Серед зазначених типів прізвищ, в тому числі й пріз­вищ на -енко та -ук(-юк),

-чук, абсолютну більшість ста­новлять утворення, що в минулі віки побутували як патроніми, тобто імена по батькові. Від імені матері наймен­ня дітей утворювались дуже рідко, головним чином у тих випадках, коли жінка рано лишалась вдовою і ставала главою сім'ї (поширене прізвище Вдовиченко, Удовичен­ко). Тому серед основних типів українських прізвищ най­менування, похідні від жіночих імен, представлені неве­ликою кількістю утворень: Ганненко, Катренко, Марусенко, Мотренко, Настенко, Пазенко (від Пазя — здріб­ніле від Палажка), Улитенко, Явдощенко, Гандзюк, Ма-ланчук, Паращук, Химчук та ін. Дещо вищий процент похідних від жіночих імен виділяється в групі прізвищ на -ак (-як): Ганусяк, Ганущак, Мариняк, Марунчак, Ма-рущак, Марусяк, Настасяк, Паращак, Хим'як і т. ін., що локалізуються у Наддністрянщині.

Можна виділити також одну невелику за обсягом ант-ропонімічну групу, основу якої становлять жіночі іме­на — це група прізвищ із суфіксом -ич: Ганнич, Горпинич, Зінич, Катрич, Кулинич, Магдич, Маринич, Маренич, Мартич, Марусич, Мотрич, Оленич, Христич, Яри-нич та ін. Зазначені антропоніми найчастіше зустріча­ються в закарпатському регіоні. На Закарпаття як імо­вірний територіальний осередок виникнення зазначеного прізвищевого типу вказує й низка прізвищ на -ич, твір­ною основою яких виступають характерні для закарпат­ських говірок назви заміжніх жінок на -ул(я): Вовкулич (від Вовкуля, дружина Вовка), Данкулич (від Данкуля),Дзямулич (від Дзямуля), Лешкулич (від Лешкуля), Цапулич (від Цапуля), Панкулич (від Панкуля), а також назви жінок на -аня: Пироганич (від Пироганя — дружина Пирога).

Найменування заміжніх жінок з суфіксом -иха висту­пають твірною основою групи західноукраїнських пріз­вищ на -ишин, -ишинець типу Гринчишин (первісно «син Гринчихи»), Дмитришин, Ільчищин, Романишин, Юрчи-шин, Фединишинець, Япишин та ін. Цей тип прізвищ є характерною рисою антропонімікону галичан.

Якщо розглядувані антропонімічні групи побутували в час виникнення як найменування вдовиченків, то пріз­вища, утворені від жіночих імен за допомогою іменнико­вого суфікса -ій, мали інше значення. За спостережен­нями ІО. К. Редька, «прізвища типу Марусій, Парасій, Калинчій були, здається, первісно глузливими наз­вами (на зразок «бабій», «плаксій») парубків, що зали­цялись до Марусі, Парасі чи Калинки». До цього можна додати, що в зазначену Групу входять іронічні прізвиська чоловіків за жіночим ім'ям, яким їх наділяли сусіди у тих випадках, коли жінка як особистість перева­жала чоловіка. «Довідник українських прізвищ» Ю. К. Редька фіксує такі прізвища розглядуваного типу: Галій, Гандзій, Гаиій, Паращій, Химій, Хоптій, Пазій (від Пазя, здрібнілий варіант імені Палажка), Тацій (від Таця — здрібніле від Тетяна), Мартій, Мотрій та ін. Семантично близькими до них є прізвища Бабій, Мамій, Плахтій.

Щодо чоловічих імен, то вони стали твірною основою величезної кількості прізвищ. Лише група прізвищ, по­хідних від імені Іван і його різноманітних варіантів, на­лічує десятки, а може, й сотні одиниць: Іваненко, Іванченко, Іваничук, Іванович, Іванів, Іванина, Іваниця, Іванишин, Іваньо, Іваночко, Іванчо, Іванисенко, Івасюк, Івашенко, Івашко та ін. Прізвище Іванов належить до най­поширеніших російських прізвищ. Тільки в Москві меш­кає близько 90 тисяч Іванових, серед яких майже тисяча є повними тезками — Іванами Івановичами Івановими.

