкву
Просити у Бога ласки.
Христос воскресає. Щиро
Сміється сторуке сонце.
А дяк допива горілку,
І янгол згортає крила.
У когось немає паски,
У церкви криві віконця,
У церкви геть вицвів ґанок.
І ладана Дух з кадила.
***
Щось далеке почулось мені
В голосі вірного песика,
Що загавкав, почувши твої
Кроки... Весело?
Ні.
Лячно скрипнула хвіртка,
Ніби завше мовчала,
Боячись того флірту
З тишею. Спалах?
Ні.
Доїдає темрява свічку -
Недопалок мрії.
За вікном уродила дичка
Груші. Спіють?
Ні.
Сипляться, ненароком
Лякають песика,
А мені все здається: кроки..
Аж до болю весело.
***
Пишні шати
Від природи у вечора-свата.
Вечір - звідник
Сердець загадково рідних,
Вечір - зрадник...
Тиха думка
В отруті німого цілунку.
Вечір - свято
Пустити з порога в хату? -
Вечір - звабник...
ЛІТОПИС ДИКОГО ПОЛЯ
Вже ясени заснули світлочолі,
Вже ворони накликали біду.
Здавалося, шаблі свистять у полі.
Наснилось: козаки у бій ідуть.
Вдягався вечір в сіру вишиванку,
Криваві рани маками цвіли.
Диміло поле... Плакала на ґанку
Не сивочола -юної краси.
Вже ясени заснули світлочолі.
Грім кулеметів чують уві сні.
Свистіли кулі, засівали поле.
Горіли долі в синьому вогні.
Вдягався вечір в сіру вишиванку.
Криваві рани маками цвіли,
Диміло поле, плакала на ґанку
Не сивочола - юної краси.
Знов ясени заснули світлочолі.
Літопис поля - рани на корі.
Свистять не кулі - солов'ї у полі,
Спочили в травах блискавки-шаблі.
Вдягався вечір в сиву вишиванку.
Криваві рани маками цвіли,
Диміло поле, плакала на ґанку
Не сивочола — юної краси.
***
Буває: вийду за село
І плачу так, що й вітер плаче.
Верби торкається чоло,
А світ не чує і не бачить.
Минуле пахне чебрецем,
Порадник-вітер сльози сушить.
Печаль бездушним камінцем
Мені закотиться у душу.
Вертаю берегом в село,
Вінком заквітчана зеленим.
Спитай, чого мені було?..
А біль затиснутий у жмені.
***
Ходімо у даль веселкою,
Щоб трав не топтати килиму,
Бо вийде, що ми приречені
Годити коханню жертвами.
Ходімо, щоб не спізнитися.
Нагоди не буде іншої,
Веселка не скоро питиме
Джерельну на цьому березі.
Ходімо в добро під хмарами:
Дорогу до щастя сутінки
Сховають думками лютими.
Дивись: і село всміхається,
І люди веселі стрілися.
Ходімо у даль веселкою,
З дощами у мрій полон.
***
Хвороба у моє люстерко
Потворно кривиться.
У воду хлюпнулось цеберко
І звідти дивиться.
А я хворобу зачиню
В кімнату темную.
Цеберком воду зачерпну -
Нап'юсь свяченої.
Вбрання найліпше є у скрині
Злягло - залежалось,
Хвороба звила павутиння
Рясним мереживом.
Шматую рештки пут міцних -
На волю хочеться.
Біжу - не дишеться - біжу,
З людьми вітаюся
І, вітром зломлена, лежу,
А біль всміхається.
У воду хлюпалось відро -
Дістати нікому.
Життя барвінком розцвіло.
А ви помітили?..
***
Сьогодні неба синь яскраво-чиста.
Впаду у полі в трави запашні,
Зів'ю вінок і нанижу намисто.
Зашамкотить підозра в полині,
Знайдеться щастя витвором
трилистим
Провісник з конюшинної сім'ї.
Сьогодні неба синь яскраво-чиста.
Ні зайвих слів, ні помаху крила.
Сьогодні хист володар тільки хисту,
А я владарка літнього тепла.
