Прізвища – не примха. Сучасне прізвище та повне офіційне найменування людини. Процес виникнення і усталення прізвища

Про що розповідають прізвища

ЗМІСТ

Прізвища – не примха.
Сучасне прізвище та повне офіційне найменування людини.
Процес виникнення і усталення прізвища.
Розмаїття типів українських прізвищ.
Вуличні прізвиська.
Прізвища, утворені від особових імен.
Прізвища, утворені за специфічними індивідуальними ознаками першого носія.
Прізвища, утворені від назви заняття, посади.
Прізвища, утворені за місцем проживання.
Прізвища, що вказують на обставини появи дитини в сім’ї.
Прізвища спірного походження.
Використана література.

ПРО ЩО РОЗПОВІДАЮТЬ ПРІЗВИЩА

Ім'я родини — це і перша згадка, і загадка в естафеті поколінь.

А. Непокупний
Прізвищем називається оформлена офіційними документами родова назва людини, яка приєднується до її імені і яку людина одержує після народження або в шлюбі та, як правило, передає своїм нащадкам.

Від прізвищ треба відрізняти прізвиська (вуличні клички), які живуть і нині в українських селах. На відміну од прізвищ, вони не оформлені ніякими особовими документами. Велика кількість теперішніх родових прізвищ виникла саме з колишніх прізвиськ.

Як же утворилися наші прізвища?

Прізвища — не примха. Вони з'явилися за тих часів, коли люди почали селитися великими гуртами, займатися різними ремеслами, одержувати маєтки, титули, звання й чини, торгувати, мандрувати, коли вже треба було знати не тільки, хто це, син чи донька, а й якою працею займається людина, з якого вона роду, яке в неї майно, з якої вона місцевості тощо. У Європі наймення типу сучасних прізвищ прийшли на зміну родовим іменням римлян приблизно у XII ст.; сучасні прізвища українців масово з'являються в період інтенсивного утворення нашої нації; напівофіційні наймення та прізвиська поступилися місцем новітнім особовим іменам десь між XIV та XVIII ст.

Процес виникнення й усталення прізвищ як окремого класу спадкових найменувань людей охоплює великий проміжок часу. Спочатку спадкові родові назви побутують у середовищі вищих верств феодального суспільства — князів, магнатів, власників земельних володінь і маєтків. Уже джерела XVI ст. фіксують князівські найменування типу Андрей Михайловичь Сангушковичь Каширский. Друга частина подібних наймень, на думку дослідників, означає родову прізвищеву назву, тобто в даному разі йдеться про Андрія Михайловича з роду Сангушковичів Каширських. Поширеним типом спадкових іменувань князівських і шляхетських родів були наймення, утворені від назв населених пунктів за допомогою суфіксів -ський, -цький, -зький. Є численні докази того, що більшість назв представників феодальної верхівки на -ський, -цький, -зький, особливо в XIV—XVI ст., пов'язані з певним населеним пунктом, центром феодального володіння (там, як правило, жив князь). Подібні назви представників соціальних низів і середніх станів вказували переважно на місце їхнього походження.

Від чого творились українські прізвища?

Матеріалом для їх творення були власні джерела, назви місця проживання чи походження, назви постійного заняття (професії), індивідуальні ознаки (фізичні, психічні та інші властивості). Інші джерела творення прізвищ (іноді спочатку прізвиськ) відігравали значно меншу роль у процесі формування особових назв.

Соціально маркованим у минулі епохи був тип найменувань, які згодом закріпились як прізвища, — назви на -ович, -евич, генетично пов'язані з іменами по батькові. Переважна більшість прізвищ на -ич, -ович, -евич походить від різних форм імені: Андрухович, Антонич, Антонович, Базилевич, Давидович, Дашкевич, Захаркевич, Зінкевич, Лукашевич, Тишкевич, Федоркевич, Філевич, Якубович та ін., що підтверджує їх безпосередній зв'язок з патронімами. Оскільки імена по батькові цього типу побутували в середовищі шляхти й міщанства, слід припускати, що й у ролі спадкових родових назв найменування на -ович, -евич закріпилися насамперед серед привілейованих верств населення. У козацьких реєстрах, складених після Зборівської угоди 1649 р., міститься багато прізвищевих назв на -ський, -цький, -зький та -ович,

-евич (реєстр Київського полку, до якого потрапила значна частина української шляхти та київських міщан зі старокиївською антропонімією).