Якщо прізвища, утворені від імен за допомогою пат­ронімічних суфіксів -ич,

-ович, -евич, -енко, -ук (-юк), -чук, -ак(-як), -чак та деяких інших, перш ніж перейти до класу прізвищ, минули стадію побутування у функції імен по батькові, то ряд інших типів українських прізвищ утворився безпосередньо від розмовних варіантів церковно-християнських імен. У ролі прізвищ було офі­ційно закріплено багато здрібнілих форм імен з суфік­сами -ко: Гринько, Гурко, Данько, Зінько, Ілько, Левко, Лесько, Мацько, Мисько, Панько, Сенько, Стецько, Тронько, Фесько, Харко, Юрко, Ясько, Яцько та ін.; з су­фіксом -ик (-чик): Андрусик, Василик, Грицик, Данилик, Костик, Мигалик, Миколайчик, Петрусик тощо; -ець: Богданець, Василець, Гринець, Якубець; -унь: Павлунь, Петрунь, Федунь; -усь:- Павлусь, Петрусь; згрубілі форми імен з суфіксами -ина: Іванина, Яцина.; -хно: Івахно, Міхно та ін.

Надзвичайне розмаїття типів українських прізвищ виявляється і у великій групі іменувань, що вказують на ремесло, професію, вид заняття першого носія прізвища. Народні найменування осіб за родом діяльності збері­гають, зокрема, такі популярні українські прізвища, як Швець (і похідні від нього Шевченко, Шевчук, Шевців, Шевчишин), Гончар (Гончаренко, Гончарук), Кравець (Кравченко, Кравчук, Кравців), Мельник (Мельниченко, Мельничук), Мірошник (Мірошниченко), Ткач (Ткаченко, Ткачук), Колесник, Колісник (Колесниченко, Колісниченко), Скляр, Шкляр (Скляренко, Склярук, Шкля-рук), Килимник, Шкіряк, Шаповал (Шаповаленко), Шабельник, Ґонтар (Гонтаренко, Гонтарук), Дігтяр (Дігтяренко, Дігтярук), Різник (Різниченко, Різничук), Стороженко, Лоцманенко, Чабан (Чабаненко), Пастух (Пастушенко); Чумак, Коновал (Коноваленко, Коно-вальчук), Гайдай (від «пастух овець», Гайдаєнко, Гайдар-Гайдай), Стадник (Стадниченко, Стадничук), Че­редник (Чередниченко), Олійник, Пивовар, Лимар (Ли­маренко, Лимарчук), Римар (Римаренко, Римарук), Ку­хар (Кухаренко, Кухарчук), Кухта (від кухта «кухар­чук», Кухтенко), Табакар та ін.

Деякі прізвища походять від жартівливих прізвиськ людей тієї чи іншої професії, ремесла. Просторічними кличками теслярів були первісно прізвища Дубогризенко, Короцюпенко, Корощупенко; мельників — Мукосієнко. Крупидеренко, Жорноклевенко; шевців — Тягнишкіра, Тягнишкура; різників — Козоріз, Козолуп; склярів — Шклобій; кушнірів — Кошкодав.

Народні назви співців і музикантів спричинились до появи прізвищ Кобзар, Кобзаренко, Співак, Скрипник, Скрипниченко, Дудик, Дудник, Цимбал, Цимбалюк та ін.; специфічну групу «музикальних» прізвищ становлять утворення на -іст, -ист

(-іста, -иста): Басістий, Капеліс-тий, Органістий, Гуслистий, Цимбаліст, Цимбаліста тощо.

Церковнослужителі різного рангу представлені в та­ких прізвищах, як Дяк, Дяченко, Дячук, Попенко, По­пик, Паламар, Паламарчук, Паламаренко, Пономар, Пономаренко, Титар, Титаренко, Титарчук, колишнє міське й сільське начальство — у прізвищах Війт, Войтенко, Пустовійт, Комісар, Комісаренко, Возний, Ратушний, Ратушняк, Гуменний, Гуменюк, Присяжний, Присяжнюк і т. ін.

