ТАБЛИЦЯ VIІI
Ледь зайнялося ранкове сяйво,

Гільгамеш уста розтулив і мовить:

"Енкіду, мій друже, мати твоя, антилопа,

І твій батько, онагр, тебе породили,

Молоком своїм звірі тебе годували

І худоба в степу на пасовищах дальніх!

У кедровім лісі стежки Енкіду

За тобою хай плачуть день і ніч невгамовно,

Хаіі плачуть старійшини обгородженого Урука,

Хай плачі- той, хто руку услід простирав нам,

Хай плачуть уступи гір лісистих,

Що ними сходили ми з тобою,

Хай ридає ластовень, як рідна мати,

Хай плачуть соком кипариси й кедри,

Що крізь них пробиралися ми з тобою,

Хай плачуть ведмеді, гієни, барси і тигри,

Козероги і рисі, леви і тури,

Олені й- антилопи, степова звірина й худоба,

Хай плаче священний Євлей, де ми гордо йшли берегами,

Хай плаче світлий Євфрат, де ми воду черпали міхом,

Хай плачуть мужі великого обгородженого Урука,

Хай плачуть жони, що бачили, як ми Бика забили,

Хай плаче орач із доброго міста, котрий ім'я твоє славив,

Хай плаче той, хто, немов стародавніми, тобою пишався,

Хай плаче той, хто нагодував тебе хлібом,

Хай плаче рабиня, що ноги тобі умастила,

Хай плаче раб, що вино до вуст твоїх підносив,

Хай плаче блудниця, що добрим єлеєм тебе умастила,

Хай плаче той, хто ступив до шлюбних покоїв,

Хто дружину взяв з твоєї доброї намови,

Брати хай плачуть за тобою, мов сестри,

У скорботі хай рвуть над тобою волосся!

Наче батько й мати в його кочовищах дальніх,

Я ЗА ЕНКІДУ ПЛАКАТИ БУДУ;

СЛУХАЙТЕ Ж МЕНЕ, МУЖІ,ВЧУВАЙТЕ,

Слухайте, старійшини обгородженого Урука!

Я за Енкіду, другом моїм, плачу,

Наче плакальниця, гірко ридаю:

Міцний топір мій, дужий оплот мій,

Вірний кинджал мій, надійний щит мій,

Святковий плащ мій, пишний убір мій,-

Демон злий забрав його в мене!

Молодший мій брат, гонитель онагрів в степах, пантер на просторах!

Енкіду, молодший мій брат, гонитель онагрів в степах, пантер на просторах!

З ким ми, стрівшися разом, сходили в гори,

Разом схопивши. Бика забили,-

Що за сон огорнув тебе нині?

Став ти темний, мене не чуєш!"

А той голови підвести не може.

Торкнув він серце - воно не б'ється.

Закрив він другу лице, немов нареченій,

Сам, як орел, над ним кружляє,

Мов левиця, чиї левенята в пастці,

Грізно кидається взад і вперед він,

Мов кужіль, роздирає волосся,

Наче скверну, вбрання зриває.

*

Ледь зайнялося ранкове сяйво,

Гільгамеш по країні скликає зовом

Різьбярів, ковалів, мідників, каменерізів.

"Друже мій, зроблю я кумир твій,

Якого ніхто не робив ще другу:

Друга вид і поставу буде явлено в ньому,-

З каменю підніжжя, волосся - із лазуриту,

З алебастру - обличчя, із золота - тіло.

(Бракує близько двадцяти рядків).

"Тепер же я, і друг, і брат твій,

Тебе уклав на велике ложе,

На ложе почесне тебе уклав я,

Оселив ліворуч, у місці безмовнім,

Щоб владики земні ноги твої цілували,

Звелів я тебе оплакати народу Урука,

Людям веселим скорботний обряд доручив я,

А сам після тебе вдяг я убоге руб'я,

В ЛЕВ'ЯЧУ ШКУРУ ВБРАВСЯ, БІЖУ В ПУСТЕЛЮ!"

