Іван Липа
Початкову освіту майбутній письменник здобув у гімназії №4 міста Одеси. Згодом вступив до Новоросійського (Одеського) університету на юридичний факультет...
Наприкінці 1917 року, Ю. Липа вступає до лав організованої полковником Іваном Луценком та підполковником Всеволодом Змієнком Гайдамацької дивізії, у її перший пластунський курінь; бере участь у грудневих 1917 року та січневих 1918 року боях із більшовицькими заколотниками на вулицях Одеси.
"...Ми такі упиті
Тим, що Вона є знов, -
Що нам наші забиті
і наша кров?
Ми такі всі повні щастя
У сей великий час,-
Сподобись, земле, Причастя,
Сподобись, земле, нас!
Чорний орел Мазепи
Покидає сонні Яси -
Покиньте барви, крепи,
Золото і всі прикраси!
Станьте кожен спокоєн
У лави, що в сяйві мітів:
Се - Українець-Воїн
Ворота помітив.
І в краю, де все клекоче,
Він побіди сіє,
Б'ючи межи очі
Тебе, Росіє!..."
В останніх числах 1918 року Юрій разом із батьком подається до Києва, а згодом через Вінницю, Кам'янець-Подільський, Станіслав, Львів - на еміграцію до Тарнова (Польща).
"... Вони розсипались по гранітах Європи,
Як стовпи іскор з огню Великої легенди.
Гостроокі шофери з Авеню д'Опера,
Що бліднуть од радости на звуки заблуканих вистрілів,
Сірі шахтярі на Шлеську, що в мокрих підземеллях,
Чують дзвони останньої години чужинців,
Лісоруби в Бразилії, студенти в Празі,
Фармери Канади, робітники на Кубі,
Вірять, задихаючися від хворостей, утоми і порожнечі:
"Ми бились не надаремно!"
1922 року Юрій вступає до Познанського університету на медичний факультет. В цей же час продовжує займатись літературною і громадсько-політичною роботою...
***
Любов - то завжди є нещастя. То - мала річ.
Як блиск оголення, як пісенька в забаві,
Як лінія двох тіл, що в'януть і брунькують,
Як крики похотей, перекупок на ринку,
Що простягають м'яса м'які і криваві.
Любов - то завжди є нещастя. Ось коханець
Без слави й без відваги, в плачу й викривлянню
І день, і ніч біжить від псів оскаженілих,
І день і ніч в утечі. А ті пси - то з нього.
Любов - нещастя завжди. Ось дівоча мрія,
Дівоча віра в рід свій і у вищість світла
Задушена нежданно, як княжна - постеллю,
Знівечена навік жагою, що нужденна.
Любов - нещастя і мала річ. Та буває раз,
Лиш раз ударить дзвін (мов з-під води ті звуки),
І все дрижить тоді в тобі, і все є чисте,
І все пливе в тобі, мов дуже тихий гимн.
І бачиш сам себе, як спішно утікають,
Мов біси злякані, і похоті, і страхи.
А потім - як огонь. З огню ж пливе земля,
Наново створена, а в ній лиш - Вічна Пристрасть.
Скінчивши навчання в університеті, розпочав стажування у Данцигу. В 1928 році Юрій Липа пройшов однорічний курс навчання у Школі військових підхорунжих польської армії, після чого в 1929 році закінчив Вищу школу політичних наук при Варшавському університеті.
Переїхавши на постійне проживання до Варшави і розпочавши там власну медичну практику, Юрій стає натхненником і організатором літературної групи "ТАНК", відгалуження "празьської поетичної школи". Велика віра у вищу ідею України, її традиції, духовні сили, роль у Європі, праця над власним стилем, боротьба з провінційністю, малоросійським шароварництвом і сльозливою ліричністю - ось основні гасла і принципи, за якими жили і творили молоді "танківці" (Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, А. Крижанівський, О. Теліга, Б. Ольхівський, П. Зайцев, В. Дядик та інші ). Довоєнні роки Юрія наповнені також і великою, плідною працею як у царині медицини, так і в областях історії та філософії.
Навіть у несприятливий час воєнного лихоліття Ю. Липа разом із професорами І. Шовгенівим, В. Садовським, Л. Биковським та В.Щербаківським у 1940 році створюють у Варшаві Український Чорноморський Інститут - науково-дослідну установу вивчення і прогнозування політичних та економічних проблем, що постануть перед Україною після здобуття незалежності.
"Перемагати непомітно - то найбільше;
Зростати звідусіль, просторитись, і потім
Покрити все собою, все непевне - взяти,
І вищитись, як твердь небесна.
Утвердитись
І з Богом тільки розмовляти у молитві".
Постать Ю. Липи була настільки значущою, що в 1943 році гітлеровці, продовжуючи загравати з національними патріотичними силами (активно формувалися РОА, СС "Галичина", прибалтійські формації у складі вермахту - О.Я.), привезли його до Берліна. І там один із керманичів рейху запропоновав очолити маріонетковий уряд України. Юрій відмовився. І, на диво, залишився живим...