У окрему групу виділяються прізвища, походження яких пов'язане із перебуванням їх перших носіїв у Запо­різькій Січі: Запорожець, Запорожченко, Козак, Козачук, Козаченко, Січовик, Кошовий, Хорунжий, Хорунженко, Довбиш, Пушкар, Пушкаренко, Гармаш, Гармащук, Гармашенко та ін.

Про часи Гетьманщини нагадують прізвища Гетьман, Сердюк («гетьманський охоронець»), назви народних месників дійшли до нашого часу у прізвищах Гайдамак, Гайдамака, Дейнека, Левенець.

Чималу групу становлять антропоніми, похідні від назв осіб за етнічною приналежністю: Литвин, Литвиненко, Литвинчук (литвинами на Україні називали не лише литовців, а й білорусів), Турчин, Турченко, Турченяк, Москаль, Москаленко, Циган, Циганенко, Циганчук, Лях, Ляшенко, Чех, Чешко, Молдаван (Молдован), Воло­шин, Татаренко, Татарчук і т. ін. Слід зауважити, що да­леко не завжди перший носій такого прізвиська належав до неукраїнського етносу. Досить було кому-небудь пус­титися на якийсь час у мандри до іншого краю, щоб піс­ля повернення одержати від земляків відповідне пріз­висько. Згадаймо, як пояснює своє наймення кобзар з Шевченкової поеми «Гайдамаки»: «Та я й не волох; так тілько — був колись у Волощині, а людей звуть Воло­хом, сам не знаю за що». Прізвисько Москаль могло бути первісно найменуванням росіянина (як у п'єсі І. Котляревського «Москаль-чарівник»), але частіше так називали в народі солдатів, які відслужили в царській армії (порівняймо найменування героя поеми Т. Шевчен­ка «Москалева криниця»). В той же час на інонаціональне походження першого носія могли вказувати такі прізвиська як Німий, Німець (і похідні — Німенко, Німченко, Німчук), оскільки німи­ми в народі називали не тільки людей із вродженим ка­ліцтвом, але й зайшлих іноземців, які говорили незрозу­мілою мовою (порівняймо етимологічне значення слова «німець», «німота»).

Вихідців з інших областей України первісно познача­ли такі найменування, як Бойко (похідні Бойченко, Бойчук), Волинець, Подолян, Гуцул, Гоцул (похідні Гуцуленко, Гоцуленко), Поліщук, Віштяк (Віштак, Виштак— «прізвисько подільського селянина ближче до Кам'янця за те, що, поганяючи коней, кричать «віштя!» (Б. Грінченко). У прізвищах може зберігатися пам'ять про дав­ні територіальні назви, що належать далекому минуло­му. Так, «Реєстри всього війська запорізького» неоднора­зово фіксують прізвищеве найменування Болоховець, генетично споріднене із назвою давньоруської Болохівської землі, яка зникла з сторінок літописів ще в 1262 р. після драматичної боротьби Данила Галицького з болоховцями.

Група прізвищ з суфіксом -ець вказує на вихідців з різних міст України: Богуславець, Бориславець, Батуринець, Гайсинець, Канівець, Козинець, Мглинець, Полта­вець, Уманець, Хоролець, Чигринець та ін.

Назва мешканців міста Коломиї, відомого багатими соляними промислами, стала загальною назвою добувача або торгівця сіллю (порівняймо у народній пісні «Ой чи ти козак, чи ти чумак, чи ти коломиєць? передай мені хоть сухарь на гостинець»), яка ввійшла і до українсько­го антропонімікону.

Говорячи про походження сучасних українських пріз­вищ, не можна оминути й таке важливе їх джерело, як вуличні прізвиська. Генетичний зв'язок із прізвиськом за­кріпився в самому значенні українського слова «прізви­ще». Інше походження має російське слово «фамилия», запозичене через польську або німецьку мову з латин­ського — «домочадці, родина». Щоправда, слово «фамилия» почало вживатися лише з часів Петра І, до того друге найменування людини позначали в російській мові словом «прозвище».