До розряду прізвищ перейшли також патронімічні назви, що належали до народних уснорозмовних форм іменування синів за батьком, зокрема два найпоширеніших типи українських патронімій із суфіксами -енко (-єнко) та -ук (-юк), -чук. Найменування з формантом -енко, що виникли внаслідок поєднання суфіксів -еня й -ко, мали первісне так зване демінутивне значення, тобто, як і слова на -еня (зайченя, козеня, хлопченя), позначали малих, недорослих істот; бондаренко — первісне "малий бондар, син бондаря", Іваненко — "малий Іван, син Івана". Відіменні прізвища на -енк(о) утворилися майже від усіх уживаних в Україні чоловічих імен, як-от: Клименко, Авраменко, Тарасен-ко, Федоренко, Сергієнко, Яковенко.

Подібне значення мали й слова із суфіксом -ук (-юк), -чук: баранчук — невеликий баран, ведмедюк і ведмедчук — молодий ведмідь, парубчук — молодий парубок тощо. Широке побутування в живомовній народній стихії загальних назв недорослих, молодих осіб і синів із суфіксом -енко (-єнко) та -ук (-юк), -чук можна проілюструвати численними прикладами відповідних утворень, похідних від назв осіб за ремеслом, професією і родом діяльності, поданих у словнику української мови за редакцією Б.Грінченка: коваленко — син коваля, ковальчук — син коваля і учень коваля; писаренко — син писаря, писарчук — син писаря, молодий писар, канцелярист; циганенко — син цигана, циганчук — син цигана, молодий циган; бон-даренко — син бондаря, бондарчук— підмайстер бондаря; маляренко — син художника, маляра, маляр-чук — учень художника, маляра; Шевченко — син шевця, шевчук— підмайстер у шевця, учень шевця та ін.

Як бачимо, загальні назви синів і молодих за віком осіб широко побутують в українській мові в ролі індивідуальних прізвищ.

. Утворення на -ук (-юк), -чук зустрічаються в ролі найменувань за батьком уже в джерелах XVI ст. з території західного регіону: Сенко Павлюк, Омельян Менюк, Сава Сниманюк. На інші території такі найменування поширюються у XVII—XVIII ст., є вони і в козацьких реєстрах: Федор Гаврук, Пилип Бунчук, Грицько Карасюк. Як і патроніми на -енко, іменування по батькові на -ук (-юк), -чук протягом XIX ст. перетворюються на спадкові прізвища.

Нині розглядувані антропонімічні типи — найпоширеніші українські прізвища, що побутують на всій території України, проте мають виразний регіональний розподіл за ступенем поширеності. Якщо прізвища на -енко можна вважати основним східноукраїнським типом, то прізвища на -ук (-юк), -чук належать до західноукраїнського типу. З найменуваннями по батькові генетично пов'язані, зокрема, характерні для західноукраїнського ареалу утворення на -ак (-як), -чак (Андрусяк, Грицак, Юрчак, Ганусяк, Марунчак, Прицак, Собчак, Худяк, Бариляк, Верхо-ляк), утворення на -енок, -онок (Дудиченок, Борисе-нок), -еня (Микитеня), -а, -я {Пахирча, Занчя) та ін.