(Бракує близько ста рядків).

Ледь зайнялося ранкове сяйво,

Гільгамеш виліпив з глини фігурку,

Виніс він стіл дерев'яний, великий,

Сердоліковий дзбан він наповнив медом,

Лазуритовий дзбан він наповнив маслом,

Стіл оздобив, для Шамаша виніс,

(Бракує близько п'ятдесяти рядків.

Зміст зруйнованого уривка - ворожба Гільгамеша

і відповідь богів).

Елліль почув уст його слово -

Раптом із неба пролунав його поклик:

"Гільгамешу, віддавна призначено людям:

Землероб оре землю, врожай збирає,

Пастух чи мисливець живе із звіриною,

Їхні шкури вдягає, їсть їхнє м'ясо.

Ти ж, Гільгамешу, хочеш, чого не бувало,

Відколи мій вітер гонить води".

Засмутився Шамаш, до нього з'явився,

Мовить він до Гільгамеша:

"Гільгамешу, куди ти рвешся?

Життя, яке шукаєш,- не знайдеш ти!"

Гільгамеш мовить до Шамаша-героя:

"Коли наблукався всюди по світу,

Досить хіба у землі спочину?

Мабуть, усі ці роки проспав я!

Хай же сонячне світло наситить очі:

Темрява порожня, як треба світла!

Хіба може мертвий побачити сяйво сонця?"

(Далі бракує ще близько двадцяти рядків).

ТАБЛИЦЯ ІX
Гільгамеш за Енкіду, своїм другом,

Гірко плаче, біжить у пустелю:

"Чи я не так само помру, як Енкіду?

ТУГА В УТРОБУ МОЮ ПРОНИКЛА,

СМЕРТІ ЖАХАЮСЬ, БІЖУ В ПУСТЕЛЮ.

Під владу Утнапішті, сина Убар-Туту,

Вирушив я, в путі поспішаю.

Перевалів гірських уночі досягши,

Левів бачив я, і було мені страшно,-

Голову підняв і молюсь я Сіну,

І до всіх богів молитви посилаю:

"Вбережіть мене, як колись бувало".

Уночі він ліг, та від сну пробудився,

Бачить, бавляться леви, життю радіють.

Бойову сокиру підняв він,

Вихопив з-за пояса меч свій,-

Наче спис, упав поміж ними,

Бив, повергав, убивав і рубав він.

(Бракує близько тридцяти рядків).

Чув він про гори, що звуться Машу,

А як до гір підійшов він,

Що Схід і Захід пильнують незмінне,

Верхом - металу, небес сягають,

Низом - сягають підземного царства,-

Люди-скорпіони стережуть їхні брами:

Грізний їхній вид, їхні зори - згуба,

Їхній блиск мерехтливий повергає гори -

При сході й заході Сонця стережуть вони Сонце,-

Коли Гільгамеш їх побачив,

Жах обличчя йому потьмарив.

Набрався духу, до них підійшов він;

Муж-скорпіон до дружини гукнув своєї:

"Той, хто йде до нас,- плоть богів - його тіло! "

Мужеві-скорпіону дружина мовить:

"На дві третини він бог, на одну-людина!"

Муж-скорпіон гукнув до Гільгамеша,

До нащадка богів він мовить слово:

"Чого йдеш ти далеким шляхом,

Якою дорогою сюди прибув ти,

Ріки переплив, де трудна переправа?

Чого прийшов ти, хочу я знати,

Куди шлях твій проліг, хочу я знати!"

Гільгамеш мовить мужеві-скорпіону:

"Молодший брат мій, гонитель онагрів в степах, пантер на просторах,

ЕНКІДУ, МОЛОДШИЙ БРАТ МІЙ, ГОНИТЕЛЬ ОНАГРІВ ГІРСЬКИХ, ПАНТЕР НА ПРОСТОРАХ,

З КИМ МИ, СТРІВШИСЯ РАЗОМ, СХОДИЛИ В ГОРИ.