Прізвиська, в тому числі й спадкові, були невід'ємною рисою сільського народного антропоншікону. Пока­зово, що навіть офіційне закріплення прізвищ не змогло витіснити вуличні прізвиська, які дожили до нашого часу. Мешканці багатьох українських сіл, крім прізви­ща, мають вуличне прізвисько, причому останнє нерідко є більш вживаним серед односельців. Паралельне побу­тування офіційного й вуличного прізвища відзначає як типову рису сучасного закарпатського антропонімікону П. Чучка: «Поняття «прізвище» народним масам було нав'язане адміністрацією, до того ж досить пізно. Самі слова, які нині правлять за прізвища, односелам найменовуваного здебільшого добре відомі, але якоїсь принци­пової різниці між прізвищами та спадковими прізвиська­ми сільське населення не робить. Найсуттєвішу різницю між прізвиськами та прізвищами воно вбачає лише в тому, що перші відповідають на питання «Як ся кличе?», а другі — на питання «Як ся пише?».

Відмінність між двома видами додаткового наймену­вання людини має чисто юридичний характер — прізви­ще є офіційним, документальним найменуванням, вулич­не прізвисько побутує лише в усному мовленні. У мину­лому в багатьох селах України вуличне прізвисько, по­ряд з офіційним, носив кожен мешканець села, нерідко одна й та ж особа мала два або й більше прізвиськ. Про це розповідає, наприклад, письменник В. Минко в авто­біографічній повісті «Моя Минківка»: «Українське село вигадливе на прізвиська. Причепить кличку — і носи на здоров'я усе життя. Мій тато з юнацьких літ почав жити з трьома найменнями: Петро Минко — за метрикою а Петро Школьниченко і Петро Святий — по-вуличному. Святим прозвали його за те, що він до старості співав у церкві на криласі і за все своє довге трудове життя не пив, не курив, ніколи погано не лаявся».

За будовою і значенням твірних основ прізвиська майже не відрізняються одне від одного, і межа між ними визначається лише юридичним статусом. Антропонім, який в одній місцевості виконує роль офіційного прізви­ща, в іншій побутує як вуличне прізвисько. Для прикла­ду можна порівняти прізвища й прізвиська деяких сіл на Вінниччині, Миколаївщині та Кіровоградщині, записані автором цих рядків під час експедицій 1967—1968 рр. Жителі села Кіблич Вінницької області, відомі під пріз­вищами Цвігун, Чорний, Мельничук, «по-вуличному» прозиваються Кабак (як пояснюють, прізвисько йде від діда, що був невисокий на зріст і кремезний), Кравець (бо прадід шив кожухи), Лев (як пояснюють односельці, «за особливостями вдачі»). У с. Краснопілка на Віннич­чині в ролі офіційних прізвищ серед старожилів села по­бутують антропоніми Янковенко, Коломієць, Кбсенко, Мартинюк, Мйна, а у функції вуличних прізвиськ — Тереха (прадіда звали Терень), Цюра (від цюра — джура, «козацький слуга», «товариш»), Галушка, Гандзюк, Андрієць, Коцюба.

У селі Курячі Лози Кривоозерського району на Мико­лаївщині здавна побутують офіційні прізвища Варивода, Продай, Когутенко, Плаксивий, і вуличні прізвиська Чай­ка, Іскра, Деркач, Гудзь; у селі Ониськовому того ж ра­йону — прізвища Гонтарук, Багрій, Чечельнйцький і пріз­виська Пугач, Сириця, Лисий, Копійка, Вареник. У сели­щі Новоархангельську на Кіровоградщині серед старо­жилів поширені офіційні прізвища Шевченко, Вбвнянко, Поліщук, Куйбіда, Півень, Ліподат, Паскал, Гулий, Байраченко, Арделян і вуличні прізвиська Корчак, Циган, Молдаван, Тбмак, Бугай, Лановий, Шевчик, Голда, Блю­ма. У селі Бондареве Новоархангельського району відо­мі прізвища Лозовий, Шепета, Гончарук, Яровий, Грабо­вий, Войцехівський, Віденський і прізвиська Калита, Гон­чар, Галай, Турок, Циган, Грабак, Кирпак, Силюк, Гой, Гебза, Заєць, Рабецький.