Серед зазначених типів прізвищ, у тому числі й на -енко та -ук (-юк), -чук, переважну більшість становлять утворення, що колись побутували як патроніми, тобто імена по батькові. Від імені матері наймення дітей утворювалися дуже рідко, головним чином у тих випадках, коли жінка рано залишалася вдовою і ставала головою сім'ї (поширене прізвище Вдовиченко, Удовиченко). Тому серед основних типів українських прізвищ, похідних від жіночих імен, небагато: Ганненко, Катренко, Варченко, Марусенко, Мотренко, Настенко, Пазенко (від Пазя — здрібніле від Палажка), Улитенко, Явдощенко, Гандзюк, Ма-ланчук, Паращук, Химчук та ін. Дещо більше похідних від жіночих імен виділяється в групі прізвищ на -ак (-як): Ганусяк, Ганущак, Мариняк, Марунчак, Ма-рущак, Марусяк, Настасяк, Паращак, Хим'як, що поширені в Наддністрянщині.

Надзвичайне розмаїття типів українських прізвищ виявляється і у великій групі іменувань, що вказують на ремесло, професію, вид занять першого носія прізвища. Народні найменування осіб за родом діяльності зберігають, зокрема, такі популярні прізвища, як Швець (і похідні від нього Шевченко, Шевчук, Шевців, Шевчишин), Гончар (Гончаренко, Гончарук), Кравець (Кравченко, Кравчук, Кравців), Мельник (Мельниченко, Мельничук), Мірошник (Мірошниченко), Ткач (Ткаченко, Ткачук), Колесник, Колісник (Колісничен-ко), Скляр, Шкляр (Скляренко, Склярук, Шклярук), Килимник, Шкіряк, Шаповал (Шаповаленко), Шабельник, Ґонтар (Гонтаренко, Гонтарук), Дігтяр (Дігтярен-ко, Дігтярук), Різник (Різниченко, Різничук), Сторо-женко, Лоцманенко, Чабан (Чабаненко), Пастух (Пас-тушенко), Чумак (Чумаченко), Коновал (Коновален-ко, Коновальчук), Гайдай — пастух овець (Гайдаєнко), Стадник (Стадниченко, Стадничук), Чередник (Чередниченко), Олійник, Пивовар, Лимар (Лимаренко, Лимарчук), Римар (Римаренко, Римарук), Кухар (Кухаренко, Кухарчук, Кухарук), Табакар та ін.

Деякі прізвища походять від жартівливих прізвиськ людей тієї чи тієї професії, ремесла. Просторічними кличками теслярів були первісно прізвища Дубогри-зенко, Короцюпенко, Корощупенко; мельників — Мукосієнко, Крупидеренко, Жорноклевенко; шевців — Тягнишкіра, Тягнишкура; різників — Козоріз, Козо-луп; склярів — Шклобій; кушнірів — Кошкодав; паламарів — Заплюйсвічка тощо.

Народні назви співців і музикантів спричинилися до появи прізвищ Кобзар, Кобзаренко, Співак, Скрипник, Скрипниченко, Дудик, Дудник, Цимбал, Цимба-люк; специфічну групу "музикальних" прізвищ становлять утворення на -іст, -ист (-іста, -иста): Басистий, Капелістий, Органістий, Гуслистий, Цимбаліст, Цимбаліста тощо.

Про церковнослужителів різного рангу нагадують прізвища Дяк, Дяченко, Дячук, Попенко, Попик, Паламар, Паламарчук, Паламаренко, Пономар, Поно-маренко, Титар, Титаренко, Титарчук, про колишнє міське й сільське начальство — прізвища Війт, Вой-тенко, Пустовійт, Комісар, Комісаренко, Возний, Ратушний, Ратушняк, Гуменний, Гуменюк, Присяжний, Присяжнюк.

Окрему групу становлять прізвища, походження яких пов'язане із перебуванням їх перших носіїв у Запорозькій Січі: Запорожець, Запорожченко, Козак, Козачук, Козаченко, Січовик, Кошовий, Хорунжий, Хорунженко, Довбиш, Пушкар, Пушкаренко, Гармаш, Гармащук, Гармашенко. Про часи Гетьманщини нагадують прізвища Гетьман, Сердюк (гетьманський охоронець), назви народних месників дійшли до нашого часу в прізвищах Гайдамак, Гайдамака, Дейнека, Левенець.