Разом схопивши. Бика забили,

В кедровому лісі здолали Хумбабу,

Друг мій, якого так любив я,

З яким ми всі труди ділили,

Енкіду, друг мій, якого так любив я,

З яким ми всі труди ділили,-

Людська доля його спіткала!

Шість днів проминуло, сім ночей проминуло,

Поки черви до носа його проникли.

Смерті я вжахнувся, життя не знайду я:

Думка про героя мене терзає!

Дальнім шляхом біжу в пустелю:

Думка про Енкіду, героя, мене терзає -

Дальнім шляхом блукаю в пустелі!

Як я замовкну, як промовчу я?

Милий мій друг став землею!

Енкіду, милий мій друг, став землею!

Так само, як він - чи я сам не ляжу,

Щоб не піднятись уже ніколи?

А тепер, скорпіоне, тебе зустрів я,-

Смерті лютої хай не побачу!

(.................)

До Утнапішті, мого батька, я поспішаю,

До того, хто вижив, до збору богів прилучився, життя

віднайшов у ньому:

Про життя і про смерть я його запитаю!"

Муж-скорпіон уста розтулив,

мовить він до Гільгамеша:

"Гільгамешу, ніколи не бувало дороги,

Не ходив ніхто ще гірським проходом:

На дванадцять поприщ простягся углиб-він:

Темрява густа, не видно світла -

При сході Сонця зачиняють браму,

При заході Сонця відчиняють браму,

При заході Сонця знов зачиняють браму.

Виводять звідти тільки Шамаша боги,

Живих опаляє він своїм сяйвом,-

А ти - як ти зможеш пройти цим ходом?

Як до нього ввійдеш - вороття вже не буде!"

ГІЛЬГАМЕШ МОВИТЬ МУЖЕВІ-СКОРПІОНУ:

(.................)

"З ТУГОЮ ПЛОТІ, З ПЕЧАЛЛЮ СЕРЦЯ,

І в жар і в холод, у мороці, в пітьмі,

У сльозах і зітханнях - вперед піду я!

Тепер відчини мені браму в горн!"

Муж-скорпіон уста розтулив, мовить він до Гільгамеша:

"Йди, Гільгамешу, трудним своїм шляхом,

Гори Машу нехай проминеш ти,

Ліси та горн пройдеш відважно,

Хай твоє повернення буде щасливе!

Відчинена брама гірська для тебе".

Гільгамеш, коли почув те слово,

Мужеві-скорпіону явив покірність,

На шлях Шамаша звернув свої стопи.

Перше поприще перейшов він -

Темрява густа, не видно світла,

Ні вперед, ні назад не видно нічого.

Друге поприще перейшов він -

Темрява густа, не видно світла,

Ні вперед, ні назад не видно нічого,

Третє поприще перейшов і назад повернувся.

(У вісімнадцяти рядках, яких бракує, мабуть,

пояснювалось, чому Гільгамеш зважився знову рушити

в путь крізь підземелля на краю світу).

Набрався духу, вирушив далі,

Четверте поприще перейшов він -

Темрява густа, не видно світла,

Ні вперед, ні назад не видно нічого.

П'яте поприще перейшов він -

Темрява густа, не видно світла,

Ні вперед, ні назад не видно нічого.

Шосте поприще перейшов він -

Темрява густа, не видно світла,

Ні вперед, ні назад не видно нічого.

Сьоме поприще перейшов - до мороку став дослухатись:

Темрява густа, не видно світла,

Ні вперед, ні назад не видно нічого.

Восьме поприще перейшов - гукнув він у темінь:

Темрява густа, не видно світла,

Ні вперед, ні назад не видно нічого.

НА ДЕВ'ЯТОМУ ПОІІРИІЦІ ХОЛОДОК ЗАЧУВ ВІН,-

ПОДИХ ВІТРУ ОБЛИЧЧЯ ЙОГО ТОРКНУВСЯ,-

Темрява густа, не видно світла,

Ні вперед, ні назад не видно нічого.

На десятому поприщі близький був вихід,-

Але поприще те - наче десять попищ.