Сьогодні неба синь яскраво-чиста.
Сьогодні конюшина розцвіла.
СВІТЛАНА ОЛЕКСЕНКО
Народилась 1983 року в с. Турії Новомиргородського району. Нині - студентка філологічного факультету КДПУ імені В. Винниченка.
Вірші пише з дитинства. Друкувалась у районній газеті.
МОТИВ НОЧІ
Бувала я на святі
Сполоханих вогнів:
Там ніч тримала міцно
За віжки ліхтарі.
Торкав вітрисько струни
Невидимі в собі,
Збирав докупи звуки
Черлені й голубі.
Услід глухому тембру,
Як оплески гучні,
В густій зринали темені
Сполохані вогні.
ЗГАДАЙ МЕНЕ
Коли можливо, випадково
Зоря любові обмине,
Ти лиш на мить в своєму
серці
Згадай мене, згадай мене.
Коли в твоїй душі мінливій
Той сірий смуток промайне,
Ти пригорнися до калини
Й згадай мене, згадай мене.
Ти будеш плакати, ридати.
Присниться щастя неземне.
Та лиш, прошу тебе, коханий.
Згадай мене, згадай мене.
О
ЛЕНА РАЦ
Народилась 1989 року в м. Світловодську. Нині –учениця
6-го класу загальноосвітньої школи № 9. Вірші пише з 5-го класу.
ДВА ПЛЮС ДВА
Мені на долоню
Упали з хмаринки
Дві білі сніжинки.
Та ще дві сніжинки.
А разом виходить
Якась дивина,
А разом виходить -
Краплина одна.
ПРОГУЛЯНКА
Разом з мамою і татом
Ми катались на санчатах,
Потім бабу ми зліпили,
З моркви носа їй вчепили,
Аж замерзли в нас долоні.
Стали щоки й ніс червоні.
- Годі гратись, -
мовив тато, -
Гайда хутко знов до хати!
ЧУДОВА ЛЯЛЬКА
Що не день, то в мене й справа —
Невідкладна і цікава.
В мене лялька є чудова.
То ж потрібна їй обнова.
Гладдю, хрестиком, в торочку
Я їй вишила сорочку.
Ще сплела їй черевички
І пошила дві спіднички.
Ляльку я сама вдягла
І гуляти повела.
Сяють щастям в неї очі,
Мов подякувати хоче.
ЗАБІЛІЛИ СНІГИ
Стала зима вже на ноги
Там, де шуміли луги,
Там, де пилились дороги,-
Знов забіліли сніги.
Сніг на кущах верболозу,
Снігом укриті хати...
Як тепер Діду Морозу
Наше село віднайти?
Вранці до гаю стежинку
Нам протоптати довелось.
Щоб і до нас на ялинку
Теж завітав Дід Мороз.
І
ННА КАТАШОВА
Народилась 1983 року у м. Кіровограді. Закінчила загальноосвітню школу №32.
Нині - студентка філологічного факультету КДПУ імені В. Винниченка.
«ЦЕ НЕ ЗВЕТЬСЯ ВЕСНОЮ МОЇХ ПОЧУТТІВ»
Це не зветься весною моїх почуттів,
І не зветься журбою цвітіння садів,
Навіть сонце — яскрава, палаюча зірка –
Це не місяць, у сяйві якого так гірко.
Твій волошковий погляд не знайде мого,
Мабуть, інший мені подарує його.
Твої руки, палкіше за пекла вогонь,
Не зігріють моїх вже замерзлих долонь.
Твої спраглі вуста не торкнуться моїх.
Мабуть, з іншим я вип'ю цей бажаний
гріх.
Та нехай з неба ясного вдарить, мов грім,
Твоє слово, мій милий, - і я відповім:
«Це не зветься весною моїх почуттів,
І не зветься журбою цвітіння садів.
Навіть сонце - яскрава, палаюча зірка –
Це не місяць, у сяйві якого так гірко».
***
Я ще кружляю в світлих снах.