Чимало антропоніміє походить від назв осіб за етнічною приналежністю: Литвин, Литвиненко, Литвин-чук (литвинами в Україні називали не лише литовців, а й білорусів), Турчин, Турченко, Турченяк, Москаль, Москаленко, Циган, Циганенко, Циганчук, Лях, Ля-шенко, Чех, Чешко, Молдаван (Молдован), Волошин, Татаренко, Татарчук. Слід зауважити, що перший носій такого прізвиська не завжди належав до неукраїнського етносу. Людина, яка поверталася додому з мандрів, часто одержувала від земляків відповідне прізвисько. Згадаймо, як пояснює своє наймення кобзар з Шевченкової поеми "Гайдамаки": "Та я й не волох; так тілько — був колись у Волощині, а людей звуть Волохом, сам не знаю за що". Прізвисько Москаль могло бути первісним найменуванням росіянина (як у п'єсі (.Котляревського "Москаль-чарівник"), але частіше так називали в народі солдатів, які відслужили в царській армії (порівняймо найменування героя поеми Т.Шевченка "Москалева криниця").

У той же час на інонаціональне походження першого носія прізвища могли вказувати такі прізвиська, як Німий, Німець (і похідні — Німенко, Німченко, Німчук), оскільки німими в народі називали не тільки людей із вродженим каліцтвом, а й зайшлих іноземців, які розмовляли незрозумілою мовою (порівняймо етимологічне значення слова німець, німота).

Серед прізвищ у формі повних прикметників на -ий (-ій) та -а (-я) велику підгрупу становлять прізвища із суфіксами -ськ, -зьк, -цьк (Лебединська, Коро-пецький, Сивользький), утворені переважно від топонімів, назв населених пунктів. Ці прізвища, поширені на всій території України (з деякою перевагою на південному заході), становлять один із чотирьох найпоширеніших типів українських прізвищ. Інші прізвища у формі повних прикметників засвідчують місце проживання (Підмогильний, Набережний), заняття (Лановий, Гуменний) або індивідуальну ознаку (Жилавий, Ласкавий).

Говорячи про походження сучасних українських прізвищ, не можна оминути вуличні прізвиська. Прізвиська, у тому числі й спадкові, — особливість сільського народного антропонімікону. Показово, що навіть офіційне закріплення прізвищ не змогло витіснити вуличні прізвиська, які дожили до нашого часу. Мешканці багатьох українських сіл, крім прізвища, мають вуличне прізвисько, яке нерідко є більш уживаним серед односельців. Паралельне побутування офіційного й вуличного прізвища — типова особливість сучасного закарпатського антропонімікону.

Вуличні прізвиська, значна частина яких побутує нині в ролі офіційних прізвищ, належать до найко-лоритнішої групи особових найменувань. Вони є своєрідною енциклопедією народного побуту, звичаїв, духовної культури. У них яскраво відбився національний характер українця, його схильність до жарту, дотепу, веселого, влучного слова. Прізвища, які походять від вуличних прізвиськ, можуть вказувати на якусь рису зовнішності або вдачі першого носія прізвиська. Наприклад: Безбородько, Білоус, Голобородько, Безух, Безпалько, Бородай, Дзюба, Довгань, Горбаль, Мовчан, Стогній, Шумило, Червонописький (від "червоний писок"), Кривобок, Довгошия, Кирпа, Лисий, Тонконіг, Білоножко, Криворучко, Худаш, Циба, Щербань.

Певну ваду мовлення відбивала значна частина прізвиськ на -ало: Цокало, Цикало, Цмокало, Цюкало, Штокало, Шокало, Гакало.

Неприємний зовнішній вигляд мали, треба думати, люди, які одержали прізвиська Бридун, Лиховид, Пашкуда; неохайна людина могла одержати назву Грязний, Зальопаний, Нечистяк.

Очевидно, дбали про свій зовнішній вигляд перші носії прізвищ Дженджера, Чепурний, Модний, Джинджиристий, Галянт.

Руді одержували прізвиська Рудий, Рудь, Рудько, Рудень, Рудик, Рудяк, Рижий, Рижак, Руденко.