Отже, на тлі загальноукраїнського антропонімікону офіційні і неофіційні особові найменування не мають від­мінностей ні за типами творення, ні за лексичним значен­ням слів, від яких походять. Слід підкреслити, проте, що в антропонімії одного села кожна з цих двох груп най­менувань часом виявляє тенденцію до відособлення, вна­слідок чого утворюються дві окремі антропонімічні си­стеми, кожна з яких має свою семантичну й структурну специфіку. Для прикладу можна навести антропонімію села Рахнівки Гайсинського району на Вінниччині, де поширені такі старожитні прізвища, як Бондар, Гонча­рук, Шевчук, Кравчук, Іщук, Попик, Юпик, Сіньковський, Грушковський, Крюковський, Новаковський, і вуличні прізвиська Цар, Голод, Самійло, Півень, Орел, Гусак, Рабець, Бульба. Якщо в групі прізвищ переважають най­менування, похідні від назв професій і населених пунк­тів, то в другій — лексеми на позначення птахів. Різнять­ся вони й у словотворчому плані — прізвища представле­ні головним чином утвореннями з суфіксами -ук (-чук) і -ський, а прізвиська — безафіксними найменуваннями, утвореними від загальних слів («цар», «голод», «півень» та ін.) лексико-семантичним способом.

Прізвища та індивідуальні й колективні прізвиська, які здавна побутують в тому чи іншому селі, нерідко до нашого часу зберігають відомості про історію його засе­лення. Так, мешканці села Мізяків на Вінниччині мають колективне прізвисько гуцули, яке, імовірно, вказує на те, що першопоселенці його були вихідцями з гірських районів Карпат. Місцевий переказ про заснування села Берізки Кривоозерського району на Миколаївщині запо­рожцями, які розбрелись степами південної України піс­ля розгрому Запорізької Січі у 1775 р., підтверджує най­поширеніше серед старожилів села прізвище Запоро­жець. Цей же історичний факт опосередковано відобра­жає колективна назва мешканців села Курячі Лози того ж району, яких сусіди прозивають оселедцями.

З інших країв прийшли колись перші поселенці су­сіднього села Гедвилове. Заснували його вихідці з Поль­щі, що підтверджує абсолютне переважання в селі пріз­вищ на -ський (-цький): Крушельницький, Душенківський, Стефанський, Романовський, Чайковський, Матковський, Білявський, Бартковський, Ільницький, Попельницький, Чемерицький, Болтовський, Годловський, Самборський, Козловський, Словіковський, Гловацький, Чеховський, Теліженський. Побутує в селі і прізвище Мазур (за словником під редакцією Б. Д. Грінченка, ма­зур — «поляк з Мазурії»). Назву Мазурове носить сусід­нє з Гедвиловим село. Очевидно, його заснував один з прадідів гедвилівських Мазурів.

Численні подібні факти свідчать про те значення, яке може мати антропонімія у комплексних дослідженнях з історії міст і сіл України. Тому важливим практичним завданням нашої науки є збирання і вивчення місцевих прізвищ і прізвиськ у максимально повному обсязі.

Вуличні прізвиська, значна частина яких побутує сьогодні у поважній ролі офіційних прізвищ, належать до найколоритнішої групи особових найменувань. Вони є своєрідною енциклопедією народного побуту, звичаїв, духовної культури. В них яскраво відбився національ­ний характер українця, його схильність до жарту, доте­пу, веселого, влучного слова. «Серед нашого народу, ска­жу я вам,— пише Є. Гуцало,— трапляються всякі прізви­ща — чудернацькі, химерні, дивовижні, неправдоподібні. Про ніякі — й мови ніякої: вони веселою усмішкою не скроплять вуста, глузливим жаром не запалять очей. А тільки залетіло до вух кому незвичайне чи кумедне прізвище, як, дивись, розгладилися зморшки на обличчі, прокинулося серце, а розум погострішав умить, так і бро­дить, щоб спромогтися на дошкульний жарт, на перчистий кпин чи солоний дотеп.