На одинадцятім поприщі блимнуло перед світанком,

На дванадцятім поприщі світло з'явилось,

Поспішив він, побачив камінну діброву:

Сердолік плодоносить,

Обвішаний гронами, на вигляд милий.

Лазурит пустив листя -

Також плодоносить, на вигляд приємний.

(Бракує тридцяти чотирьох рядків.

Збереглися лише уривки дальшого опису чудовної діброви).

Гільгамеш, проходячи садом камінним,

На диво таке підвів свої очі.

ТАБЛИЦЯ X
Сідурі - чашниця богів, що живе на урвищі, понад морем,

Живе вона й брагою богів частує:

Їй дали глек, їй дали золоту чашу,-

Покривалом укрита, невидна людям.

Гільгамеш підійшов до її оселі,

У шкуру вбраний, запорошений пилом,

Плоть богів у тілі його таїться,

Туга в утробу його проникла,

Лицем подібний до того, хто в дальній дорозі.

Чашниця здаля його уздріла,

Своєму серцю, помисливши, мовить:

"Це, напевно, убивця буйний,

Кого доброго тут побачиш?"

Угледіла його чашниця, зачинила двері,

Зачинила двері на міцний засув.

А він, Гільгамеш, почув той стукіт,

Обличчя звів і до неї звернувся.

*

Гільгамеш до чашниці мовить:

"ЧАІІІНИЦЕ, ЩО ТИ УЗДРІЛА. ЧОГО ЗАЧИНИЛА ДВЕРІ,

ЗАЧИНИЛА ДВЕРІ НА МІЦНИЙ ЗАСУВ?

Ударю я в двері, засуви розламаю!"

(Бракує двох рядків).

Сідурі-чашниця гукнула до Гільгамеша,

До нащадка богів вона мовить слово:

"Чого йдеш ти далеким шляхом,

Якою дорогою сюди прибув ти,

Ріки переплив, де трудна переправа?

Чого прийшов ти, хочу я знати,

Куди шлях твій проліг, хочу я знати!"

Гільгамеш до чашниці Сідурі мовить:

"Я - Гільгамеш, який вбив сторожа лісу,

В кедровому лісі здолав Хумбабу,

Забив Бика, що спустився з неба,

Левів понищив на гірських перевалах".

Чашниця мовить до Гільгамеша:

"Якщо ти - Гільгамеш, який убив сторожа лісу,

В кедровому лісі здолав Хумбабу,

Забив Бика, що спустився з неба,

Левів понищив на гірських перевалах,-

Чого щоки твої запали, голова похилилась,

Смуток у серці, обличчя змарніло,

Туга в утробу твою проникла,

Лицем ти подібний до того, хто в дальній дорозі,

Жар і холод чоло твоє опалили,

Марева шукаєш, біжиш у пустелю?"

Гільгамеш до чашниці мовить:

"Як щокам моїм не запасти, голові не хилитись,

Смутку в серці не бути, не марніти обличчю,

Тузі в утробу як не проникнуть,

Лицем не вподібнитись тому, хто в дальній дорозі,

Жару й холоду як чола мого не опалити?

Молодший мій брат, гонитель онагрів в степах, пантер на просторах,

Енкіду, молодший мій брат, гонитель онагрів в степах, пантер на просторах,

З ким ми, стрівшися разом, сходили в гори,

Разом схопивши. Бика забили,

В кедровому лісі здолали Хумбабу,

Друг мій, якого так любив я,

З ЯКИМ МИ ВСІ ТРУДИ ДІЛИЛИ,

ЕНКІДУ, ДРУГ МІЙ, ЯКОГО ТАК ЛЮБИВ Я,

З яким ми всі труди ділили,-

Людська доля його спіткала!

Шість днів, сім ночей над ним я плакав,

Тіло його не клав у землю,-

Чи не встане друг на мій голос? -

Черви до носа його проникли!

Смерті я вжахнувся, життя не знайду я!