Є прізвища, що відображають якусь особливість одягу: Безпояско, Широкопояс, Кривошапка, Рябошап-ка, Довгопол, Сіроштан, Білоштан; характерну прикмету житла: Безверхий, Заклунний, Новохатський, Острохижа, Кривохижа, Нетудихата; особливості розташування житла, садиби: Заболотний, Загребельний, Зарудний, Луговий, Лісовий, Наріжний, Підгорний, Під-гайний, Підлужний, Гайовий, Долішній, Нижник, Крайносвіт, Царинний. Новоприбулу особу могли назвати Забродою, Забігою, Зайдою, Заволокою, Придибою, Приходьком, Пришляком, Новожилом.

Цікаву групу утворюють прізвища, які походять від назв коней і волів. Характерне для тварини найменування за мастю чи якоюсь іншою ознакою односельці могли перенести на її господаря. Так виникли прізвиська Сивокінь, Білокінь, Рябокінь, Чорновіл, Ря-бовіл, Чалий, Гнідий, Багрій (від багрій — сіро-бурий віл), Смаглій (від смаглій — віл майже чорної масті), Мазій (від мазій — віл попелястого кольору), Чубрій (від чубрій — віл із жмутиком вовни між рогами), Гулий (безрогий віл або корова).

Прізвиська за фізичними чи психічними ознаками і властивостями надавалися двісті чи більше років тому далеким предкам тих людей, які сьогодні є носіями утворених із цих прізвиськ родових прізвищ. Немає сумніву, що сучасні прізвища, утворені від характеристичної ознаки предка, як і всі прізвища, є назвами, позбавленими будь-якого значення.

Хочеться ще раз підкреслити, що наше прізвище — це живе слово, пам'ять роду. І якщо одне прізвище несе в собі історію роду, то всі разом вони становлять історію народу.

Сучасне прізвище, як і повне офіційне найменування людини, що складається з імені, імені по батькові та прізвища,— явище нового часу. У минулі віки єдиних, введених державою норм ідентифікації особи не існувало і в адміністративно-юридичній практиці для позначення людини використовували різноманітні мовні засоби. Вживались одночленні наймення, виражені індивідуальним ім'ям, патронімом або відтопонімічною назвою (Богдашко, Миклич, Охлоповський), двочленні, що найчастіше складались із християнського імені і патроніма або прізвиська (Гришко Шульжич, Маско Микитеня), тричленні, виражені християнським іменем, патронімом і прізвиськом (Максим Харитонович Гаркавий, Лука Григорович Губа) і описові назви (Тимко з Тернополя, Гаврило Маслов зять, Миско трубач пана Черленковского).

Формула іменування значною мірою залежала від характеру документа. Найточнішої ідентифікації особи вимагали різного роду юридичні акти — про наслідування майна, дарчі, купчі, розмежувальні грамоти і т. п., тому в цих документах формула іменування людей нерідко була розгорнутою і включала, крім імені, назви за батьком або прізвиська, ще ряд уточнюючих відомостей — про стан, професію, місце проживання, стосунок до інших родичів тощо.

Додаткові до індивідуального імені особові назви, зафіксовані в староукраїнських пам'ятках, ще не можна вважати прізвищами в сучасному розумінні цього слова. Вони не мали головної ознаки сучасного прізвища — не були спадковими найменуваннями, які у єдиній незмінній формі переходили від батька до сина.