Ще в пахощах трави весна,
Ще навкруги - птахи та мрії –
Незмінні березневі мрії -
Та з неба янголи без тіні.
Іще роса, іще світанок,
Іще попереду мій ранок –
Той ранок, що без зайвих слів
Мені подарувать зумів
Вінок квітневих чудо-днів.
В очах лише небесні хвилі,
В думках лише бажання милі;
І тільки травень-чародій
Не знайде тих волошок-мрій
У полі сонячних надій.
НАДІЯ
Її чарує гуркіт моря
І кличуть чайки в дальній
край,
В думках вона малює гори,
Шепоче сонцю: «Не
зникай».
Вона сліпа. Та є надія
На те, що сонце зійде знов,
Здійсниться заповітна мрія,
Не зникне віра та любов.
І запалає серце ясно,
Як те світило угорі,
І скажеш ти: «Життя
прекрасне!
Моє життя ще на зорі !»
ВАЛЕНТИНА КОТОВЩУК
Народилася 1985 року у селі Паліївці Маловиськівського району. Нині навчається у маловисківській гімназії.
Перші вірші написала у 5-ому класі. Друкувалась у районній газеті. Член літстудії «Степова криниця».
ЧОГО Я БОЮСЬ
Хто - грози,
Хто - сльози,
Хто - вітрів.
Хто - туманів.
А я дуже боюсь,
коли дощ за вікном,
В хаті темно,
а поруч немає мами...
ВЧИТЕЛЯМ
Бринить на подвір'ї дзвінок малиново,
Каштани і клени вже тчуть килими,
А Вам, мій учителю, знову і знову
Весну зустрічати й чекати зими.
За паморозь сиву на стомлених скронях.
За посмішку щиру і дотик руки,
За серце, що ви принесли у долонях,
За те, що для мене ви - другі батьки.
За працю невтомну, недоспані ночі,
За зморшки глибокі на вашім чолі.
За руки ласкаві і лагідні очі
Спасибі вам, рідні мої вчителі!
МАТЕРІ
Матіоловим квітом скотилися
сльози з-під вій,
Павутинням на скронях чи смуток
лежить, чи печаль...
Мамо, коси твої замітає уже сніговій,
А з очей пробивається розпач,
самотність і жаль.
Не сумуй, моя втіхо, і серце собі не ятри.
Всі дороги, нарешті, з'єднаються
знову в одну.
Хай шмагають мій одяг холодні
сердиті вітри,
До очей твоїх, рук твоїх, сліз твоїх
я повернусь.
СИМФОНІЯ ЗИМОВИХ ВЕЧОРІВ
Вона сплела мелодію із звуків:
Сніжинок шепіт, хрускіт з-під чобіт,
Шум вітру, льоду дзвін, дитячі гуки,
Верби рипіння і старих воріт.
І без аплодисментів, без заплати,
Не ради слави чи красивих слів
Зима мені зібралася зіграти
Симфонію зимових вечорів.
ОСІННІЙ ТАНОК
Тихо.
Лист у вальсі кружляє повільно.
Вихор.
Вже не вальс, а ламбада свавільна.
Листю
Осінь танго жагуче зіграє,
Хисту
У людей вона не позичає.
Ноти
Вітер з парку жене на дорогу.
Хто ти?
Та це ж листя обплутує ноги.
Тихо.
Жовтий вальс - розставання бравада.
Вихор.
Вальс... Чи танго... Чи справді ламбада?..
ДІАННА НАТХІР
Народилась 1988 року. Нині навчається в 7-ому класі загальноосвітньої школи №5 м. Світловодська.
Вірші почала писати в 10 років.
ТЕЛЕФОН
Телефон стоїть у хаті,
Ним дзвонити любить тато.
Мама теж дзвонити
любить,
А мене від нього нудить.
В мене голова болить,
Адже він весь день
дзвенить.
А як правду говорити -
То і я люблю дзвонити.
РІДНА МОВА
Ти мову рідну бережи.
Сприймай її серденьком.
Чужих словечок не кажи,
Лиш ті, що чув від неньки.
О мово чудова, надіє –
Душа моя квітне й радіє.