Наче розбійник, блукаю в пустелі:

Слово героя мене терзає -

Дальнім шляхом біжу в пустелю:

Слово Енкіду, героя, мене терзає -

Дальнім шляхом блукаю в пустелі:

Як я замовкну, як промовчу я?

Милий мій друг став землею!

Енкіду, милий мій друг, став землею!

Так само, як він,- чи я сам не ляжу,

Щоб уже не встати ніколи?

А тепер, чашнице, тебе зустрів я,-

Смерті лютої хай не побачу!"

Чашниця мовить до Гільгамеша:

"Гільгамешу, куди ти рвешся?

Життя, яке шукаєш,- не знайдеш ти!

Боги, коли творили людину,-

Смерть вони судили людині,

Життя собі залишили.

Ти ж, Гільгамешу, наповнюй утробу,

Вдень і вночі - завжди будь веселий,

Учту справляй щоденно,

Вдень і вночі грай і танцюй ти!

Хай вбрання твоє буде чисте,

Волосся чисте, омивайся водою,

Дивись, як дитя твою руку тримає,

Своїми обіймами втішай подругу -

Іншого діла немає в людини!"

*

Гільгамеш до чашниці мовить:

"Тепер, чашнице,- де шлях до Утнапішті?

Його признаку мені повідай,

Того шляху мені вкажи признаку:

ЯК МОЖНА БУДЕ - ПЕРЕПРАВЛЮСЯ МОРЕМ,

А ЯК НЕ МОЖНА - ПУСТЕЛЕЮ ПОБІЖУ Я!"

Чашниця мовить до Гільгамеша:

"Гільгамешу, ніколи не було переправи,

І не міг переправитись морем ніхто з тих, що тут бували,

Шамаш-герой переправиться морем,

А, крім Шамаша,- хто це може?

Трудна переправа, важка дорога,

Глибокі води смерті її заступають.

А ти, Гільгамешу, як переправишся морем,-

Як досягнеш вод смерті,- що будеш робити?

Єсть, Гільгамешу, Уршанабі, корабельник дальнього Утнапішті,

Є в нього ідоли, в лісі він ловить змія;

Ти знайди його, з ним зустрінься,

Як можна буде - з ним переправся,

А як не можна - назад повертайся".

Гільгамеш, як почув таку її мову,

Бойову сокиру підняв він,

Вихопив з-за пояса меч свій,

Прослизнув між дерев, увійшов у хащі,

Наче спис, упав поміж ними,

Ідолів розбив у нападі буйства,

Чаклунського змія знайшов серед лісу,

Задушив його своїми руками.

Коли ж Гільгамеш натішився буйством,

У грудях його лють вгамувалась,

Сказав він своєму серцю: "Човна не знайду я!

Як переплисти через води смерті,

Як переправитись через море широке?"

Гільгамеш вгамував своє буйство,

З лісу вийшов він, до Ріки спустився.

По водах човном плив Уршанабі,

Човна до берега скерував він.

Гільгамєш мовить до корабельника Уршанабі:

"Я - Гільгамеш,- таке моє ймення,-

Що прийшов з Урука, оселі Ану,

Що блукав по горах далеким шляхом зі сходу Сонця".

Уршанабі мовить до Гільгамеша:

"Чого щоки твої запали, голова похилилась,

Смуток у серці, обличчя змарніло,

Туга в утробу твою проникла,

Лицем ти подібний до того, хто в дальній дорозі,

Жар і холод чоло твоє опалили,

Марева шукаєш, біжиш у пустелю?"

Гільгамеш мовить до корабельника Уршанабі:

"ЯК ЩОКАМ МОЇМ НЕ ЗАІІАСТИ, ГОЛОВІ НЕ ХИЛИТИСЬ,

СМУТКУ В СКРЦІ НЕ КУТИ, НЕ МАГНІТИ ОБЛИЧЧЮ,

Тузі в утробу як не проникнуть,

Лицем не вподібннтись тому, хто в дальній дорозі,

Жару й холоду як чола мого не опалити,

Марева як не шукати, не бігти в пустелю?