Процес виникнення і усталення прізвищ як окремого класу спадкових найменувань людей охоплює великий проміжок часу. Найраніше спадкові родові назви виникли в середовищі вищих верств феодального суспільства — князів, магнатів, власників земельних володінь і маєтків. Уже джерела XVI ст. фіксують такі князівські найменування, як Андрей Михайловича Сангушковичь Каширский. Другу частину цих наймень дослідники кваліфікують як родову прізвищеву назву, тобто вона позначала Андрія Михайловича з роду Сангушковичів каширських. Поширеним типом спадкових іменувань князівських і шляхетських родів були наймення, що утворювались від назв населених пунктів за допомогою суфіксів -ський, -цький,

-зький. Як зазначає М. Л. Худаш, «є численні докази того, що назви представників феодальної верхівки на -ський, -цький, -зький, особливо у XIV—XVI ст., у більшості випадків — це назви за певним населеним пунктом, що був місцем проживання князя і тому вважався центром феодального володіння, а такі назви представників соціальних низів та середніх станів у більшості прямо вказували на місце їхнього походження». Низку розглядуваних відтопонімічних найменувань з реєстру землевласників Волинської землі наводить у своїй монографії з антропонімії XVI ст. Р. Й. Керста: князь Порицький (Порицьк — містечко у Володимир-ському повіті), князь Буремський (Боремель, Боремля — містечко у Дубнівському повіті), пан Ощовський (Ощов — село у Володимирському повіті), князь Дольський (Дольськ — село у Ковельському повіті), Охло-повський (Охлопов — село у Володимирському повіті). Найменування княжеських родів, утворені від назв вотчин за допомогою суфікса -ський (Волконські, Вяземські, Коломенські, Мещерські, Милославські, Одоєвські, Пожарські, Трубецькі, Хованські та ін.) побутували і у феодальній Росії.

Спадкові прізвищеві назви на -ський, похідні від назв населених пунктів, відомі всім слов'янським народам, але особливого поширення набули в Польщі. У середньовічному Королівстві Польському прізвищеві назви на -зкі, -скі були ознакою шляхетного походження і протиставлялись міщанським і «хлопським» особовим найменуванням. Польська аристократія навіть вимагала від уряду офіційної заборони іменуватись прізвищами цього типу нешляхтичам.

Історична протиставленість родових найменувань польського й українського панства безіменності безправних народних мас підкреслена у романі П. Загребельного «Я, Богдан»: «Так моя земля стала займанщиною для наїздів, а народ на ній— лиш гречкосіями, броварниками, погоничами, пастухами, кашоварами, лугарями, комишниками, збігами, безіменний і безправний, а над ним гриміли імена вельможних родів Острозьких, Збаразьких, Заславських, Вишневецьких, Потоцьких, Конецпольських, Калиновських, Рожинських, Замойських, Любомирських, Даниловичів, і кожен намагався випхатися поперед іншого».

Цей же мотив історичної безіменності трудящого селянства, своєрідно переосмислений у семантичному зв'язку із вельможними найменнями на -ський,

-цький, звучить у вірші І. Драча «Голос з-за двохсот літ»: Ми — теліженські і тетіївські, Дзвіняцькі, михайлівські, і скомороські, Росішські, і голодьківські, й висоцькі, Ми — свирські і володарські, Білоцерківські, богуславські, й канівські, Ми — безіменні, ми — бидло, ми — безмовні, Ми — орачі і сіячі, ми — гречкосії і пастухи, До тебе рвемося з-за літер, як з-за ґрат. Нема в нас родослівних — в тебе нема.

Звичай обирати собі шляхетне прізвище на -ський, -цький, -зький поширився у XVII—XIX ст. і серед православного духовенства. Характерною є, зокрема, історія виникнення прізвища Івана Нечуя-Левицького, яку письменник переповідає в «Автобіографії»: «Отець мій, Семен Степанович Левицький, був священиком в Стеблеві, де був священиком і мій дід, і прадід. В грамоті на чин священика мій прадід записаний не Левицьким, а Леонтовичем; він змінив своє прізвище, як мені розказував батько, тим, що прізвище Левицький було тоді модне». Прізвище на

-ський прибрав собі, перейшовши в духовний стан і дід письменника по материнській лінії: «Мати моя, Анна Лукіянівна, з дому Трезвінських, була родом з Лебединського панянського монастиря, Чигиринського повіту. Мій дід, Лукіян Трезвінський, був простий козак, родом з Полтавщини, і зайшов звідтіль в Київщину з своїм братом. Вони поставали священиками, і мій дід дав собі шляхетське прізвище Трезвінський, а брат його назвав себе Коцевольським».