Тільки в нашому селі небувало багатий урожай на прізвища, які то хлібом, здається, пахнуть, то дьогтем і смолою від них відгонить за верству, а то квіткою — са­довою чи луговою — дурманять. А є прізвища, так би мо­вити, які начебто самі на городі виросли: Буряк, Гарбуз, Гичка, Хміль. Є прізвища, які, либонь, із лісу прибігли та й прилучилися до людського гурту: Лисиця, Вовк, Ведмідь, Борсук. Звісно, не без тих у нашому селі во­диться, що з пташиної зграї: Горобець, Орел, Півень. Було ще в повоєнні часи прізвище Сало, та це Сало ку­дись виїхало на шахти Донбасу, так і не повернулось на­зад. Зате можемо похвалитись Кендюхом — таким Кен­дюхом може повеличатись не кожне село, як і прізвища­ми Макуха, Вареник, Галушка, Довбня, Гайдамака, Буцол, Шепета».

І дійсно, значеннєвий діапазон прізвищ, які походять від вуличних прізвиськ, є надзвичайно широким. Вони могли вказувати на якусь рису зовнішності або вдачі першого носія прізвиська, як наприклад: Безбородько, Білоус, Голобородько, Безух, Безпалько, Бородай, Дзюба, Довгань, Горбаль, Мовчан, Стогній, Шумило, Червонописький (від «червоний писок»), Кривобок, Довгошия, Кирпа, Лисий, Тонконіг, Білоножко, Криворучко, Худаш, Циба, Щербань та ін.

Нерідко причиною виникнення вуличних найменувань людини був якийсь недолік у її вимові, звичка часто пов­торювати одне й те ж слово або вигук тощо. Характер­ним в цьому плані є, наприклад, походження прізвиська Похвап, яке зустрічається в одному з сіл Черкащини. За поясненням односельців, чоловік одержав таке прізвись­ко через свою звичку говорити «дощ похвапав» замість «дощ покрапав».

Певну ваду мовлення відбивала первісно значна час­тина прізвиськ на -ало типу Цокало, Цикало, Цмокало, Цюкало, Штокало, Шокало, Гакало, Няйкало, Хрупало.

Специфічне для певної говірки діалектне слово або вигук, незвичний для мешканців сусідніх областей, може

спричинитися до виникнення колективного прізвиська, яке поширюється на всіх представників говірки. Так з'я­вилися, зокрема, відомі колективні назви жителів Кар­па — бойки і лемки, перше з яких походить від харак­терного для місцевого діалекту вигуку бой (бойє) «їй-богу», а друге — від частки лем «лише, тільки».

Словйгік української мови за редакцією Б. Д. Грінченка фіксує прізвисько подільських селян в районі Кам'янця-Подільського — віштяк, що походить від вигуку «віштя!», яким в цій місцевості понукали коней. Не ві­домо, чи збереглося це колективне прізвисько в сучасних подільських говірках але як індивідуальне прізвище воно побутує і в наш час — Віштяк, Віштак, Виштак.

Є група прізвищ, що відображає якусь особливість одягу: Безпояско, Широкополе, Кривошапка, Рябошапка, Довгопол, Сіроштан, Білоштан; характерну прикмету житла: Безверхий, Заклунний, Новохатський, Острохижа, Кривохижа; особливості розташування житла, сади­би: Заболотний, Загребельний, Зарудний, Луговий, Лісо­вий, Наріжний, Підгорний, Підгайний, Підлужний, Гайо­вий, Долішній, Нижник, Крайносвіт, Царинний і т. ін. Новоприбулу особу могли прозвати Забродою, Забігою, Зайдою, Заволокою, Придибою, Приходьком, Пришляком, Новожилом тощо.

Цікаву групу утворюють прізвища, які походять від назв коней та волів, володіння якими було настільки важливою обставиною селянського побуту, що характер­не для тварини найменування за мастю чи якоюсь іншою ознакою односельці могли перенести на її господаря. Так виникли прізвища Сивокінь, Білокінь, Чорновіл, Рябо-віл, Рябокінь, Громак (від громак «баский кінь»), Чалий (оспіване в народній пісні «Ой був в січі старий козак, На прозвище Чалий»), Багрій (від багрій «сіробурий віл»), Смаглій (від смаглій «віл майже чорної масті»), Мазій (від мазій «віл попелястого кольору»), Чубрій (від чубрій «віл із жмутиком вовни між рогами»), Гулий («безрогий віл або корова»), Гнідий та ін.

На кількість коней у селянському господарстві вказували в час виникнення такі прізвища, як Однокінний і Парокінний, що й досі побутують на Поділлі.