"Коли прийшла пора і ти дозрів
У муках днів, у боротьбі з собою,
Як образ берегів в імлі, на морі, -
В одній хвилині з'явиться тобі
Твоє призначення земне і зміст.
То лиш приходить раз, але назавжди.
Не стерти образу цього тобі,
Ти не втечеш, дивись вперед - і знай:
Одно тобі зосталось тільки: жити ним,
І сповнитися ним, воно - від Бога.
Як же ж не вчув призначення свого, -
Ти ще не жив, і ще не вартий вмерти".
У травні 1943 року Юрій Липа одержує категоричний ультиматум від польської Армії Крайової з вимогою негайно покинути Польщу.
На Захід? Вирішує від'їхати до України...
"...Як злотий дзвін монастиря,
Співає пристраснеє літо,
І неба синього зоря
В мені захована укрито.
В цвітучій мудрості доріг
Мене сповили сонні міти
Про дні, що йдуть, що я не встиг
Ще, сміючися, покорити".
"Зорі великі дрижать в оксамитному, чорному небі.
Віти дерев понад ставом, як сіті. Співають женці...
Ноче єдина, дай з чаші твоєї напитись спокою!
Зблизився час, коли серце здригнулось в великій потребі,
В дивній потребі сказати, як глибоко жило й любило...
Падає тінь десь згори. Велетенський, як обрії, птах,
Невисловимости птах розгортає і згортує крила,
В чорнім польоті своїм, понад серцем моїм, понад гаєм,
І понад зоряним шляхом у синьому небі безкраїм".
Його книги з'являлися на полицях яворівської книгарні і не залежувалися. Від осені 1943 до літа 1944 вітрину цієї книгарні прикрашала його праця "Розподіл Росії".
Напередодні вступу червоних військ Ю. Липі ще раз запропонували емігрувати. Він відмовляється...
"Україно, рівнино жорстокого бою і слави,
Мов надхненне знамено, сколихане в сонце, угору,
Краю знаків зловісних і віщих, таємних і дивних,
О, прокляття моє богорівне, прокляття простору!
Ти у душах сумирних, як дим, як пожар, як нещастя,
Як залізнеє поле, крівавим засіяне цвітом,
Ти дзвениш і даруєш привітом нас дужих і сильних,
Ти печалью безвластя так будиш, і рвеш, і бадьориш!
Із глибин давнини, що без меж і без міри донині,
Наче крик соколиний палає нам трепет беззвучний,
Се пороги, се - кручі, се - море кричить навздогінці.
..........................................................................................
..........................................................................................
..........................................................................................
... Він не повернувся. Два дні шукала дружина Юрія, розпитувала в Яворові, Краківцях.
22 серпня 1944 року тіло Юрія Липи, запорпане у сміття, було знайдене селянами на постерунку в селі Шутови, за чотири кілометри від оселі письменника. Тіло було поколоте багнетами, руки і голова потрощені кольбами рушниць, кастровано власними хірургічними інструментами...
Вночі з пересторогами - за християнським звичаєм, лише без дзвонів - люди поховали Юрія на цвинтарі села Бунова, під черешнею, скраю.
Людська душа, як дерево гіллясте,
як дерево гіллясте при дорозі.
І з вихором дорожнім прилітають
і осідають біси на деревах.
В гущавині привітній і зеленій
побачиш - блисне з ізмарагду око
або, обважене надміром бісів,
і жовкне, й гнеться дерево додолу.
Ідеш задуманий в алеї душ людських
і оглядаєш ці гримаси й вихиляси,
бо ж то так рідко струнчиться і квітне
душа, як дерево, очищена громами ...
..............................................
"І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: - Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: - Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з'єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя...
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
- Так, це була людина, - й відійдуть, обнявшись..."
Василь Герасим'юк (1956)
* * *
Я прокинувся в серпні
з холодних космацьких отав...
І в багряному Києві як би мені не жилося,
це неспинене місто дитинства твого –
як волосся,
я над росами вгледів
і в росах космацьких зібрав.
Наче буковий ліс,
я під ранок шепочу: “Не плач...”
Я нагадував блазня і сном,
і премудрістю лісу...
А на жовтому склі тебе
знову закутало місто –
все із літер малих,
як гарольд, коли йдеться про плащ.
Теплі камені осені.
Ранок! – на запах, на гул.
Плечі голі, як сіно...
І видно ж тебе – на півсвіта!
Ти на вранішнім вітрі лежиш...
Ти лежиш розповита,
як роса!..
Так лежиш ти одна,
з тих, що знав і забув.
...Та невже не притулю ніколи
до жовтих озер
два листки?..
Все летять,
пропадають у леготах, стуках
на світанку,
коли доростаєм до тих,
що на буках...
ніби вчора...
Ще тепле каміння
плечима повзе.
Що ж, ми в серпні живем.
У повітрі, де кожен згорав.
Тут багато від кожного.
Тільки під ранок не досить...
Втім, це, може, тому,
що душа на світанку попросить...
І такої попросить –
з холодних космацьких отав.