У сучасному українському антропоніміконі прізвища на -ський, -цький, -зький належать до найпоширеніших, посідаючи третє (після прізвищ на -енко та -ук, -чук) місце.

Соціально маркованим у минулі епохи був ще один словотвірний тип найменувань, що згодом закріпились як прізвища — прізвищеві назви на -ович, -евич, генетично пов'язані з розглядуваними вище іменами по батькові. Переважна більшість прізвищ на -ич, -ович, -евич походить від різних форм імені: Андрухович, Антонич, Антонович, Базилевич, Давидович, Дашкевич, Захаркевич, Зінкевич, Лукашевич, Тишкевич, Федоркевич, Філевич, Якубович та ін., що підтверджує їх безпосередній зв'язок з патронімами. Оскільки імена по батькові цього типу побутували в середовищі шляхти і міщанства, слід припускати, що й у ролі спадкових родових назв найменування на -ович, -евич закріпились насамперед серед привілейованих верств населення. Як показало проведене С. П. Бевзенком дослідження козацьких реєстрів, складених після Зборівської угоди 1649 р., велика кількість прізвищевих назв на -ський, -цький, -зький та -ович, -евич фіксується в реєстрі Київського полку, до якого потрапила значна частина української шляхти та київських міщан².

-ко, мали первісно так зване демінутивне значення, тобто, як і слова на -еня (зайченя, козеня, хлопченя), позначали малих, недорослих істот: бондаренко — первісно «малий бондар, син бондаря», Іваненко — «малий Іван, син Івана».

Утворення цього типу зустрічаються уже в давній народній обрядовій поезії:

А у городочку царівна, царівна,

Та за городочком царів син, царів син.

Вона по городу ходила, ходила,

Золотим перстенем дзвонила, дзвонила,

До себе царенка манила, манила.

Приступи, царенку, доблизу, доблизу,

Поклонись цареві донизу, донизу,

Приступи ж, царенку, ще ближче, ще ближче,

Поклонись царівні ще нижче, ще нижчеі

Пророби, царенку, ворота, ворота,

Виведи царівну з города, з города ^,.

Подібне значення мали й слова з суфіксом -ук (-юк), -чук: баранчук «невеликий баран», ведмедюк і ведмедчук «молодий ведмідь», парубчук «молодий парубок» і т. ін.

Широке побутування в живомовній народній стихії загальних назв недорослих, молодих осіб і синів із суфіксом -енко (-єнко) і -ук (-юк), -чук можна проілюструвати численними прикладами відповідних утворень, похідних від назв осіб за ремеслом, професією і родом діяльності, поданих у словнику української мови за редакцією Б. Д. Грінченка: коваленко «син коваля» і ковальчук з двома значеннями — «син коваля» і «учень коваля»; писаренко «син писаря» і писарчук «син писаря», «молодий писар, канцелярист»; циганенко «син цигана» і циганчук «син цигана», «молодий циган»; бондаренко «син бондаря» і бондарчук «підмайстер бондаря»; маляренко «син художника, маляра» і малярчук «учень художника, маляра», Шевченко «син шевця» і шевчук «підмайстер у шевця, учень шевця» та ін.

Як бачимо, всі перелічені загальні назви синів і молодих за віком осіб сьогодні широко побутують в українській мові в ролі індивідуальних прізвищ.