Далеко не завжди первісне значення прізвиськ було позитивним або нейтральним. Використання в ролі прозиванок таких поетичних слів, як Квітка (прізвище письменника Г. Ф. Квітки-Основ'яненка) або Барвінок (таке прізвище відоме в с. Куна на Вінниччині), становлять у народній антропонімії швидше виняток, ніж норму. Ві­домо, що сусіди значно частіше підмічають певні вади, слабості, якісь смішні риси зовнішності, характеру або звички людини, аніж її позитивні риси.

Далеко не кожне прізвище легко піддається тепер по­ясненню навіть у тих випадках, коли основа його прозо­ра. Як пояснити, наприклад, мотиви виникнення таких прізвищ, як Буряк, Куліш, Лобода, Плачинда, Пиріг, Мороз, Стародуб, Качур, Редька, Книш, Цвях, Ковбаса, Король, Апостол, Шелест, Явір, Шабатура та багатьох інших? Можна припускати, що котрийсь із прадідів Тара-пати був неспокійним за вдачею чоловіком (слово «тара-пата» означає «клопоти, неспокій»), Недайкаші чи Недайборща — неподільчивим, а Простибоженко занадто часто повторював слова «прости боже». Проте справжні причини появи цих і багатьох інших прізвищ, в основу яких лягли прізвиська, сьогодні встановити неможливо. Мотиви надання прізвиськ у будь-якому колективі є над­звичайно примхливими. Ось яку історію про походження свого прізвища переповідає, наприклад, колишній запо­різький козак: «Я був дуже прудкий і проворний: одного разу, їдучи з Нових Кодаків у Січ, ми виїхали на високу могилу й, поскакавши кілька хвилин, стали спускатися. Мої товариші пішли втоптаною стежкою, а я надумав іти просто, але курган був дуже крутий, а трава суха, я послизнувся, упав і покотився униз стрімголов, як клу­бок або корж. «Коржем, коржем покотився!» закричали козаки, і з того дня всі мене звали Микитою, а на пріз­висько Коржем. Мій хрещений батько, довідавшись про це, сказав мені: «Нехай буде й Корж»,

Причини значно ширшого, порівняно з іншими наро­дами, побутування серед українців колоритних прізвищ з виразним гумористичним відтінком у значенні слід шу­кати в нашій історії. Адже величезна кількість сучасних українських прізвищ кувалась у горнилі Запорізької Січі. Саме тут вперше виникла потреба офіційної реєстрації великого числа козаків. За звичаями Запорізької Січі новоприбулий до війська повинен був прибрати нове прізвисько, під яким його записували до козацьких ре­єстрів. Під час процедури вибору нового наймення січове товариство мало слушну нагоду повною мірою виявити свою схильність до жарту й дотепу.

Ритуал прийняття до війська новоприбулого козака описує Дмитро Яворницький у праці «Історія запорізь­ких козаків»:

«Прийнятий до лав запорізьких козаків насамперед записувався В один із 38 січових куренів, у той чи інший з них, залежно від власного вибору, й тут же, при записі в курінь, міняв своє власне прізвище на якесь нове пріз­висько, котре дуже часто характеризувало його з зовніш­нього чи внутрішнього боку; цю зміну прізвища робили для того, щоб приховати минуле новоприйнятих у Січ. Часто на запит російського чи польського уряду, чи нема в Січі якогось Іванова чи Войновича, запорізький Кіш відповідав, що таких осіб на Січі немає, а є Задерихвіст чи Загубиколесо, котрі вступили до лав козаків приб­лизно в той час, про який запитують московські чи поль­ські люди. Змінивши ім'я й приписавшись до куреня, но­вачок приходив у той курінь, і курінний отаман у при­сутності козаків відводив йому місце завдовжки три ар­шини й завширшки два, кажучи при цьому: «От тобі й домовина! А як умреш, то зробим ще коротшу».

В цій же праці Дмитро Яворницький наводить за пи­семними джерелами цікаві свідчення козаків, що виховувались у Січі з дитинства, про те, як їм давали пріз­виська. Ось одне з них: «Народився я на Україні, у са­мий день Івана Купала, котрого року — не знаю; мій батько, Сидір Пересунько, виховував мене до 9 років, тобто вчив працювати та богу молитися. Потім узяли мене в Січ, де я при пані кошовому був молодиком, а в 20 років мене взяли й записали у військо. У війську на­звали мене Журбою, бо я усе мовчки працював, а після того, як на чатах недоглядів, як поляки нашу здобич від­няли, назвали мене Іваном Присліпою».