Багато хто тебе забув
І навіть зневажає.
Неначе грім якийсь прогув
Над нашим рідним краєм.
О мово чудова, надіє –
Душа моя квітне й радіє.
ГАЛИНА МЕЛЬНИК
Народилась 1982 року у містечку Добровеличківці. Закінчила школу із медаллю.
Нині студентка філологічного факультету КДПУ ім. Винниченка.
РОЗДУМИ ПРО СУЧАСНЕ СЕЛО
Стогне земля, незасіяна, дика, пустельна,
Колгоспна чи фермерська - їй все одно.
І де не ступнеш - всюди пустка пекельна.
Де ж те село, мальовниче, прекрасне село?
Де ті сади молодії, городи врожайні.
Ферми дзвінкі, стоголосі просторі лани?
Де твої люди, часе байдужий, загаяний?
Чом не сміються, а стогнуть, ридають вони?
Чорні та темні, спочинку не мають ніколи.
З ранку до ночі все творять немудрі діла.
І серце щодня їх проймається сумом і болем.
Що слави і шани за труд цей одвічний нема.
Вклоняюся низько тобі я, трударю завзятий.
За тебе молюся, за працю твою на ріллі.
Сплету з золотого колосся пшениці, як свято,
Як сонце, вінок для усіх хліборобів землі.
ВІКТОРІЯ БАРАБАНОВА
Народилась 1982 року у Кіровограді. Закінчила гімназію №9. Нині –студентка факультету іноземних мов КДПУ ім.. В. Винниченка.
Вірші пише з 9-го класу. Член літературної студії «Прометей».
***
Тобі не можна плакати -
І ти це знаєш.
Тобі не можна слабшати -
Ти розумієш.
Тобі не можна забувать -
Ти пам'ятаєш.
Тобі не можна помирать -
Ти помираєш.
Не плачеш.
Розумієш.
Пам'ятаєш.
Але не вмерти неможливо —
Ти й це знаєш.
ВОГОНЬ - ЛЮДИНА
Вогонь - людина
У серпанку жовтих снів.
Вогонь - людина.
Кожен - тисяча вогнів.
Вогонь - бажання,
Пристрасть жару і біди.
Вогонь - страждання
Серед криги та води.
Вогонь - стремління:
Де мета - туди іти.
Вогонь - цвітіння:
Жодній квітці не цвісти.
Вогонь - життя:
Без розрахунків, зайвих дум.
Вогонь – життя,
Заграва, усмішка і сум.
Вогонь - це сила,
Сила смерті і життя.
Вогонь - це сила
З сьогодення в майбуття.
Вогонь - людина
У серпанку жовтих снів.
Вогонь - людина!
Кожен – тисяча вогнів!
***
Моя країна - бідна серед злата.
Моя країна - бідна і багата.
Багата серед злата й оксамиту,
А бідна й квола, дітками побита.
Своїми ж дітьми... Леле моя, леле!
Степи широкі та лани зелені,
Земля кривава і вода з сльозами
І небо миршаве в століть на зламі.
Країна втікачів-синів гукає –
Вони глухі... А мати помирає.
КРИЛА
Ці крила... Білі крила.
Що прагнуть висоти.
Як мрія дика й сміла,
Як намір золотий.
Літать не заборонено.
Повземо ж по землі...
Й пресвітлим скнієм спомином.
Що ми б літать могли.
ВИДАЙКО МАРІЯ
Н
ародилась 1985 року в місті Києві. Навчатися мистецтву почала в народній студії «Соняшник» кіровоградського обласного дитячо-юнацького центру у відомої художниці І. М. Зантарії.
Малюнок на обкладинці створила молода художниця Марія Видайко. її роботи друкувалися в газетах "Народне слово", "Робітнича газета", "Чому?" "Вечірня газета". Дипломант обласних, республіканських та міжнародних конкурсів дитячої творчості. Зараз навчається в 10 класі середньої школи №6. Участь в оформлені збірки
"БІЛІ КРИЛА" - дебют Марії в книжковій графіці.