За дослідженням М. Л. Худаша, особові назви з суфіксом -енко вперше фіксують латино-польські писемні пам'ятки з західноукраїнської території у першій половині XV ст. У пам'ятках XVI ст. патроніми на -енко локалізуються в основному на Брацлавщині, зрідка зустрічаються на Київщині, Житомирщині, в Галичині. У XVII ст. утворення на -енко уже належать до найпоширенішого антропонімічного типу на території Східної України. У козацьких реєстрах, складених після Зборівської угоди 1649 р., прізвищеві назви на -енко мають абсолютну кількісну перевагу над всіма іншими. За підрахунками С. П. Бевзенка, у реєстрі Київського полку найменування на -енко становлять 60 % від усього складу прізвищевих назв. Справедливим слід вважати й висловлене дослідником пояснення такої величезної кількості назв на -енко у основному джерелі української антропонімії XVII ст. тією обставиною, що до реєстрів записувались переважно молоді козаки, тоді як їхні батьки мали найменування без суфікса -енко: Коваль — Коваленко і т. ін. Зазначений факт свідчить і про те, що прізвищеві форми у XVII ст. ще не мали тієї стабільності, якої вони набули пізніше, зокрема, антропоніми на -енко ще не втратили живого зв'язку із загальними словами, вживаними на позначення синів за батьком. Цей зв'язок простежується навіть у першій половині XIX ст., коли вже розпочалось офіційне впровадження прізвищ серед широких мас населення. Так, головний герой повісті Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Конотопська відьма», одержавши батькову посаду і, разом з нею, вищий соціальний статус, одночасно позбавляється у своєму найменуванні й суфікса -енко, який додавався до батькового прізвища: «Як же відпили сорочини і громада зібралася на пораду, кого начинити сотником, то всі ув один голос і гукнули: «А кому ж буть? Уласовичу, Забрьощенку, якого нам луччого ськати? Отак-то й настановили його

сотником, і став він із Забрьощенка вже й сам Забрьохав.

Але уже в творах І. Нечуя-Левицького народні форми найменувань синів на -енко, похідні від імен або прізвищ батьків, трапляються дуже рідко. Можна навести лише поодинокі приклади такого слововживання: Улас Прохоренко (син Прохора в повісті «Пропащі»), Кайда-шенко (так у повісті «Кайдашева сім'я» один раз названо Карпа Кайдаша). Це свідчить про завершення в другій половині XIX ст. процесу стабілізації антропоніміч-ного типу на -енко у юридичній функції спадкових прізвищ.

Що стосується утворень на -ук (-юк), -чук, то вони зустрічаються в ролі найменувань за батьком уже в джерелах XVI ст. з території західного регіону: Сенко Пав-люк-ь, Омельянг Менюкт>, Сава Сниманюкь та ін. На інші території такі найменування поширюються у XVII— XVIII ст., представлені вони і в козацьких реєстрах: Кирило Сенчук-ь, Федорь Гаврукь, Пилип-ь Бунчук-ь, Гриць-ко Карасюк-ь та ін ². Як і патроніми на -енко, іменування по батькові на -ук (-юк), -чук протягом XIX ст. переходять у розряд спадкових прізвищ.

У наш час розглядувані антропонімічні типи належать до найпоширеніших українських прізвищ, що побутують на всій території України, проте мають виразний регіональний розподіл за ступенем поширеності. Якщо прізвища на -енко можна вважати основним східноукраїнським типом, то прізвища на -ук (-юк), -чук належать до західноукраїнського типу. За даними Ю. К. Редька, за кількістю носіїв прізвища на -енко посідають перше місце у тринадцяти областях центральної і східної частини України, а саме у Київській, Чернігівській, Черкаській, Полтавській, Сумській, Харківській, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Кіровоградській, Запорізькій, Херсонській і Кримській. Прізвища на -ук (-юк), -чук тримають першість у семи областях Правобережної України: Волинській, Ровенській, Житомирській, Вінницькій, Хмельницькій, Івано-Франківській і Чернівецькій.

З найменуваннями по батькові генетично пов'язані й деякі інші, менш поширені типи українських прізвищ, зокрема характерні для західноукраїнського ареалу утворення на -ак (-як), -чак: Андрусяк, Грицак, Юрчак, Ганусяк, Марунчак, Прицак, Собчак, Худяк, Бариляк, Верхоляк та деякі інші типи антропонімів, які сьогодні належать до рідкісних серед українських прізвищ,— утворення на -енок, -онок (Остапт>ко Дудиченокть, МакареЙ Борисенокт), -еня (Масло Микитеня), -а (-я), -ат

следующая страница>