Породженням відчайдушного й розкутого духу запо­різького січового товариства є, очевидно, така своєрідна не лише за значенням сполучуваних основ, а й за самим способом творення група прізвищ, що не має аналогій в антропонімії інших слов'янських мов, як Затуливітер, Неїжборщ, Недайкаша, Непийвода, Непийпиво, Підкуй-муха, Задерихвіст, Нагнибіда, Убийвовк, Паливода, Пе­ребийте, Печиборщ, Покиньчереда, Прудивус (Прудиус), Роздайбіда, Цідибрага, Куйбіда та ін.

Традицію наречення новобранців прізвиськом успад-кували від запорізьких козаків учасники гайдамацьких повстань, що знайшло художнє відображення у відомій сцені Шевченкової поеми «Гайдамаки»:

«...А як тебе Зовуть? я не знаю».

«Яремою». «А прізвище?»

«Прізвища немає!» «Хіба байстрюк?

Без прізвища — Запиши, Миколо,

У реєстер. Нехай буде... Нехай буде Голий, Так і пишиї»

«Ні, погано!» «Ну, хіба Бідою?» «І це не так».

«Стривай лишень, Пиши Галайдою».

«Галайда вполовину видуманий». Ці Шевченкові сло­ва можна віднести «є лише до образу Яреми, але й до його наймення, бо навіть якщо власна назва Галайда і не була реальністю народного антропонімікону тогочас­ної Черкащини, то потенційно цілком могла нею бути, оскільки слово галайда вживалось у народнорозмовній мові цієї території із загальним значенням «бродяга, без­притульний». У сучасну поетичну мову слово галайда знову повернулось із загальним значенням, але вже ос­вяченим ореолом Шевченкового образу народного мес­ника: «Прийдіть, мої брати й мої діди, Опришки, запо­рожці, галайди» (Д. Павличко. Вогнище). Але наймення Галайда належить уже іншій сфері— сфері лі­тературної ономастики...

У цьому короткому огляді особових найменувань, що стали основою сучасних прізвищ, ми, звичайно, не змог­ли охопити всі типи українських прізвищ — цього вели­чезного за обсягом і надзвичайно розмаїтого за будовою і значенням основ лексичного шару нашої мови. Хочеть­ся лише ще раз підкреслити, що наше прізвище — це не сухий, позбавлений смислу паспортний знак. Це живе слово, пам'ять роду. І якщо одне прізвище несе в собі іс­торію роду, то всі разом вони складають історію народу.

Прізвища, утворені від особових імен

Артюхович. Прізвище утворилося від особового імені Артюх, яке є розмовною формою хресного імені Артемон (або Артемій) давньогрецького походження.

Вахнюк. Прізвище пов'язане з іменем Вахно — похідною розмовною формою на -хн-о від хресного імені Іван {Іван -»Івахно -» Вахно).

Логинов. В основі прізвища простежується осо­бове ім'я Логин — розмовний варіант хресного імені Логвин латинського походження.

Махневич. Прізвище утворене від особового імені Махно, що є похідною розмовною формою на -хн-о від застарілого (рідковживаного) хресного імені Єпімах, запозиченого з грецької мови.

Мацько. В основі прізвища — особове ім'я Мацько — розмовний варіант хресного імені Матвій дав­ньоєврейського походження.

Мелешко. Прізвище утворилося від імені Мелешко, що є розмовною формою хресного імені Мелетій давньогрецького походження.

Панків. Прізвище пов'язане з особовим іменем Панко. Панко — це похідна розмовна форма хресного імені Пантелеймон, запозиченого з грецької мови.

Шимчйшин. Прізвище утворилося від особової назви Шимчиха; буквально означає "син Шимчихи". Шимчиха — це дружина чоловіка на ім'я Шимко.

Юхневич. В основі прізвища — ім'я Юхно, похід­на розмовна форма на -хн-о від хресного імені Юхим давньоєврейського походження.