Молодший мій брат, гонитель онагрів в стенах, пантер на просторах,

Енкіду, молодший мій брат, гонитель онагрів в степах, пантер на просторах,

З ким ми, стрівшися разом, сходили в гори,

Разом схопивши. Бика забили,

На гірських перевалах нищили левів,

В кедровому лісі здолали Хумбабу,

Друг мій, якого так любив я,

З яким ми всі труди ділили,

Енкіду, друг мій, якого так любив я,

З яким ми всі труди ділили,-

Людська доля його спіткала!

Шість днів проминуло, сім ночей проминуло,

Черви до носа його проникли.

Смерті я вжахнувся, життя не знайду я:

Слово героя мене терзає!

Дальнім шляхом біжу в пустелю:

Слово Енкіду, героя, мене терзає -

Дальнім шляхом блукаю в пустелі!

Як я замовкну, як промовчу я?

Милий мій друг став землею,

Енкіду, милий мій друг, став землею!

Так, як він, чи я сам не ляжу,

Щоб уже не встати ніколи?"

(Відповідь Уршанабі пропущено, можливо,

через недбалість переписувача).

Гільгамеш мовить до корабельника Уршанабі:

"Тепер, Уршанабі,- де шлях до Утнапішті?

Його признаку мені повідай,

Того шляху мені вкажи признаку:

Як можна буде - переправлюся морем,

А як не можна - пустелею побіжу я!"

Уршанабі мовить до Гільгамеша:

"Ідоли ті, Гільгамршу, були мені оберегом,

Щоб я не діткнувся до вод смерті;

В буйстві своєму ідолів порозбивав ти,-

Без тих ідолів тебе переправити важко.

ТИ ВІЗЬМИ, ГІЛЬГАМЕШУ, СОКИРУ В РУКИ.

В ХАЩІ УВІЙДИ, ЖЕРДИН НАРУБАЙ ТАМ.

Сто двадцять жердин по п'ять гарів кожна,

Обсмали, зроби лопаті, мені принеси їх".

Гільгамеш, як почув таку мову,

Бойову сокиру підняв він,

Вихопив з-за пояса меч свій,

В хащі увійшов, жердин нарубав там,

Сто двадцять жердин по п'ять гарів кожна,-

Обсмолив, зробив лопаті, йому приніс їх.

Гільгамеш з Уршанабі ступили в човен,

Штовхнули човен на хвилі і попливли обоє,

Шлях шести тижнів за три дні здолали,

І заплив Уршанабі у води смерті.

Уршанабі мовить до Гільгамеша:

"Зупинись, Гільгамешу, бери жердину,

Вод смерті рукою не торкнись, бережися!

Другу, третю й четверту бери жердину,

П'яту, шосту і сьому бери жердину,

Восьму, дев'яту й десяту бери жердину,

Одинадцяту і дванадцяту бери жердину".

На сто двадцятій скінчились жердини у Гільгамеша,

І розв'язав він оперезання чресел,

Скинув Гільгамеш одяг, його розгорнув він,

Над собою підняв, неначе вітрило.

Утнапішті здаля їх побачив,

Своєму серцю, помисливши, мовить,

Сам із собою він раду радить:

"Чого ж ідоли на човні розбиті,

І пливе човном не його господар?

Той, хто надходить,- не моя це людина,

І справа дивлюся, і зліва дивлюся,

Я на нього дивлюсь - і пізнати не можу,

Я на нього дивлюсь - і збагнути не можу,

Я на нього дивлюсь - і не відаю, хто він".

(Бракує близько двадцяти рядків).

Утнапішті мовить до Гільгамеша:

"Чого щоки твої запали, голова похилилась,

Смуток у серці, обличчя змарніло,

Туга в утробу твою проникла,

Лицем ти подібний до того,

хто в дальній дорозі,

ЖАР І ХОЛОД ЧОЛО ТВОЄ ОПАЛИЛИ,

МАРЕВА ШУКАЄШ, БІЖИШ У ПУСТЕЛЮ?"

Гільгамеш мовить дальньому Утнапішті:

"Як щокам моїм не запасти, голові не хилитись,

Смутку в серці не бути, не марніти обличчю,

Тузі в утробу як не проникнуть,

Лицем не вподібнитись тому, хто в дальній дорозі,

Жару й холоду як чола мого не опалити,

Марева як не шукати, не бігти в пустелю?

Молодший мій брат, гонитель онагрів в степах, пантер на просторах,

Енкіду, молодший мій брат, гонитель онагрів в степах, пантер на просторах,

З ким ми, стрівшися разом, сходили в гори,

Разом схопивши. Бика забили,

В кедровому лісі здолали Хумбабу,

На гірських перевалах нищили левів,

Друг мій, якого так любив я,

З яким ми всі труди ділили,

Енкіду, друг мій, якого так любив я,

З яким ми всі труди ділили,-

Людська доля його спіткала!

Дні і ночі над ним я плакав,

Тіло його не клав у землю,-

Черви до носа його проникли!

Смерті я вжахнувся, біжу в пустелю,-

Слово героя мене терзає,

Дальнім шляхом блукаю в пустелі,

Слово Енкіду, героя, мене терзає -

Як я замовкну, як промовчу я?

Милий мій друг став землею,

Енкіду, милий мій друг, став землею!

Так само, як він,- чи я сам не ляжу,

Щоб уже не встати ніколи?"

Гільгамеш мовить дальньому Утнапішті:

"Я, щоб добутись до дальнього Утнапішті,

Щоб уздріти того, про кого йде слава,

Довго блукав, сходив усі землі,

Я видирався на круті гори,

Через усі моря я переправлявся,

Сном солодким очей не тішив,

Мучив себе довгим чуванням,

А СВОЮ ПЛОТЬ ТУГОЮ СПОВНИВ,

ЩЕ ДО ЧАІІІНИЦІ БОГІВ НЕ ДІЙШОВ, ЯК ЗНОСИВ Я ОДЯГ,

Забивав я ведмедів, гієн, левів, барсів і тигрів,

Оленів і сарн, степову звірину й худобу,

Їхнє м'ясо їв, у шкури їхні вбирався;

Як уздріла мене, зачинила чашниця двері,

Смолою та кіром я обмазав жердини,

Коли плив човном, води не торкнувся,-

Тільки б знайти життя, яке я шукаю!"

Утнапішті мовить до Гільгамеша:

"Чому, Гільгамешу, ти повен туги?

Чи тому, що плоть богів і людей у твоєму тілі,

Чи тому, що батько й мати смертним тебе сотворили?

Чи дізнався ти,- колись для смертного Гільгамеша

Чи було на раді богів поставлене крісло?

Дано йому, смертному, межі:

Люди - як сколотини, богове - як масло,

Люди й богове - як полова й пшениця!

Поспішив ти у шкуру, Гільгамешу, вдягтися,

І, мов царський перев'яз, її ти носиш,-

Тому що - нема в мене відповіді для тебе,

Слова поради - дли тебе немає!

Гільгамешу, зверни до людей обличчя:

Чому їхній правитель у руб'я вбрався?

(Бракує близько двадцяти п'яти рядків).

Люта смерть не щадить людини:

Чи навіки муруємо ми оселі?

Чи навіки ставимо ми печаті?

Чи навіки брати спадщину ділять?

Чи навіки ненависть займається в людях?

Чи навіки ріка несе свою повінь?

Чи навіки з личинки виходить бабка?

Зору, що стерпів би зори Сонця,

Зроду-віку ще не бувало:

Бранець і мертвий між собою подібні -

Чи не смерті образ вони являють?

Чи людина - володар? Коли Елліль благословить їх,

Ануннаки збираються, боги великі,

Мамет, що долю створила, разом з ними ухвалює долю:

Вони смерть і життя судили,

Не повідали смертного часу,

А ПОВІДАЛИ: ЖИТИ ЖИВОМУ!"

<предыдущая страница | следующая страница>